Валентина Гришко почала писати три роки тому. Поезія і проза різної тематики і жанру стали невід’ємною частиною життя мами двох синів. Жінка розповідає про початок війни на Куп’янщині, життя в інформаційному вакуумі, арешт чоловіка, знайомство з сусідами, запеклі бої на вулицях селища та про колаборантів. Вона має на це право, бо пережила шість місяців окупації та ще п’ять - під безперервними обстрілами. Родина виїхала з Куп’янськ-Вузлового тільки в лютому 2023 року. Незважаючи на пережиті жахіття, пані Валентина не втратила жагу до творчості.
Коли окупанти вибивали двері в квартирі сусіди просто спостерігали
Родина Олександра і Валентини Гришко одна з перших потрапила під розправу окупантів. З 2014 року подружжя активно займалося волонтерством, допомагали військовослужбовцям на блок-постах, брали участь у автомайданах на підтримку України. Крім того, Валентина відкрила в собі талант письменниці і свої проукраїнські твори викладала на фейсбук-сторінці. Пишалися в сім’ї й молодшим сином, який вже за часів російсько-української війни відслужив строкову службу. Його фото у військовій формі, мама також розміщувала у своїх дописах.
Жінка згадує, як в минулому році, одного весняного дня, вони з чоловіком поїхали зробити запаси питної води. На подвір’ї місцевої церкви була свердловина, до якої підключався генератор і люди могли собі набрати води. На той час селище Куп’янськ-Вузловий вже було окуповане і жило без світла, води, зв’язку та інтернету.
Повернувшись, родина побачила біля під’їзду екіпірованих російських військових і сусідів, які з вікон спостерігали за ними.
"Я навіть не зрозуміла, що окупанти приїхали до нас, тому запитала, чи можу я пройти, - згадує жінка".
Почувши ж, що це і є господарі з 3 квартири, росіяни пішли за ними до їхнього житла.
"Побачивши побиті двері своєї квартири, я жахнулася, адже вдома сам залишався мій старший 43-річний син. Він розумово-обмежена людина, тому коли ми десь відлучалися, я закривала його в кімнаті" .
Вже пізніше жінка дізналася від сусідів, що окупанти гатили в двері, а хлопець метався по кімнаті і не міг відкрити замок. Вибивши дубові фільончасті двері, вони кинули Даню на підлогу, заломили руки за голову, били і роздягали. Про це потім шепотів мамі син, який був дуже наляканий і після всього що відбулося, втратив слух і перестав голосно говорити.
"Скоріш за все, вони зрозуміли, що хлопець хворий, коли роздягли його і побачили памперс під самі груди. І саме в цей момент, я ввірвалася в його кімнату. Я була несамовита, як матері мені було все рівно, і я вигнала військового з приміщення".
В квартирі вже все було перевернуте і розкидане. Чоловіка Валентини росіяни заарештували та забрали з собою.
"Ми сприйняли це достойно. У нас не було ніякої істерики. Мене більше здивували сусіди, які мовчки спостерігали за тим, що відбувається і жоден з них не сказав, що в квартирі знаходиться хвора людина і що ми невдовзі повернемося".
Жінка зауважує на тому, що коли після звільнення до селища привозили гуманітарку, то люди активно її обговорювали і "шпиняли владу", якщо щось не так. За часів окупації більшість з них не була така "язиката".
"В довоєнному житті ми не мали ворогів серед сусідів. З більшістю з них ми познайомилися вже в окупації, бо до того, не мали вільної хвилини, щоб сидіти на лавці і обговорювати новини. Коли ж під час деокупації довелося разом збирати дрова та готувати їжу біля під’їзду, то було все, навіть сварки з приводу різного бачення ситуації".
Пані Валентина говорить, що це окрема сторінка її життя і про це вона обіцяє написати оповідання.
Від ФСБшника чоловік дізнався, що наш молодший син служить в ЗСУ
Олександра тримали на "підвалі" недовго. Як він розповів дружині, було моральне насилля, але фізичного не застосовували. Про роботу ФСБшників чоловік розповідає, що з ним вони працювали за принципом "хороший-плохой следователь". Один дізнавач вів допит максимально виважено, а інший вкрай знервовано погрожував застосувати "паяльник". Вони говорили чоловікові, що якщо не буде з ними відвертим, то зроблять йому триколор на лобі та вивезуть під Харків, щоб свої ж і розстріляли.
"Пізніше ми багато обговорювали цю ситуацію, і дійшли висновку, що нам «пощастило» бути першими. Тоді ще росіяни не були такими злими. Куп’янськ був показовим містом для їхньої пропаганди. У нас вони знімали багато телевізійних сюжетів про те, як люди мирно зустрічали окупантів, як легко міська влада пішла на співпрацю. Тому в перші місяці окупанти уникали негативу".
Дружина зауважує, що її чоловік вміє вести розмову, "відключає" емоційність, його спілкування відзначається стриманістю та вмінням думати, перед тим, як щось сказати.
На момент арешту у Олександра було запалення суглобів, а тому, коли окупанти запитали про антиросійські мітинги в Куп’янську, він нічого не підтвердив, а відповів: подивіться на мій стан - що ви хочете від сідого діда та ще й з паличкою.
"Я вважаю, що це теж було запорукою того, що його відпустили", - розповідає Валентина.
Питання, яке декілька разів окупанти задавали чоловікові стосувалося місцеперебування їхнього сина. Через відсутність зв’язку, родина була впевнена, що Валентин, так звуть молодшого сина, продовжує працювати у Києві.
"Ми на той час дійсно не знали, що хлопець пішов воювати добровольцем з перших днів вторгнення. Звідки ця інформація була у росіян, я не знаю",- говорить жінка.
В подальшому, коли родина спілкувалася із земляками, які за таку ж проукраїнську позицію потрапляли на "підвал", вони дійшли висновку, що у ФСБшників була постійна ротація, і надовго в Куп’янську вони не залишались.
"У нас ніби було відчуття, що "гості" завітають. Військові речі сина і прапори, які були в домі, ми встигли заховати в гаражі. Свої рукописи і телефон я ховала під меблі. Тому вони їх не знайшли".
Пані Валентина зізнається, що тільки значно пізніше вони виявили зникнення деяких речей з їхньої квартири. Це були ще нові побутові прилади – обігрівач, чоловікова електродрель та ще декілька незначних речей.
Мама розмовляла з сином, а в коліно давив приклад автомата
Валентина Гришко розмірковує, що після пережитого важко покласти на важелі, що було найважче в тій ситуації.
"Мабуть для мене, як і для усіх, початок війни це був не просто стрес, це руйнування звичного життя. Окупацію нашого міста стресом назвати важко, бо тут я взагалі не розуміла, що для мене найболючіше – триколори, Z-тки, техніка, чи люди, які змирись і тільки мовчки спостерігали. Їх нерозуміння ситуації просто жахало. В нашому будинку близько 80% жителів дивились російські телеканали, довіряли їм і були впевнені, що вже живуть в росії. При цьому вони не замислювались, що літаки над нашими головами летіли руйнувати українські міста".
Жінка говорить, що дуже важко було жити, не володіючи інформацією з України. Ще важче втратити можливість спілкуватися з рідними.
"Ми виїхали на Ківшарівку, щоб зателефонувати сину – в одному з кафе там роздавали вайфай. Я сиділа на лавці і мені в коліно давив приклад автомата, бо поряд сиділи російські військові. Син хвилювався і запитував в трубку: мама, як ви? А я плакала і тільки повторювала: Як ти? Скажи мені, як ти?"
Поговорити з Валентином того дня так і не вдалося.
Як письменниця, я замовкла аж до грудня минулого року
Поки ще в Куп’янську був зв’язок, Валентина писала вірші та з приходом росіян, її романтична лірика змінилася на слова болю і сліз.
Вірші народжувалися у темрявіФото: Фейсбук сторінка Валентини Гришко
"Коли вимкнули зв’язок, то було враження, що мене одірвали від всього світу. Мені перекрили кисень і як письменниця я замовкла. Мовчала аж до грудня минулого року, але свято оберігала свій доробок віршів і прози на телефоні".
За часів окупації у письменниці зламався ноутбук. То ж писати вона не могла. Чоловік наполягав, щоб заради власної безпеки, жінка видалила з телефону ще й Фейсбук.
"Я дійсно боялася, ховала телефон, але видаляти соціальну мережу не наважилась. Це був архів моїх творів".
Ближче до осені, Валентина почала повертатися до своєї поезії. Вся біль, яка накопичилась в душі жінки, нарешті вилилась в болючі строки:
Ми не звільнені, окуповані…
Потонули в брехні як у повені,
Захлинулись від болю нестримного,
Скільки ж люду навколо наївного –
Чи дурні вони, чи закодовані,
Ми ж не звільнені, окуповані…
Я все життя була російськомовною людиною, але я не хочу щоб мене захищали
На своїй Фейсбук сторінці жінка розмістила допис про своє бажання говорити українською. Зізнається, що практично все життя вона спілкувалась російською, бо зі шкільних років українській мові відводилось дуже мало уваги. Говорить що, навіть, в шкільному атестаті з цього предмету були прочерки. Тільки зараз розуміє, наскільки далекоглядною була тоді політика росії – в куп’янських школах діти могли за бажанням вивчати українську. Тоді 80 відсотків її однокласників відмовились відвідувати уроки, навіть не розуміючи, що це було викорінювання української ідентичності.
"Три роки я пишу вірші і прозу українською мовою. Мене вражає її велич і краса, і я розумію, що мову потрібно вивчати все життя. Вона допомагає відчути зв'язок з традиціями та культурою предків, їх багатою історією. Рідну мову треба використовувати, щоб зрозуміти, що сьогодні це потужна зброя проти мордора. Адже дуже багато крові вже пролито й проливається щоб мати право українцям жити на нашій Богом даній землі, - розмірковує Валентина Гришко".
З 2014 року в родині відмовились від звичної музики окупантів. Вони віддають перевагу національним пісням та поважають молодих і талановитих українських виконавців.
"В лютому 2022 року прийшло усвідомлення того, що хоч я і була все життя російськомовною людиною, але не хочу, щоб мене захищали. І це відчуття тримається десь на генетичному рівні".
Урок миру в школі влаштували окупанти, а колишні колеги їх підтримали – це біль
За освітою Валентина Гришко педагог. Тому ті освітяни, які погодились провести урок миру за російською програмою в українських школах, для неї колаборанти з великої літери.
"Я дуже важко переживала те, що вчителі приходили в школу, прибирали українську символіку, вивозили книжки, і я уявляла собі цей перший урок. Відчувала біль від того, що наші педагоги на уроці миру першого вересня включали російський гімн, ставили триколор і розповідали нашим українським дітям хто окупант, а хто "асвабадитель". І це для мене був невимовний біль".
Довгоочікуване звільнення - радість і злість були поряд упродовж 20 днів
Родина чекала на звільнення, однак не сподівалась, що це буде саме так. На той час люди вже пів року не мали інформації з України і більшість повірила, що "россия здесь навсегда".
"Пам’ятаю, я стояла на балконі і дивилась, як летіли гради на Канцедалівку. І в мене була така злість…На той час я зі сльозами говорила чоловікові: "Звільняють наше сепарське місто…Скільки гине молодих хлопців, щоб звільнити нас від окупації".
Далі почалися вуличні бої. Люди розуміли, що там, в центрі Куп’янська, на правобережжя Оскола вже зайшли ЗСУ, а на вулицях Куп’янськ-Вузлового в паніці ще бігали російські солдати.
"Було важко, але на той час ми до кінця не розуміли, що більше 20 днів пробули на лінії фронту. Ми спускалися в підвал, спали в коридорі, але відчуття того, що ми це пережили прийшло значно пізніше. Тоді ж гріла душу тільки внутрішня надія".
Сімʼя Гришко у БорисполіФото: Фейсбук сторінка Валентини Гришко
Сім’я Гришко планувала евакуацію в Харків, однак в будинок батьків прилетіла міна.
Потребувався час, щоб відновити банківські картки та відремонтувати автомобіль. Тож виїхавши з небезпечної території, родина скористалася пропозицією друзів, і зупинилася у їхньому будинку в Борисполі. Наразі всі вони відчувають стан емоційного виснаження.
"У мене зараз дуже багато вільного часу, однак мені його не вистачає. Я хочу писати лірику про нашу чудову природу, наших героїчних хлопців. Хочеться писати про те, що переживають люди, про цей жах війни. Я відчуваю, що такою різноманітністю бажань керує імпульс. Коли хочеться писати, ти просто сідаєш та пишеш – і тоді слова ллються із душі і з серця", – зізнається письменниця.
Є у авторки і технічна проблема, що перешкоджає творчості. Вона не має ноутбука, а працювати на телефоні дужі важко. Та все ж вірить, що зовсім скоро Україна почне відновлюватися і вона зможе видати книгу, роботу над якою почала ще до війни.
Ольга Полтавець
З віршами Валентини Гришко можна ознайомитися на Фейсбук сторінці.
Матеріал створено за сприяння ГО "Національна асоціація медіа".
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
