Так вважає Оксана Бондар, секретар Балаклійської міськради, яка обожнює своє місто і робить усе для його повоєнного відновлення та майбутнього процвітання.
Саме тут Оксана закінчила школу, сюди ж повернулася працювати вчителькою, згодом стала директором школи. Тут народилися її діти. До цієї пори переконана, що вчителювання є найкращою роботою у світі.
«Це були найщасливіші роки мого життя», – впевнено каже вона.
Коли вчителька (не тільки за фахом, а й за покликанням) стала депутатом, секретарем Балаклійської міської ради, це було неочікуваним навіть для неї самої.
«Я ніколи не думала про це, – зізнається пані Оксана. – Школа і діти були найріднішими для мене. Я плакала, не хотіла полишати все це. А ще думала, що мене, скоріш за все, через характер не оберуть, бо я зазвичай кажу те, що думаю, а це не завжди подобається людям».
Свого життєвого кредо «Боїшся – не роби. Робиш – не бійся» Оксана Бондар дотримується у будь-яких ситуаціях, якими б складними вони не були. Саме це і визначило її поведінку в перші дні повномасштабного вторгнення.
Лютий 2022 року вона пам’ятає як важке випробування. Коли на сесіях говорила про необхідність самооборони – їй відповідали: «Це не у нас, це в Ізюмі».
Ніхто не хотів вірити. Втім дуже скоро стало зрозумілим: війна вже прийшла сюди.
Оксана досить швидко організувала гуманітарний хаб, бо розуміла, що не можна гаяти час, адже люди залишилися без найнеобхіднішого, їм конче потрібні вода, ліки, продукти... Усе це завозили волонтери, які, не вагаючись, відгукнулися з усієї країни. Незнайомі люди з різних міст телефонували і пропонували допомогу. Те, що доставляли у місто, відразу розвозили по локаціях. Навіть у комендантську годину доправляли по підвалах їжу та питну воду.
Коли в місто зайшли росіяни, хаб продовжив роботу. Одного дня до приміщення увійшли озброєні чоловіки у масках і шоломах. Вони розпитували, хто ви, що тут робите, хто старший. Оксана Бондар відрекомендувалася вчителькою-пенсіонеркою, а колег-посадовців, які у фартухах і халатах розвантажували гуманітарну допомогу, представила фасувальниками.
Потім їй повели в підвал – нібито перевірити, чи не переховуються там бійці ЗСУ. Увімкнувши ліхтарик у телефоні, вона повільно спустилася сходами, та стала шукала вимикач, аж раптом зрозуміла, що кроків позаду немає. Підвела очі, побачила, що вони стоять нагорі з автоматами. «Идите обратно. Ми верим, что вы никого там не прячете».
«Казали, що вони миротворчі війська та прийшли нас визволяти», – згадує пані Оксана.
Вона тоді не втрималась: «А хто вас просив нас визволяти? Визволили вже від квартири, від гаража – він згорів». Озброєний чоловік здивованоподивився на неї і сказав: «Женщина, ви слишком смело розговариваете».
Виїхала вона 29 лютого. Вночі напередодні прибирала у телефоні сліди зв'язку з українською стороною, побоюючись, що відберуть. Потім були блокпости, сіра зона. І, нарешті, наші!
За нею слідом виїхали всі заступники міського голови й начальник юридичного відділу. Жоден не пішов на співпрацю. А мер – пішов. «Я не розумію цю людину. Ми всі були в однаковій ситуації. Але ми зробили так, як підказала совість».
Коли вже була на підконтрольній Україні території, сусідка зателефонувала. Виявилося, приїжджали з комендатури – шукали секретаря міської ради.
«Не розібралися спочатку, що секретар ради – це не та, яка чай-каву подає», – посміхається Оксана
Наступні шість місяців Оксана Бондар провела в селищі Донець Ізюмського району – за 35 кілометрів від Балаклії, на вільній українській території. Там разом із заступниками мера, які теж виїхали, вона знову організувала гуманітарний хаб. Два гуртожитки, евакуйовані мешканці громади, автобус Червоного Хреста, рейси в Балаклею з продуктами харчування – до 8 травня, доки місто не закрили повністю.
Знак, що звільнення наближається, вона побачила раніше за інших. Повертаючись із чоловіком з Полтави через село Мохнач, побачила щось сховане між деревами у лісосмузі. Зрозуміла, що це фрагмент понтонного мосту.
«Буде звільнення», — сказала вона.
Чоловік спочатку не повірив, сказав дивитися на дорогу й не фантазувати. Але вона виявилася права. Невдовзі розпочалась операція з визволення Харківщини. До звільненої Балаклії вона повернулася в жовтні 2022-го. Рідний будинок зустрів іі вибитими вікнами та відсутністю електрики. У під'їзді залишилося тільки двоє мешканців і безпритульні собаки, які шукали будь-якого прихистку.
У будівлі міської ради не лишилося жодного комп'ютера – усе було знищено або вивезено. Перепис людей у громаді (майже 11 тисяч осіб) робили на папері кульковими ручками та олівцями.
Оксана БондарФото: З архіву Оксани Бондар
Роботу відновлювали з нуля. Перший проєкт написали з начальницею відділу економіки, не маючи ще жодного досвіду, та спрямували до Міжнародної організації з міграції.
«Ми взагалі не знали, як це робиться, – зізнається вона. – Але ж написали і виграли. Майже мільйон гривень на техніку для роботи. Це була наша перша перемога».
Тоді ж розпочалася кропітка робота з повернення дітей, яких під час окупації вивезли до Росії. Це тридцять дітей з Балаклійської громади, один – із Савинців. Було непросто, бо їх переховували, перевозили з місця на місце. Але ми повернули усіх.
Окремою і вкрай болючою проблемою для Балаклійської громади залишається розмінування. Чимало сільськогосподарських підприємств, ще й досі не можуть повернулися до роботи через замінованість полів. Після деокупації виявилося, що замінованими залишились не лише ліси та поля, а й вулиці, двори, городи, узбіччя доріг. Роботи тут на десятиліття. Йдеться не лише про безпосереднєрозмінування, а й про просвітницьку роботу серед населення. На тлі відбудови розмінування стало питанням не лише безпеки, а й повернення людей до нормального життя. Сьогодні ця робота триває. Заслуговує на щиру подяку діяльність організацій, які до неї долучилися, — зокрема HALO Trust і MAG, Спілка саперів України.
Сьогодні в Балаклії 31 тисяча мешканців з понад 45 тисяч довоєнного населення. Пошкоджено майже п'ять тисяч будинків, значна частина інфраструктури. Але попри все громада живе і відновлюється.
«Треба працювати на результат. Не сидіти склавши руки та розраховувати тільки на чиюсь допомогу, а вірити в свої сили, вірити в майбутнє нашого міста і йти вперед».
Моя вчителька колись казала, що Балаклія — це перлина Слобожанського краю. Я з нею цілком згодна. Так воно було, так воно і буде!
Цю історію було задокументовано у квітні 2026 року в Балаклійській громаді та опубліковано з метою підвищення обізнаності мешканців громад що перебувають у зоні ризику, щодо проблеми замінованих територій, діяльності організацій з розмінування та стійкості місцевих жителів. Деякі особисті дані та конкретні місця було змінено або опущено з міркувань безпеки.
Створено та надруковано в рамках проєкту "БЕЗПЕЧНІ КРОКИ: гуманітарна допомога для безпечного повернення до районів, що постраждали від конфлікту в Харківській області", що фінансується Міністерством закордонних справ та міжнародного співробітництва Італії (MAECI) через Італійську агенцію з питань співробітництва в галузі розвитку (AICS) і впроваджується CESVI. Інформаційний партнер – Національна спілка журналістів України.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
