Незалежність починається з родини. З любові до свого дому, з поваги до батьків, з відповідальності за дітей, із пам’яті про попередні покоління. Родина вчить нас берегти своє, а Україна — берегти його разом. Бо Україна — це не лише територія, кордони чи державні символи. Україна — це мільйони родин, для яких ця земля є домом.
І коли ми говоримо про Незалежність, то говоримо про право кожної родини жити на своїй землі, говорити своєю мовою, ростити дітей, шанувати свою історію та самим визначати власне майбутнє.
У матері п’ятьох дітей Юлії Бобрової із села Садовод Великобурлуцької громади незалежність України на фронті виборюють старший син Сергій та чоловік Роман. Тож вона добре знає ціну розлуки, очікування і любові.
Син Сергій уже третій рік на війні. Випускник Андріївської школи, він вирішив спробувати свої сили у військовому коледжі. Однак кількість набраних балів відкривала йому дорогу до вступу у вищий навчальний заклад. Повномасштабне цинічне вторгнення російських ординців застало майбутнього військового на четвертому курсі.
Сьогодні його бойовий шлях проліг через найгарячіші точки — Курськ, Краматорськ, Запоріжжя, Суми…
Мама говорить, що за цей час син дуже змінився: став відповідальним, серйозним і… дорослим. Кожне його слово виважене, а дії — злагоджені. За відданість військовій присязі та гідну службу він має відзнаки.
Її працьовитий, спокійний і уважний хлопчик — гордість родини. Він завжди був першим маминим помічником. Тепер 23-річний воїн сам підтримує найдорожчу — стримує від імпульсивних дій, заспокоює під час тривоги й дає поради її чоловікові Роману, для якого військовий досвід розпочався лише сім місяців тому.
Роман та Юля разом тринадцять років. Для старших дітей він — надійний і вірний друг, для молодших — кращий у світі татусь. Юля говорить, що їхнє кохання пройшло перевірку часом і вона цінує кожен день, проведений поруч. Жінці імпонує твердість його характеру, яка поєднується з порядністю та гідністю. Повістку з ТЦК та СП чоловік сприйняв спокійно. Дружину заспокоїв: «Якщо не ми, то хто?».
Сьогодні Роман, механік за фахом, — боєць реактивної артилерії 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади ДШВ. За кілька місяців війни він пройшов бойовий гарт, отримав поранення, лікувався в шпиталі, пройшов реабілітацію — і знову повернувся до строю, щоб захищати державу та свою родину: дружину й дітей, які за роки спільного життя стали для нього рідними.
Шістнадцятирічна Ліза — студентка Харківського фахового спортивного коледжу — подумки тяжіє до військової справи. Взірцем для неї, звісно, є старший брат, який підтримує сестру в її патріотичних задумах і планах, додаючи їй упевненості.
Як і брат, вона почала активно грає у волейбол, але в навчанні перевагу віддала пляжному волейболу. Має чимало нагород у цьому виді спорту.
Навчання Ліза поєднує з діяльністю в громадської молодіжної організації «PATRIOTS 1654». За активну участь у діяльності ГО, лідерські якості та готовність рухатися вперед, не зважаючи на обставини, дівчину призначили десятником.
Вона займається військовою підготовкою, волонтерською діяльністю, бере участь у рекламних патріотичних фотосесіях ГО «PАTRIOTS 1654» і планує вступити до вишу, який закінчив старший брат.
Поки Роман та Сергій на війні, Юля із сином Данилом, який став старшим після Сергія в дитячий родині, працюють. Данило — у Златопільському лісництві, де його поважають і цінують як працівника, а Юля — у торговій мережі в Харкові.
Із рідного села сім’я виїхала ще три роки тому — задовго до оголошення примусової евакуації родин із дітьми. Після ворожого обстрілу на ліжко, де грався молодший син, упало вікно, придавивши дитині ноги. Щоб більше не наражати дітей на небезпеку, вирушили до Харкова.
Уже третій рік Юля живе в гуртожитку. Разом із нею — тринадцятирічні двійнята Вероніка й Микита. Їхній день народження, за словами мами, особливий уже самою датою: 12.12.2012 о 12-й годині дня. Суцільні дванадцятки Юля сприймає як красивий символ цілісності, завершеності та гармонії.
Вероніка й Микита — учні 8 класу Андріївського ліцею Великобурлуцької селищної ради. Колись Юля зі старшими дітьми клопотала про малечу, а тепер вони самі піклуються про маму: готують вечерю для найдорожчої, якщо вона повертається з роботи пізно і втомлена.
Двійнята тільки визначаються зі своїми вподобаннями та мріями. Але молодший син уже точно знає, яким хоче бути — мужнім.
«Все залежить від виховання. Адже я також виросла в багатодітній родині, де було п’ятеро дітей. Батьки виховували нас у взаємній підтримці, повазі, залучали до праці. Мої діти бачили ці стосунки в сім’ї. Вони такі ж згуртовані й подільчиві. Вони кругом мене, як курчата. Якщо я хвилююся чи стривожена, усі виходять на відеозв’язок, заспокоюють. Це — справжня сім’я», — ділиться сокровенним Юля.
«За ці три роки, як ми евакуювалися, мені здається, усі мої діти виросли й вилетіли. Для мене це був шок. Коли ми згадуємо наші теплі родинні зустрічі, їм дуже хочеться додому. Вони розуміють, що повертатися нікуди: немає хати, немає і села. А щоб був свій дім, треба працювати», — підсумовує жінка.
Сусідка Ольга Краснікова говорить про Юлю з особливим теплом:
«Після народження найменших двійнят, жінка залишилася одна з п’ятьма неповнолітніми дітьми. Та вона знайшла в собі сили й не опустила руки. Їй вдалося створити зі своєї родини справжню фортецю, де панують затишок, підтримка, взаємодопомога й любов.
Кажуть, що найбільше щастя жінки — це її діти. А коли їх п’ятеро, то й щастя множиться на п’ять. Материнська любов Юлі не має меж. Для кожного із дітей вона знаходить час вислухати, допомогти, підтримати чи порадити.
Її діти зростають у любові, підтримці та гармонії, маючи можливості для всебічного розвитку та навчання. Ця молода жінка зуміла не лише дбати про побут і смачні сімейні вечері, а і прищепила дітям величезну любов до України, чесність, порядність та людяність».
Саме за таку самовіддану материнську працю, безмежне терпіння та любов Указом Президента України від 1 червня 2026 року Юлії Аркадіївні Бобровій було присвоєно почесне звання «Мати-героїня».
Та за цією нагородою — не лише п’ятеро дітей. За нею роки щоденної материнської праці, тривог, турбот, радості й випробувань. За нею — родина, яку війна змусила залишити рідний дім, але не змогла роз’єднати.
Сьогодні Юля чекає на своїх двох воїнів.
«У нашій великій родині більшість воює: у сестри чоловік безвісти зник, племінник також — шукаємо його вже чотири роки. Брат загинув, ще один — на фронті, має вади слуху, йому постійно купуємо слухові апарати. Чоловік, син — на війні.
Інколи такий розпач бере. А потім згадую слова чоловіка: «Якщо не ми, то хто?» — і знову збираюся із силами.
Хочеться, щоб закінчилася війна і всі повернулися додому».
Мабуть, саме з таких родин і починається Незалежність — із людей, які люблять свій дім, бережуть одне одного й навіть у найважчі часи налаштовані на Перемогу. І тільки так.
Людмила СКЛЯРОВА
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
