Цей матеріал містить описи травм, які можуть викликати негативні емоції.
Коли Антоніна відкрила забиті дошками вікна батьківської хати, у темну, спотворену війною оселю ринуло світло. Воно прорізало клуби пилу, який здійнявся над купами сміття та іншими слідами чужої присутності, а потім залило яскравими сонячними променями безжально обідрані стіни. І раптом стало ясно – попри все дім живий. І житиме поки в ньому мешкають ті, хто не звик опускати руки і здаватися на волю обставин, якими б жорстокими вони не були.
До війни родина Агаркових із Кам’янки на Харківщині жила звичайним сільським життям. Чимале господарство: земля, чотири корови, бички, птиця. Антоніна працювала санітаркоюв амбулаторії, Сашко – її чоловік, вправлявся по дому. День починався о пів на п’яту ранку і розписано його було ледь не по хвилинах. Робота, численні домашні турботи, виховання і навчання сина Артема, його дитячі гуртки, участь у концертах. Втомлювалися звісно, але мали мрії, плани на майбутнє, впевненість у завтрашньому дні.
Довоєнне життяФото: З сімейного архіву Агаркових
24 лютого все обірвалося телефонним дзвінком: «Почалася війна». Спершу – шок. Потім – літаки над селом, фосфорні бомби, від яких вщент згорів їхній будинок. Лишився лише фундамент.
Місяць у погребі із сусідами. Дев’ятеро людей, з них – четверо дітей, мороз мінус двадцять. Топити боялися, бо дим міг виказати їх. Спали на тюках сіна. Їли те, що було в льосі. Коли ставало трохи тихіше, треба було бігти доїти корів – і кожен вихід на подвір’я міг стати останнім. Одного разу бомба влучила у сарай – корову довелося приспати, щоб не мучилася. Артемові одягли світний браслет, щоб у темряві бачити, де він. З тим браслетом хлопчик згодом проїхав пів України.
«Коли буряти заїхали, вони щоранку прогрівали танки і стріляли по Кам'янці. А наші хлопці були тут на повороті. Ми з чоловіком пішли до них. Як проходили через луки – бачимо, заходить літак. І в мене починається істерика. Я розумію, що моя дитина сидить там у погребі, а ми на цьому полі. А воно летить. Сашко мене за руку взяв, каже: «Пішли, раз вже вийшли». А то стали, і туди не добіжиш, і назад теж. А літак заходить і ти розумієш, що він зараз буде скидати бомби. Тоді ми все ж таки дійшли до наших хлопців…»
15 березня військові дали годину на збори.
«Я нічого не буду брати, взагалі нічого – я ж повернуся, все одно ж повернуся». Не взяла навіть дитячий планшет, який можна було б покласти в сумку. Подивилася на нього, думаю, нащо він потрібен. Все одно світла немає. Мені навіть на думку не спало, що десь там, куди ми поїдемо, може бути світло».
Їхали невідомо куди. Слов’янськ, евакуаційний потяг, Ковель. А там – волонтери, гаряча їжа, душ після місяця в підвалі та дороги. Небайдужі люди швидко перетворили занедбаний будинок під знесення на придатний для життя дім.
«Наступного дня як поприходили… Боже!... Той поліз кришу ремонтувати, той плиту переробляє, та познімала шторки та пішла прати. Хто чугунок приніс, хто каструльку. І сала принесли. За день було все вимито, ліжка поставлені, пічка зроблена, дров привезли…»
Діти пішли до школи. Артема взяли до школи мистецтв – щоб не полишав музику. «Боже, як тихо», – згадує Антоніна той перший вечір без вибухів. Вони шукали роботу, переїжджали, поверталися. Щойно звільнили Ізюм, вирішили рушати додому.
«Радості було! Я дивлюся в телефон і не вірю своїм очам… А тоді піднімаю голову, кажу: «Чого ми тут сидимо? Поїхали додому!». Душа рвалася додому так, що я не могла ні про що думати, я тільки хотіла додому…»
У грудні 2022-го вони повернулися в Кам’янку. Поховали батька Антоніни, який загинув під час окупації. У хаті було лежбище окупантів – сміття, забиті вікна, сирість. Але вона сказала собі: «Чого сидиш? Розгрібай». Світла не було, інтернет ловив лише на горищі чи поза двором. Узимку Артем вибігав на двір, щоб не пропустити онлайн-урок музики. Співав на всю Кам’янку.
20 травня 2024 року війна знову постукала в їхні двері. Сашко, який понад рік допомагав військовим – збирав та доправляв на позиції залишені ворогом боєприпаси, підірвався на розтяжці. Шістнадцять снарядів здетонували один за одним. Легені пробиті, нога розтрощена – шість сантиметрів кістки не стало. Його врятували швидкість і професіоналізм медиків. Фельдшерка Олена, сусідка, прибула на виклик:
« Я підбігаю до машини. Пил навкруги. Дивлюся, сидить Сашко. Я кажу: «Саня, що ти тут робиш?». Я ж не знала, чого викликали швидку. Далі дивлюся – лежить хлопець, військовий. Ми почали надавати допомогу. Витягли того хлопця, Сашка витягли. Військового врятувати не вдалося – травми були несумісні з життям. Сашку я відразу вколола знеболююче …»
Кілька хвилин – і вони вже мчали до Ізюма. Операції, біль, апарати зовнішньої фіксації.
Сашко справжній чоловік з міцним характером. І він не здається.
«Я людина дуже сильна і духом ніколи не падаю. Це перш за все. І мені подобається, що хлопцям нашим військовим я допомагав цілий рік. Залізна людина», – сміється він, вказуючи на ногу з металевим начинням.
Антоніна жартує: «Я зараз – його ноги. Він робить те, що може руками, а я – те, що потрібно ногами». Вона носить воду й дрова, він чистить картоплю, топить грубку, наглядає за гусенятами. Повільно, з милицями, з апаратом – але вперто просувається вперед.
Волонтери поставили їм теплицю. З шести кущів огірків урожай був такий, що вистачало і на консервацію, і сусідів пригостити. «Я такого ніколи не бачила!» – дивується Антоніна. Цьогоріч хочуть садити там помідори й не тільки. Полив крапельний поставили. Каченят індокачки вже мають десь півсотні. Город обов’язково потрібен для себе. Корову планують взяти, знову завести господарство, щоб було не гірше, ніж раніше, а може й ще краще. Мріють насамперед про мир і ще багато про що. Втім вголос не кажуть, щоб не наврочити. Антоніна стоїть посеред двору, показує що і де має бути.
«Весна зайде, зазеленіє все. Клумбу поперед двору обов’язково зробимо, щоб квіти росли, очі радували».
Кам’янка ще понівечена, її продовжують розміновувати, на вулицях ще обмаль людей. Але там знову світяться вікна. Там хлопчик виспівує уроки просто неба, і від цього співу теплішає на душі. Там чоловік без частини кістки в нозі вперто вчиться ходити заново. Там жінка навстіж відкриває вікна – і в хату ллється соняшне світло. І стає зрозуміло, що попри все нікуди не зникли віра, надія й любов. Так, клята війна відібрала в них дім, батька, здоров’я, спокій. Але ж не змогла відібрати головного – здатності жити, любити, мріяти і, незважаючи на біди й негаразди, будувати плани на майбутнє і наполегливо працювати.
Олександр Фото: З архіву родини Агаркових
«Треба вчитися ходити, – каже Сашко. – Мені заново все доведеться. Та нічого. Я зможу, впевнений»
Цю історію було задокументовано у березні 2026 року в Ізюмській громаді та опубліковано з метою підвищення обізнаності мешканців громад що перебувають у зоні ризику щодо проблеми замінованих територій, діяльності організацій з розмінування та стійкості місцевих жителів. Деякі особисті дані та конкретні місця було змінено або опущено з міркувань безпеки.
Створено та надруковано в рамках проєкту "БЕЗПЕЧНІ КРОКИ: гуманітарна допомога для безпечного повернення до районів, що постраждали від конфлікту в Харківській області", що фінансується Міністерством закордонних справ та міжнародного співробітництва Італії (MAECI) через Італійську агенцію з питань співробітництва в галузі розвитку (AICS) і впроваджується CESVI. Інформаційний партнер – Національна спілка журналістів України.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
