Нинішня війна, а особливо окупація Куп’янщини наглядно показала хто є хто серед наших земляків. Одні з них радо вітали окупантів, пішли з ними на співпрацю, побігли отримувати російські паспорти, інші займалися доносами на своїх сусідів і знайомих, а хтось просто зводив наклепи на ближніх. На жаль, таких серед нас було немало. Але була й інша, діаметрально протилежна цим покидькам категорія наших громадян, які не продалися ворогу, а під час окупації, навіть потрапивши до лап окупантів, зберегли свою честь та добре ім’я. І таких серед нас більшість!
Владислав Пащенко
Одного весняного ранку 2022 року молодий мешканець окупованого російськими військами села Подоли, що на Куп’янщині, Влад Пащенко мирно спав у хаті своїх дідуся і бабусі. Але його сон був грубо перерваний цими самими "асвабадителями". Вони, аж п’ятеро озброєних до зубів росіян, нахабно увірвалися до його кімнати, підняли переляканого хлопця з ліжка і відразу почали допитуватися де знаходиться зброя і де фотографія тієї зброї, яку він фотографував.
Владислав ПащенкоФото: Олександр Микитенко
Спросонку та переляку Влад ніяк не міг зрозуміти хто вони і чого від нього їм треба, про яку зброю і які фотографії йде мова. Виявилося, що окупантам від якогось підлого "стукача" надійшов донос про те, що у лісі поблизу села Подоли, після відступаючих частин ЗСУ нібито залишилася якась зброя і боєприпаси. Згодом туди приїхала біла "Газель" та срібляста "десятка", на які завантажили та кудись вивезли і зброю, і боєприпаси. А Влад нібито не просто брав у цьому участь, а й фотографував процес.
Звичайно ж Влад сказав, що ні про зброю, ні про боєприпаси, ні про ці машини нічого не знає і відразу ж отримав сильний удар прикладом автомата в грудну клітину. Після цього на нього посипався цілий град ударів по голові, ребрам, у живіт. Ця екзекуція тривала хвилин з десять. Командував цими непроханими гостями росіянин, якого вони називали "Татарином". Добряче побивши хлопця, у нього знову почали вимагати розповісти про зброю, боєприпаси і про тих, хто їх вивіз. Але він продовжував стояти на своєму.
Окупанти перевірили його мобільний телефон, але жодних фотографій там не знайшли і мабуть таки повірили, що Влад не причетний до цього, раз він навіть після таких потужних стусанів не "розколовся". На прощання окупанти наказали хлопцеві прибути до них в тепломережу, де вони осіли, попередивши, що коли не з’явиться, то вони самі відвідають його знову, але тоді буде все значно гірше.
Наступного дня в будівлі тепломережі допит було продовжено, але вже без побиття. У Влада знову хотіли випитати про зброю та боєприпаси, про деяких мешканців району, які їх цікавили. Та він знову стояв на своєму: "не знаю", "не був", "не чув", "не бачив", "не фотографував". І окупанти мабуть вже остаточно повірили, що це так і є. Хоч насправді він дещо таки знав, але все витримав і не став посібником ворогів.
Зараз Владислав разом зі своєю мамою займається волонтерством, розвозить своїм землякам гуманітарну допомогу, допомагає їм вижити у цю важку воєнну пору. Він не став ні колаборантом, ні стукачем-донощиком і його совість перед земляками чиста.
Олександр Чуб
Слід зазначити, що Владислав, якщо можна так сказати, скуштував "руського мира" ще по мінімуму. А от зірка куп’янського велоспорту "ВМХ" майстер спорту Олександр Чуб випив ФСБшну гірку чашу сповна. І теж за ті самі зброю та боєприпаси.
Олександр ЧубФото: Олександр Микитенко
Закінчивши свою спортивну кар’єру, Олександр перейшов на тренерську роботу. Коли почалася повномасштабна фаза російсько-української війни, він зайнявся волонтерством – возив гуманітарну допомогу для своїх земляків та вивозив їх з окупації на підконтрольну Україні територію. Та це тривало недовго.
В своєму інтерв’ю "Суспільному" Олександр прокоментував це так:
"Ця дорога повністю закрилася десь в середині квітня. І вже не було жодних можливостей ні виїхати, ні заїхати. Тільки через Росію, Естонію, Литву, Латвію, на Польщу, а потім в Україну".
То ж він залишився вдома, ходив до спортзалу, тренувався, займався ремонтом приміщень та велосипедів. Так тривало до середини червня 2022 року.
"12 червня вже за мною приїхали, знали, куди їхати. І мене забрали. Сказали, сідай в свою машину, їдь за нами. Забрали у мене телефон, і цей телефон, як я зараз розумію, і став моєю загрозою. Тому що в телефоні була деяка інформація. Того дня ми тільки приїхали зі Сватового з моїм товаришем, щоб знайти зв'язок. Там був інтернет. Ми виходили на зв'язок з рідними, друзями. Я не встиг свій телефон заховати. Так вийшло, що вони шукали мого друга. Мій друг зараз воює у ЗСУ ".
Вже пізніше він дізнався, що в спортзалі, де вони тренувалися, була захована зброя, залишена ЗСУ при відступі з Куп’янська. Окупанти дуже активно взялися за пошук цієї зброї. Знайшовся зрадник, який навів їх, зокрема, і на Олександра Чуба. Тому він і був затриманий та кинутий "на підвал", де для нього почалися допити з невід’ємними тортурами.
Як він сам розповів, на допитах його били жорстоко і немилосердно, катували електрострумом, який доставляв пекельний біль полоненому, а катам справжню насолоду. Це все тривало впродовж місяця. Витримати такі нелюдські катування було не під силу нормальній людині. І Олександр змушений був віддати катам не всю, а лише частину зброї. А ще кати змусили його на відеокамеру "щиро зізнатися" у "скоєнні злочину проти росії" , а саме – у співпраці з ЗСУ та порушенні комендантського часу.
Згоду на цей запис у нього домагалися погрозами убити і закопати. Текст "зізнання" кати для Олександра заготували заздалегідь. А сам запис йшов під дулом пістолета. Хіба хтось наважиться осудити його за це? А от про свого друга, якого він вивіз на підконтрольну територію, Олександр навіть під катуваннями нічого не сказав. Томився він ще з сімома такими ж невільниками в задушливій камері площею 6 кв.м., як у кам’яному мішку, без сонця, свіжого повітря, нормальної їжі, майже без води.
А вирвалися вони з цього земного пекла у вересні місяці під час контрнаступу ЗСУ, коли окупанти в паніці тікали хто як міг. Для Олександра Чуба та решти невільників цей перший день свободи запам’ятається на все життя. Про цей день Олександр розповідає:
"Я вірив, що наші Збройні сили повернуться. Я на них очікував… В ніч з 7 на 8 вересня ми почали стукати у двері, але ніхто не приходив. І ми здогадалися, що пішов наступ, нас кинули, а всі ці нелюди просто втекли. Полонені однієї з камер вибили скло, ґрати, зруйнували двері, знайшли ключі від всіх камер і повідкривали їх".
В інтерв’ю Суспільному, фізично-загартований чоловік говорить, що після звільнення ледве дійшов додому: ноги боліли, бо заслабли від сидіння у камері.
Нині Олександр Чуб живе у Харкові, до Куп’янська їздить ремонтувати пошкоджену обстрілами велобазу. Хоче зібрати там своїх вихованців і відновити тренування.
Як і у Влада Пащенка, так і у Олександра Чуба чиста совість і перед своїм другом, і перед земляками, і перед Україною. Він нікого не здав ворогу. А та невелика частина зброї, якою заволодів ворог, йому все одно не допоможе.
Волонтерка, яка була на допиті у ФСБ
Потерпали ж від знущань окупантів не тільки чоловіки. Одна з колег Влада Пащенка, волонтерка, на мою пропозицію дати інтерв’ю тільки злякано замахала руками і сказала, що їй боляче навіть згадувати кошмар окупації і "русского мира".
Жінку "асвабадители" звільнили від дому, на місці якого зараз величезна вирва заповнена дощовою водою. Вона говорить, щаслива вже тим, що на момент прильоту не була вдома і залишилась жива. Радіє тому, що окупантів прогнали з її села вслід за "руським военным кораблём". Хоч рана за рідним домом болітиме ще довго.
У цій вирві, де була її хата, згоріло все майно, документи, дорогі серцю фотографії та інші сімейні реліквії. І якщо будинок з часом можна буде звести новий, документи відновити, то сімейні реліквії вже не повернеш. І це найболючіше.
Жінка також побувала на допиті в окупаційній ФСБ та, на щастя, катування щодо неї там не застосовували. Найбільше їй запам’яталося як ФСБшник, вирячивши на неї очі, заорав: "Так ты что за Украину?!". За його окупаційною логікою, українка, громадянка України, яка тут народилася і все життя прожила, не повинна ні любити свою Батьківщину, ні бути за неї. Він мабуть теж, як і його фюрер, вважає, що Україну придумав Ленін і створив її з "исконно" російських земель.
Далі буде...
Ще один волонтер погодився розповісти все про жахіття "руського мира", які йому сповна довелося пережити. Але на той час він був дуже зайнятий відвантаженням гуманітарної допомоги мешканцям району, які її вже чекали. Тому його розповідь довелося дещо відкласти, але вона все одно відбудеться і буде обов’язково опублікована на сайті.
А поки що всі волонтери, кожен на своєму місці, щоденно допомагають і фронту, і місцевому населенню, пережити тяжкий воєнний час та наблизити довгоочікувану Перемогу, в яку вони свято вірять і щодня чекають.
Олександр МИКИТЕНКО
Матеріал створено за сприяння ГО "Національна асоціація медіа".
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
