Люди Світла
Цей матеріал містить описи травм, які можуть викликати негативні емоції.
Звичайні люди надзвичайної сили. Харківщина: повернення. У поважному віці душа людини завжди відзеркалюється на її обличчі – поглядом, малюнком зморшок. Дивлячись на це подружжя, не можна не помітити навіть неозброєним оком, щовони, безсумнівно, люди світла.
Тетяна Іванівна та Василь Кирилович ідуть по життю пліч о пліч вже 50 років, підтримують одне одного, спільно долають численні виклики та перешкоди на своєму шляху. Вони разом в горі і радості, в багатстві і бідності, в болях і здоров’ї…
Є люди, про яких кажуть: вони тримаються на силі духу. На звичайній людській впертості жити, працювати, мріяти. Тетяна Іванівна Грушка – саме така людина.
Вона народилася 4 червня 1958 року в рідному селі Кам'янка і прожила тут усе життя. Тут минули її дитинство, молодість, тут вона створила сім’ю, виростила синів, тут разом із чоловікомроками будувала своє господарство. Їхнє життя було простим і чесним – таким, як у тисяч українських родин. Робота на землі починалася з раннього ранку і тривала до темряви.
У господарстві було все: трактор, інша техніка, корови, свині, кури, качки. Родина обробляла не лише чималий власний город, а й 14 гектарів поля. Сіяли кукурудзу, пшеницю, ячмінь, соняшник. Соняшник продавали, щоб купити насіння на наступний рік, а зерно залишали для худоби. Роботи було стільки, що вечорами вже не відчували ні рук, ні ніг. Але це була їхня праця, їхня земля, їхнє життя. І попри щоденну втому, вони були щасливі. Допомагали сини. Вихідних у цій родині майже не було. Та ніхто й не скаржився. Жили дружно, робили на себе.
А потім прийшла війна.
Проти ночі перед повномасштабним вторгненням вони, як і мільйони українців, почули тривожні новини: росія ось-ось може напасти. Вірити в це не хотілося. Лягли спати, сподіваючись, що все якось обійдеться. Не обійшлося. Близько четвертої ранку небо прорізав звук літака, а вже за мить пролунали вибухи. Перші бомби падали десь неподалік, потім усе ближче. Від ударів здригалася земля, тремтіли стіни. З тієї ночі Тетяна Іванівна вже не могла спати як раніше – сиділа біля стіни або спускалася в погріб. Там було трохи безпечніше.
«Чоловік пішов в літню кухню. Він топив там, щоб хоч десь можна було зігрітися. Син спав у хаті – на порозі, бо там під сходами тепла труба проходить. Подушку там поклав, і спав. Одного разу, коли артилерія працювала, воно бахнуло так, що повилітали вікна. Добре, хоч дах вцілів. З того часу, а це був кінець лютого, так ми й жили».
«Коли прилетіло попід гараж, – загорілася машина. Ми всі вибігли, почали її гасити. Слава Богу, вдалося. Вона повністю заправлена була, бак бензину і бак газу. Згодом ми запхали її вгараж, бо якби вона у дворі залишилась і знову прилетіло, не дай Бог, – тут би рознесло все».
Втім найстрашніше не руйнування. Найстрашніше – людські втрати.
Від обстрілу загинув їх сусід. Його дружина Наталя прибігла тоді до Тетяни Іванівни. Горе, сльози, відчай. Відтоді вони вже разом ховалися у погрібі, ділили один страх і одну надію – вижити.
Були моменти, коли життя висіло буквально на волосині.
Одного разу до двору зайшли російські військові. Озброєні автоматами, агресивні. Вони перевіряли документи, питали, чому не поїхали до росії, казали, як добре нам було б там жити. Потім доповідають по рації: «Захватили гражданских. Что с ними делать? І раптом у рації пролунала команда: – Всех расстрелять. Живых не оставлять.
У цей момент час ніби зупинився. Тетяна Іванівна згадує, як вони з Наталею міцно стиснули одна одній руки, ніби мовчки прощалися. А потім вона зробила те, чого сама від себе навіть не очікувала.
«Я підійшла до одного, молодий такий, впала на коліна і кажу: «Я тут народилася і все життя прожила… розстріляйте мене тут, бо я нікуди звідси не поїду!». А він аж якось знітився: «Ну бабка, ну что ты, что ты, все будет хорошо». Тут командир їхній каже: «Руки вверх, и по одному туда вдоль улицы. Шаг вправо, шаг влево, – расстрел». Ми і пішли, але руки не піднімали».
Можливо, саме цей несподіваний вчинок Тетяни Іванівни і врятував їх. Того дня вони залишилися живими. Втім навіть після деокупації війна нікуди не ділася. Вся земля навколо була усіяна мінами. У червні, саме у свій день народження, Тетяна Іванівна із сином поїхали косити траву для корови, бо війна війною, а худобі ж все одно щось їсти треба.
«На той час у нас залишилася одна корова. Ми їздили до річки, хлопці косили сіно трактором, касаркою. Грузили, вивозили, перевертали, гребли. А тоді дуже спекотне літо було. Поїхали до Донця. Нема ніде нічого. А годувати ж чимось треба. Поїхали далі. Коля каже: «Дивись який бур'ян вже пішов під вербами». А я йому: «Ну давай трошки накосимо». Це було 4 червня, якразна мій день народження. Приїхав син Вова з сім'єю. Ми його залишили біля шашликів, а самі з Колею поїхали. Він косив, а я за ним йшла, згрібала граблями. Мабуть він косою поверхи йшов, пелюстки не зачіпив, а я якраз на неї ногою встала. І такий вибух… Я зрозуміла, що впала, і тільки потім, – що залишилася без ноги.
Була при пам'яті, почала повзти до машини. Коля кричить: «Ма, не повзи, почекай!». Він відірвав мотузки від причіпу і відразу мене перев'язав. Болі, як такої, не було, але пекло так, наче в багаття вступила».
Тетяна Іванівна ГрушкаФото: З архіву родини
До лікарні доїхали за лічені хвилини і відразу повезли на операцію. Ногу довелося ампутувати. Місяць у лікарні. Потім протезування. Спочатку було нестерпно важко і боляче. Протез дуже натирав, стояти довго було неможливо. Але крок за кроком вона вчилася ходити. Згодом міжнародні медики допомогли зробити сучасні протези. Реабілітація, тренування, вправи, і, звісно ж, підтримка чоловіка, який пережив таку ж біду ще в жовтні 2022 року, відразу після деокупації.
Ішов час і життя поступово поверталося.
Сьогодні Тетяна Іванівна знову живе у своїй хаті. У будинку, який пережив вибухи, важкі руйнування і все ж вистояв. Вона, як і раніше, порається по господарству наскільки дозволяють сили. Допомагає військовим – пере їхній одяг, гріє воду, щоб могли помитися, підтримує, як тільки може. Робити щось корисне для людей для неї цілком природно.
Її історія – це не стільки про втрату, скільки про силу. Силу жінки, яка пережила бомбардування, окупацію, важке поранення – і попри все не зламалася, яка здатна на хоробрий вчинок з ризиком для життя, і на життя, яке потребує неабиякої сили волі та завзятості.
Тетяна Іванівна та Василь КириловичФото: З архіву родини
Вона посміхається, із задоволенням згадує молодість, танці в сільському клубі, знайомство з чоловіком. Звісно ж мріє про мир. Не втрачає віру і надію, бо як же без них.
Тетяна Іванівна хоче жити, працювати на своїй землі і бачити результати своєї праці.
За її плечима – ціле життя, а попереду – багато роботи.
Цю історію було задокументовано у березні 2026 року в Ізюмській громаді та опубліковано з метою підвищення обізнаності мешканців громад, що перебувають у зоні ризику, щодо проблеми замінованих територій, діяльності організацій з розмінування та стійкості місцевих жителів. Деякі особисті дані та конкретні місця було змінено або опущено з міркувань безпеки.
Створено та надруковано в рамках проєкту "БЕЗПЕЧНІ КРОКИ: гуманітарна допомога для безпечного повернення до районів, що постраждали від конфлікту в Харківській області", що фінансується Міністерством закордонних справ та міжнародного співробітництва Італії (MAECI) через Італійську агенцію з питань співробітництва в галузі розвитку (AICS) і впроваджується CESVI. Інформаційний партнер – Національна спілка журналістів України.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
