Є люди, про яких достатньо сказати кілька простих слів – добрий, чуйний, працьовитий, сміливий, надійний. Таким за життя був Іскак Іскаков.
Його дитинство та юність минули в селі Хатнє Великобурлуцької громади. У родині, де було троє дітей, він був старшим.
«Іскак був справжнім хлопчаком – непосидючим, кмітливим, часом розбишакою, але з ранніх років уже мав одну рису, яка згодом стала визначальною для його життя, – він не боявся роботи. Допомагав батькам, усе, що потрібно було зробити руками, опановував швидко», – згадує найменша сестра Ірина.
Повну середню освіту хлопець здобув у Хатнянській школі. Його більше приваблювали робітничі спеціальності, прагнув поглибити набуті практичні знання. Опанував професії водія та зварювальника, працював у будівництві, захопився виготовленням кованих воріт.
Строкову службу Іскак проходив на півдні України. Військове керівництво помітило цілеспрямованого, чесного й перспективного військовослужбовця і запропонувало розглянути можливість подальшого проходження служби. Але солдат відмовився, бо мав власний план: виконати обов’язок перед державою і повернутися до мирного життя.
Самостійний шлях молодий чоловік розпочав у Новопокровці Чугуївського району Харківської області, де проживала його бабуся. Влаштувався на роботу до Новопокровського комбінату хлібопродуктів. У цьому селищі зустрів свою долю, одружився. У подружжя народився син.
Іскак вирішив будувати власний дім. Сам клав шифер, зводив стіни, сам вирішував, що і як має бути. Сторонньої допомоги не приймав.
«Не відступлю, поки не добудую хату», – говорив. І добудовував. Бо таким був – якщо вже щось вирішив, то доводив справу до кінця.
Понад десять років Іскак працював на Новопокровському комбінаті. Мав багато друзів, умів знаходити спільну мову з людьми, допомагав іншим і користувався повагою.
Коли у 2022-му розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік, який не збирався пов’язувати своє життя з військовою справою, разом із кумом пішов до військкомату, щоб стати на захист своєї родини та Неньки України. Там відповіли, що людей вистачає і їхня допомога поки не потрібна.
Протягом року чоловіки неодноразово зверталися до центру комплектування, але позитивної відповіді не отримали.
Однак війна про Іскака не забула.
Через три роки потому працівники ТЦК зупинили транспорт, у якому чоловік їхав разом з іншими робітниками, реакція була різною. Ісак відреагував спокійно: «Значить пора йти».
9 жовтня 2025 року Іскак Іскаков став до строю.
Разом із сімома новобранцями, з якими проходив навчання, згодом опинилися в одній бригаді, в одному взводі. Здружилися. Пішли в штурмову піхоту.
Побратими бачили в ньому людину, здатну вести за собою, Іскак відповідав так само, як колись під час строкової служби: «Я прийшов сюди не кар’єру будувати».
Бійці згадують його як безстрашного солдата. Він завжди був першим там, де інші вагалися або діяли обережніше. Вважав: якщо настав той момент, то нічого не зміниш. За цю відчайдушність товариші говорили, що Іскаку треба було дати позивний не «Татар», а «Сміливець».
Про війну Іскак Іскаков не розповідав. Не хотів, щоб близькі знали, що насправді відбувається там, де він був. «Штурмуємо посадки. Ми вирішили йти в піхоту й будемо до кінця», – коротко відповідав.
Перед загибеллю, у травні цього року, захисник перебував у десятиденній відпустці. Вдома бачили його втому, хоча він намагався цього не показувати.
Рідні тепер згадують: він ніби прощався.
Телефонував двоюрідному братові, друзям, однокласникам. Просив передати привіт тим, із ким не встиг попрощатися. Казав рідним, щоб попросили вибачення в тих, до кого він не дійшов.
Іскак не любив фотографуватися. Але перед від’їздом сам попросив зробити фото з усіма рідними. Був упевнений — більше такої можливості не буде.
18 травня, розмовляючи з близькими перед виходом на позицію, сказав:
«На день народження сина я обов’язково повернуся. Уже назавжди».
Через два дні, 20 травня 2026 року, родина отримала сповіщення про те, що Іскак зник безвісти.
Дружина до останнього не вірила, що сталося найстрашніше. Уся родина шукала будь-яку можливість дізнатися правду. Зверталися до Червоного Хреста, інших офіційних організацій, виходили на мітинги, чекали.
4 червня побратими принесли страшну звістку. А 14 серпня 2026 року рідні отримали офіційне сповіщення про смерть Іскака. Цього дня його синові Сергію виповнилося 18.
Солдат, вогнеметник 3-го штурмового відділення 2-го штурмового взводу 7-ї штурмової роти 3-го штурмового батальйону військової частини А0501 загинув 20 травня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Чарівне Пологівського району Запорізької області, захищаючи Україну, її свободу й незалежність.
Йому було 44 роки.
Він завжди знаходив хвилину, щоб зателефонувати мамі й запитати, як вона. Для сестри був не просто старшим братом, а прикладом чоловіка — того, як ставитися до дружини, дітей, батьків, як допомагати, підтримувати, берегти.
«Я з дитинства приглядав за вами і приглядатиму до кінця своїх днів», — говорив улюбленій сестрі.
Він хотів бачити сина дорослим, самостійним і гідним чоловіком. Мріяв про донечку.
Іскака Іскакова поховали 19 серпня 2026 року в Новій Покровці, де він жив, на Алеї Слави.
Великобурлуцька селищна військова адміністрація, Великобурлуцька селищна рада, громада щиро співчувають рідним Захисника. Розділяємо ваш біль.
Світла пам’ять і вічна шана Герою, який віддав життя за свою родину, за рідну землю і за Україну.
Людмила СКЛЯРОВА
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
