Цей матеріал містить описи травм, які можуть викликати негативні емоції.
Звичайні люди надзвичайної сили. Харківщина: повернення.
Все життя Олександр Журба прожив у своєму рідному селі Кам'янка. Працював у рибгоспі, був сторожем у школі, тримав худобу, мав чималий город, пасіку. А коли зрідка траплявся вільний час, – зазвичай ходив на полювання. І навіть гадки не мав, що обставини, які від нього жодним чином не залежать і на які він аж ніяк не впливає, згодом змусять його вчитися жити заново.
Олександр ЖурбаФото: З архіву Олександра
До того лютневого ранку, коли світ навколо почав руйнуватися.
Війна увірвалася в дім о п'ятій ранку. Дружина, яка вдосвіта вже пішла порати корову, забігла в хату з криком: «Ракета полетіла!». А за двадцять хвилин з Харкова зателефонувала донька: «Тату, війна почалася». Як же ж не хотілося в це вірити. Та й зараз, каже, якби не пережив усе сам, – ніколи не повірив би, що таке взагалі можливе в наш час на нашій землі.
Бомбили сильно. У центрі села були загиблі. Люди ховалися по погрібах. Ситуація ставала критичною, снаряди лягали все ближче, а в будинку лежала хвора теща, яка не могла пересуватися самостійно. Вирішили їхати. Корови, телята, господарство – усе залишили. Олександр згадує, як випускали худобу, аби мали хоч якийсь шанс вижити. Думали, що їдуть зовсім ненадовго.
«Може на три дні, на тиждень, ну, у крайньому випадку, на місяць – і назад», – так всі тоді казали.
Коли виїжджали, над селом уже літали ворожі літаки. Машину ледь не накрило вибухом. Скло повилітало, шифер з хати посипався. Мороз тоді був мінус двадцять. Двигун не заводився. Сусід допоміг розблокувати колеса, витягнув за село. Завелась, слава богу, поїхали. Забрали маму, дружину, лежачу тещу, ще односельців – бабусю з дитиною. Довезли їх до Слов’янська, а далі рушили на Хмельниччину.
«Їхали через усю Україну – ніде ніхто не образив, усі допомагали, підтримували», – каже Олександр.
Оселилися в маленькому будиночку. Влаштувався на пилораму. Працював по дванадцять годин – не так заради грошей, хоча і без них аж ніяк, ба більше, щоб не сидіти дома без діла, не божеволіти від тих новин.
Коли нарешті прийшла звістка про звільнення Ізюма, Олександр не вагався жодної хвилини. На роботі відразу повідомив, що повертається додому. Його намагалися відмовляти – куди ти їдеш, там же, мабуть, усе геть зруйноване. Але він і слухати не хотів, бо для себе вже твердо вирішив, що б там не було, все одно поїде. Серце рвалося додому.
По приїзду перші враження перебільшили найнегативніші очікування. Побачене краяло серце та боліло більше за втому. Двір заріс бур’янами по пояс. Город – наче ліс. Замість даху – самі дірки. Вікна повибивані. Сміття, уламки, покручене залізо. Мишей у машині ловив десь по пів дюжини щоранку. Він поволі, навкарачки, вичищав двір. Сам зробив дерев’яний місток через річку, щоб можна було заїжджати машиною. Збирав розкидані дошки, уламки стовпів, – усе йшло в діло. Купили козу – щоб було молоко. Відновлював пасіку, ремонтував теплиці. Просто жив і працював. Бо життя ж не зупиняється, і якщо сам зневіришся й зупинишся, – нічого доброго з цього не буде.
Олександр ЖурбаФото: З архіву Олександра
Про заміновані поля всі знали. Чули вибухи – «пелюстки» розкидало по всій окрузі. Та все одно ходили, бо треба ж було жити. 5 травня 2025 року Олександр прибирав на городі, виносив сміття за паркан. Він добре знав, що земля навколо замінована, що треба бути дуже обережним. Але за два роки там, здавалося, вже не тільки люди, а й коза, яку купили після повернення, виходили кожен сантиметр.
«Наступив, щось бахнуло, а я навіть не зрозумів одразу, що воно сталося…», – згадує він. Сусід Сашко, почувши крик, прибіг на допомогу і дотягнув його до машини. Внаслідок вибуху «пелюстки» Олександр втратив ногу.
Він розповідає про це напрочуд спокійно, без патетики, без сліз. «Ну, нема ноги. Ну, так що… Так як жив, так і живу. Невдобно, звісно. Але звикну». Каже, знав, що все заміновано. Розумів ризик. Тому й не впав у розпач. «Є люди, що плачуть, що зламані. А я знаю – могло бути гірше».
П’ять місяців не був на рибалці. Раніше і щуку ловив, і карасів, і окунів. На полювання ходив усе життя. А тепер – не може стріляти. Каже, не знає чому, просто не може. І додає тихо: «Ніколи не думав, що сам кину полювання. Щось змінилося всередині».
В Олександра дві доньки. Старша – в Німеччині, молодша – біля Львова. Є онуки. Є дружина. Жива мама. «Є задля кого і задля чого жити», – усміхається він. Так, хати розбиті, двори понівечені. Та це можна відновити, полагодити. Аби тільки перестало гепати, аби людей не вбивали, аби тиша була. Якщо не чути вибухів, інколи здається ніби й не було нічого. Сонце світить так само. Бджоли гудуть…
Відразу після лікарні, на милицях, вперто продовжував ходити до вуликів. Дружина сварилася, а він тільки сміявся: «Треба ж подивитися, як там». Пасіка для нього – щось більше, ніж просто буденна, чи навіть улюблена справа. Це, скоріш за все, елемент способу життя, реалізація права на спокій. Це зв’язок з майбутнім.
Олександр не жаліється, не скаржиться на життя. Працює, робить те, що запланував. День за днем. Якщо щось не виходить, шукає хто може порадити, допомогти.
«Нічого такого страшного немає, – посміхається він. Трохи незручно, звісно, але звикну».
Він дивиться на змучене війною село і чекає літа, коли зелене листя, рясна трава та різнобарвні квіти хоч трохи закомуфлюють рани на хатах. Більш за все мріє, щоб закінчилася війна і перестали гинути люди, а все інше можна відбудувати.
Його історія – не стільки про втрату ноги, скільки про волю і незламність чоловіка, який пережив бомбардування, евакуацію, повернення в руїни, підрив на міні, але все одно не дозволив війні відібрати у себе головне – бажання жити. Олександр планує розширювати пасіку й город, розбудовувати господу. Він керується простою селянською мудрістю: якщо живий – треба працювати. Треба будувати. Треба сіяти.
А над двором, де колись гриміли вибухи, нехай мирно гудуть бджоли.
Цю історію було задокументовано у березні 2026 року в Ізюмській громаді та опубліковано з метою підвищення обізнаності мешканців громад, що перебувають у зоні ризику, щодо проблеми замінованих територій, діяльності організацій з розмінування та стійкості місцевих жителів. Деякі особисті дані та конкретні місця було змінено або опущено з міркувань безпеки.
Створено та надруковано в рамках проєкту "БЕЗПЕЧНІ КРОКИ: гуманітарна допомога для безпечного повернення до районів, що постраждали від конфлікту в Харківській області", що фінансується Міністерством закордонних справ та міжнародного співробітництва Італії (MAECI) через Італійську агенцію з питань співробітництва в галузі розвитку (AICS) і впроваджується CESVI. Інформаційний партнер – Національна спілка журналістів України.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
