Івану Павловичу 88 років. Теперішня війна вже друга, яка випала на долю корінного жителя Осинового, що у Куп’янському районі. Окупацію села в період Другої світової тоді ще маленькому Іванку вдалося пережити з батьками вдома. Сьогодні ж, у своїх поважних літах, він змушений шукати прихисток у більш безпечному місці. Попри все, чоловік не втрачає оптимізму, тримає зв’язок з односельцями й щодня, незважаючи на погоду, виходить на прогулянку. Каже, що рух тримає його при житті.
Дитинство, обпалене війною
Вражаючим спогадом дитячих років для Івана Павловича стало бомбардування станції Куп’янськ-Вузловий німецькою авіацією. Рятуючись від обстрілів, жителі селища втікали до них, в Осинове.
Евакуйований з Купʼянщини Іван Павлович КоваленкоФото: Купʼянськ.City
"Люди тоді були більш дружні, безкорисливі. У хатинці на 20 квадратних метрів розміщувалося по 9–10 людей. Спали на долівці, їли по черзі, ділилися всім, що було на городах", — відтворює далекі спогади чоловік.
Іван Павлович вважає, що зараз значно важче: "Хтось бідує, а хтось жирує". Навіть у Харкові, який також потерпає від обстрілів, куп’янчани змушені орендувати житло за 5–6 тисяч гривень як мінімум і це без комунальних платежів.
Війна, що забрала дім і спокій
Чоловік все життя працював на залізниці: його ідеї лягали в основу раціоналізаторських пропозицій, які впроваджували в радянську транспортну систему.
"На Куп’янському вузлі ми запустили пневмопошту, розробили електричну систему опалення вокзалів: газ тоді використовували рідко, а вугілля треба було економити, — згадує Іван Павлович. — Років п’ять приміщення станції Булацелівка (Шевченкове – авт.) опалювали за допомогою тих нехитрих пристроїв. А відправку документів трубами з використанням повітряного потоку ми зробити спочатку в нас: на Центральному парку, Парку прибуття, Східному парку, а далі вже й у російських Валуйках".
Чоловіку найбільше болить, що люди, з якими весь вік працювали пліч-о-пліч, прийшли "освобождать".
"Від кого, навіщо, хто їх просив, — обурюється чоловік. — Я, починаючи з подій на Донбасі у 2014 році, говорив односельцям: ми не одна країна, кожен сам за себе, якщо росіяни дійдуть до наших країв, співчуття від так званого "братнього" народу нам чекати не треба. На жаль, так і сталося".
Нове помешкання та інше життя
Тепер чоловік живе в Харкові. Каже, що місто гарне, але люди інші — "Більше квартирні, не так, як у селі: там усі один одного знають".
Одна сусідка каже: "Чого Ви там по стежці ходите? Виходьте на асфальт".
А я відповідаю: "Я парубок сільський, звик по землі ходити".
Та попри все, Іван Павлович знайшов і тут своє коло однодумців: спілкується з волонтерами, допомагає іншим переселенцям. Ініціював збір грошей для лікування односельчанки, яка потрапила під ворожий обстріл. Говорить, хто по 100 гривень давав, хто по 50, то так і назбирали 4,5 тисячі гривень.
"Проблем із харчуванням не маємо, хоч і город не обробляємо зараз. У мене дочка з Німеччини тачку прислала. Беру її — і їду по гуманітарку".
Гуманітарну допомогу родина отримує в Центрі підтримки куп’янчан.
"Щомісяця нам по набору дають: крупи, консерви, олія. Не завжди знаємо, від якої організації, але на ящику написано щось не по-нашому. Головне, що не забувають. Вистачає".
Евакуювавшись ще у 2022 році, сім’я Івана Павловича на літній сезон 2023–2024 років поверталася додому. Небезпека була поряд, але висаджували й обробляли город тільки через те, що звикли працювати на землі. У 2025 році, через посилення ворожих обстрілів, росіяни вкрали й цю можливість.
"В 2024 такі кавуни вродили. Я їх завантажив на тачку, сів на стільці біля переїзду. Військові машини їдуть, гальмують перед знаком, а я їм по кавуну даю. Казав: "Від щирого серця дякую, що визволили нас від окупантів". Грошей не брав — тільки "Гімн добра" дарував".
"Гімн добра" — це авторський вірш у поетичному доробку Івана Павловича. Він присвячений людяності, доброті та вдячності. Один із примірників, каже, навіть повісили в рамці в гуманітарному центрі.
Іван Павлович читає вірш "Гімн добра"Фото: Купʼянськ.City
Людяність як рецепт життя
Іван Павлович цікавиться знахарством. У його записнику — понад сотня рецептів народної медицини, зібраних із 1957 року. Пише вірші, допомагає односельцям.
Він вірить, що головне — не втрачати зв’язок із людьми.
"Зараз час такий — треба бути згуртованими, співчутливими. Бо без цього ми не вистоїмо. Як у кулаці: один палець — це не сила, сила тільки в єдності".
Пам’ять і майбутнє
Про війну чоловік говорить спокійно, але твердо: "Пам’ять треба берегти. Бо без минулого майбутнього не буде".
"Переїхали в Харків, прогулюємося в парку. А дружина каже, от якби цей пам’ятник та повернути тепер на схід, замість того, щоб солдат йшов в атаку на Захід. То була одна війна, зараз інша. І пам’ять має бути інша".
Іван ПавловичФото: Купʼянськ.City
На запитання, як би він хотів, щоб Україна запам’ятала цю війну, Іван Павлович відповідає коротко:
"Через людей. Через тих, хто вистояв. Бо Україна — це не тільки земля, це ми з вами".
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту “Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО “Агенція розвитку локальних медіа АБО”. Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
