Жителька Куп’янського району Харківської області Юлія виїхала з деокупованого села Пристін наприкінці вересня. Жінка вже вдруге рятується від війни та починає життя з початку: на Куп’янщину вона переїхала з Луганщини.
«Над нами літали, вибухали і сипалися касетні бомби»
Весь період окупації Куп’янського району Юля з молодшим сином залишалася в селі Пристін, куди ще в січні 2015 році родина переселилася з міста Артемівськ Перевальського району Луганської області.
" Це добре, що село невелике і розташоване на пагорбі. Російські військові побоялися в нас зупинятися, інакше вони були б як на долоні", - говорить Юлія.
Однак незвані гості все ж приїжджали до села, придивлялися, як би заселитися в місцевій школі, в якій ще два роки тому Юлія працювала директором. Двір дозволяв розмістити техніку, однак місцевість їм не підійшла. Тож період окупації Куп’янщини селяни пережили більш-менш спокійно.
Школа у селі ПристінФото: pristin-rada.gov.ua
"Лютувати ворог розпочав, коли стали наступати ЗСУ на початку вересня", - згадує жінка.
Після відключення електроенергії, в селі зникло водопостачання. По воду доводилось ходити до криниці в сторону річки. Українські військові попередили, що одна з криниць замінована. А коли Юля з сином пішли по воду до іншої криниці, то попали під обстріл.
" Ми впали в траву, а над нами літали, вибухали і сипалися касетні бомби. Я згадувала, поради військових, що якщо чуєш свист, то снаряд пролітає мимо і тільки молилася", - з жахом розповідає Юлія.
З молитвами жінка пережила і обстріли сільських вулиць. Розповідає, що ховалися в гаражі, здавалось, що там безпечніше, ніж в будинку. Згадує, що натерпілася жахів, коли дізналася, як снаряд прилетів в будинок, де жила родина, як поранило чоловіка, працівника колишньої сільради, який весь період окупації наводив порядок у селі та допомагав людям.
Не змирилась з окупацією та виїхала з Артемівська
В жовтні 2014 року чоловік Юлії в Артемівську, де вони тоді жили родиною, підірвався на розтяжці. Залишившись сама з двома неповнолітніми синами, жінка не змогла прийняти окупацію міста «лнр». Їй довелось покинути роботу вчителем, облаштовану квартиру і повертатись туди, де вона жила ще маленькою дівчинкою. На Луганщині ж залишалися її батько і брат.
"Будинок в селі Куп’янського району ми купували ще разом з чоловіком, мріяли про дачу", - згадує Юля та розповідає, що з Пристіном її пов’язують теплі дитячі спогади та щасливе життя з батьками.
З татом і мамою дівчинка жила на Куп’янщині з 1989 по 1998 рік. На той час в Пристіні було агропідприємство, яке займалося овочівництвом. Мама Юлі працювала в парниках, а тато в бригаді, що займалася поливом рослин. Занепад сільського господарства змусив родину виїхати на Луганщину, тож школу Юлія закінчувала в 2001 році вже в Артемівську. Далі навчання в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка, улюблена професія, щаслива молода родина і війна.
40 хвилин на евакуацію
Вирішальною краплею для евакуації з Пристіну стала поїздка до самого Куп’янська. Разом з подругою Юлія поїхала до Куп’янського ліцею №5, куди після закриття Пристінської школи влаштувалась працювати вчителькою, і де донедавна навчався її син.
"Я не могла знайти вдома документи сина, подумала, що вони в школі. Документи звичайно ж ми не знайшли, бо в школі був повний безлад після обстрілів, - розповідає жінка.Поїздка до міста мене взагалі шокувала. Повністю розбитий центр, обірвані електромережі, і всюди вибухи".
Повертаючись з Куп’янська, на в’їзді до Пристіну, подруги побачили волонтерів і колишнього старосту села, який сказав, що в них є 40 хвилин для евакуації.
"Я вже не роздумувала, миттєво забрала валізу і сина, і ладна була їхати світ за очі, аби не бачити і не чути жахів, які відбувалися навколо, - з болем згадує жінка. Встигла тільки забігти до сусідки, попередити що від'їжджаю, бо в дворі залишилася собака і вісім котів".
Про складнощі з отриманням статусу ВПО і безробітної
Дорогу до Харкова жінка пам’ятає погано, говорить, що машини їхали з невеликою відстанню одна від одної, якимись сільськими дорогами. Тоді склалось відчуття, що втратився відлік часу.
"До обласного центру дісталися вже близько 20 вечора, було темно. Нас всіх розселили по кімнатах в студентському гуртожитку. Організували для нас вечерю. Та ніч була безсонною, сльози не давали зімкнути очей, - згадує першу ніч в гуртожитку Юлія. Отримавши доступ до інтернету, жінка відписалася всім друзям і родичам, з якими більше ніж пів року не мала зв’язку".
Розповідає, що і ранок не приніс полегшення. За вікном відкрився пейзаж зруйнованих будинків поряд, пошкоджені вибухами снарядів заправка та перехрестя.
Через це Юля досі так і не змогла відповісти на запитання коменданта гуртожитку - “Що родина планує робити?” З одного боку лякають нічні обстріли міста, а з іншого не знає,як діяти коли її статус не сприймають державні реєстри.
"Спробувала через ДІЮ отримати статус переселенця, отримала відмову з приміткою “Ви вже є ВПО”. Але з моменту окупації Куп’янського району державні виплати по ВПО припинились і не відновлювались", - бідкається жінка.
Схожа ситуація і зі статусом безробітної. Фактично жінку звільнили з роботи ще в червні 2022 року, про що є відмітка з печаткою в трудовій книжці. Однак, скоріш за все, через відсутність інтернету, Куп’янський відділ освіти не подав електронну звітність про звільнених працівників. Тому звернення в Центр зайнятості є безрезультатним. В державному реєстрі Юлія має статус працевлаштованої особи.
"З побутовими умовами на новому місці все добре. Облаштовані кімнати, створені умови для приготування їжі та прання. Від волонтерів ми отримали постільні комплекти, подушки та ковдри. Багато речей приносять харків’яни - одяг, взуття, іграшки для малечі, закрутки. Комендант збирає потребу в овочах та фруктах, які оперативно нам завозять. Майже щодня нам привозять пакунки хліба, харчів, напівфабрикатів. Окремо на кожного члена родини видали набори побутової хімії та гігієни. Так і живемо, однією пристінською родиною. Вночі, ховаємось в коридорах, дотримуючись правила двох стін, а вдень морально підтримуємо один одного", - говорить Юлія.
Юля зізнається, що тільки спілкування з земляками та друзями рятує від розпачу. Сусідка-землячка Світлана, в Куп’янську працювала сімейною медсестрою. Вона з мамою живуть з Юлією в одній кімнаті. Разом і допомагають волонтерам - сортують по категоріях гуманітарну допомогу ліками.
На запитання, чи планує жінка повертатися в Пристін відповідає, що переживає тільки за котів та собаку, а ще за квіти, які з любов’ю висаджувала в кімнатні горщики. Говорить, що її не хвилює відсутність води та пічне опалення, а от щодо роботи, то дуже сумнівається, що зможе її взагалі знайти. До війни місцева влада закривала школи в селах через нерентабельність. Тепер бойові дії сильно зруйнували і міські школи.
