Старший парамедик Куп’янського відділення екстреної медичної допомоги Олена Геннадіївна Левчук нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Високу державну нагороду їй вручили під час урочистої церемонії відзначення жителів Харківщини, які своєю працею, мужністю та самовідданістю зміцнюють Україну.
Для самої Олени ця відзнака стала не лише визнанням багаторічної праці, а й символом усіх тих випробувань, які разом із колегами доводиться долати на Куп’янщині під час війни.
«Хотілося розплакатися. Я ж не за нагороди працюю, я працюю тому, що це моя робота. А тут така висока державна відзнака», – зізнається медикиня.
Мрія з дитинства
Про медицину Олена Левчук мріяла з дитинства. Вона народилася і все своє життя проживає на Куп’янщині. У 2000 році закінчила Нечволодівський НВК, а після випуску вступила до Куп’янського медичного коледжу. Навчальний заклад завжди вважався одним із найкращих у регіоні, тому вибір був свідомим і впевненим.
«Мене завжди захоплювали лікарі та фельдшери, які їздили на найскладніші виклики й рятували людей. Це неймовірне відчуття, коли ти приїжджаєш до людини, яка перебуває на межі життя і смерті, і можеш їй допомогти».
Після закінчення коледжу у 2004 році Олена одразу пішла працювати в медицину. Спочатку у відділення швидкої допомоги в Сеньковому, а згодом перевелася до Куп’янського відділення екстреної допомоги, де працює і до нині. Екстрена медицина стала справжнім покликанням фахівчині.
Фото: Олена ЛЕВЧУК
Виклики, які залишаються слід у душі назавжди
За більш ніж двадцять років роботи Олена бачила тисячі людських історій. Свій перший виклик пам’ятає, але не вважає його унікальним. Їй довелося надавати допомогу чоловіку в стані алкогольного сп’яніння, якого побили.
Справжнім же випробуванням стала війна. Мінно-вибухові травми, поранені цивільні, зруйновані будинки, робота в умовах постійної небезпеки – усе це змінило роботу парамедиків.
Особливо в пам’яті Олени закарбувався випадок, який трапився взимку 2026 року. Виклик був у село Волоська-Балаклія, Шевченківської громади до 11-річного хлопчика, який потрапив під ворожий обстріл.
«В нього було пошкоджено геть усе. Я так за нього молилася. І дякувати Богові, він вижив і без ніякої патології. Я вважаю, що це справжнє диво».
Після того виклику Олена не витримала.
«Ми не можемо давати волю емоціям, але після завершення зміни я довго-довго плакала… Люди, будівлі, звісно завжди шкода Але коли страждають діти – це найболючіше. Вони абсолютно беззахисні».
Остання надія для Куп’янська
Щоденні чергування, постійна небезпека, людський біль – усе це виснажує.
«Втому відчуваю щодня. Але щоб піти – ні! Не для того ми обрали цю професію!»
Коли Куп’янщина опинилася під ворожим тиском, бригади екстреної допомоги трималися поруч із людьми до останнього. Олена згадує, що в певний момент екстренка залишилася чи не єдиною службою, яка продовжувала працювати в місті.
Олена з колегами в КупʼянськуФото: Олена Левчук
«Не було ні поліклініки, ні лікарні. Куп’янчани приходили до нас просто виміряти тиск, поговорити, ми виїжджали до поранених людей. Вони зверталися до нас як до останньої надії».
Медики не лише рятували життя, а й часто виконували функції, які не входять до їхніх посадових обов’язків. Один із найстрашніших епізодів стався після мінометного обстрілу поблизу гуртожитку по проспекту Конституції 60, у Куп’янську. Тоді до станції швидкої прибіг чоловік із проханням допомогти, бо його дружина потрапила під обстріл.
На жаль, коли медики прибули на місце, жінка вже померла. Інша загибла людина лежала біля сусіднього будинку. Люди були розгублені, бо на той час у місті вже майже не залишилося служб, які могли б оперативно відреагувати на трагедію. Тоді бригада взяла на себе відповідальність, яка в мирний час була б обов’язком інших структур. Парамедики евакуювали 4 цивільних громадян і вивезли двох загиблих. Саме тоді, згадує Олена, прийшло усвідомлення, наскільки критичною стала їхня місія.
Вони не тільки надавали медичну допомогу постраждалим, а й тримали комунікацію із зовнішнім світом. З приводу всіх позаштатних ситуацій куп’янські медики телефонували керівництву КНП ХОР «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», яке було на цілодобовому зв’язку.
Олена з колегами в КупʼянськуФото: Олена Левчук
Родина й особиста втрата
Сьогодні найбільшою підтримкою для Олени Левчук залишаються батьки. Війна забрала в жінки найдорожче. Її чоловік, Тарас Левчук, після початку повномасштабного вторгнення добровільно став на захист України. На жаль, 10 травня 2025 року він загинув. Говорити про це жінці непросто. Але саме пам’ять про коханого сьогодні дає їй сили продовжувати свою справу.
Тарас Левчук - чоловік ОлениФото: Олена Левчук
«Я не можу зрадити його принципи й пам’ять про нього. Я повинна працювати тут і допомагати людям».
Як не втратити сили: гаряче серце й холодний розум
Свої відчуття на початок повномасштабного вторгнення Олена Левчук характеризує як розпач.
«Ми не розуміли, що взагалі коїться. Зранку бачили наших військових, відчували, що ми живемо, що все добре, а вже ввечері до моєї рідної Нечволодівки зайшли росіяни. Від жахливих думок рятувала робота, а ще підтримка керівництва. Ніколи не було відчуття, що нас кинули. Висловлювання директора КНП ХОР «Центр екстреної допомоги та медицини катастроф» Віктора Забашти «Все буде добре – треба триматися!» не просто слова. Нам передавали ліки, паливо, ми мали все необхідне для роботи. А ще, на відміну від працівників більшості структур в окупованому Куп’янську, ми регулярно отримували українську заробітною плату. Це тримало».
Олена Левчук під час роботиФото: Олена Левчук
Парамедикиня не приховує: відчуття втоми приходить після кожної зміни. Та поряд, з нею загартований випробуваннями колектив. Для її відділення робота давно стала не просто професією, а способом продовжувати боротьбу кожного дня.
Олена з колективомФото: Олена Левчук
На думку Олени Левчук, головні якості парамедика під час війни – людяність, співчуття та професійна витримка.
«В нашій справі потрібно мати гаряче серце й холодний розум. Лише тоді можна правильно діяти в паніці та рятувати людей».
Молодим людям, які тільки обирають медицину, фахівчиня радить добре зважити своє рішення.
«Якщо ти готовий самовіддано служити людям і їхньому здоров’ю – тільки тоді варто йти в цю професію».
Мрія, яка сьогодні є спільною для мільйонів українців
Колись Олена мріяла стати лікарем. Сьогодні її мрія значно простіша й водночас важливіша. Вона мріє про мир. Про те, щоб не гинули діти. Щоб люди повернулися до своїх домівок.
Щоб Куп’янськ знову став мирним українським містом. А ще пишається бути українкою і жити в прекрасній і рідній Україні.
Олена з колегоюФото: Олена Левчук
Орден княгині Ольги ІІІ ступеня став високою оцінкою професіоналізму Олени Левчук. Але за цією нагородою стоять не лише роки роботи в медицині.
За нею – тисячі врятованих життів, чергування під обстрілами, особиста втрата, незламна віра в людей та щоденна готовність залишатися поруч із тими, кому найважче.
Саме завдяки таким людям сьогодні тримається Україна.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
