На всіх окупованих територіях України російські військові створювали цілу мережу катівень. Таким чином вони реалізовували свою злочинну стратегію знищення у нашого народу української ідентичності ("нет такой нации!") утримування населення цих територій в страху та покорі, щоб ні в кого не виникало навіть думки про якийсь спротив чи про приналежність до української нації та громадянства України. Під час окупації Куп’янська така катівня була, зокрема, і в приміщенні Куп’янського райвідділу національної поліції. Через всі пекельні кола цієї катівні пройшло багато наших земляків. І один з них – підприємець Володимир Глушко, з яким зустрівся наш кореспондент Олександр Микитенко та попросив розповісти про його перебування в цій катівні.
- Володимире Леонтійовичу, скільки Ви пробули в катівні окупантів?
Пробув я там сто п’ять днів. І кожен день, як ціла вічність. Причому жахлива пекельна вічність, коли навіть не знаєш чи вийдеш звідси, чи вже ні.
- Коли Вас затримали і як це сталося?
Коли окупанти почали хапати учасників АТО, волонтерів, просто патріотичних людей, як у нас це назвали "на підвал", я добре розумів, що незабаром черга неодмінно дійде і до мене. Адже я займався допомогою фронту і брав активну участь в усіх патріотичних заходах. Виїхати на підконтрольну територію було занадто ризиковано, адже мене могли затримати на першому ж блокпосту. Тому я заздалегідь домовився з надійними друзями, що буду переховуватися у них.
Коли ж я зібрався до свого конспіративного помешкання і тільки вийшов за двір, як туди під’їхав джип з літерами "Z", з якого вийшли троє озброєних російських ФСБшників. Я зрозумів, що це за мною і в розпачі зупинився. Та на моє щастя, окупанти не знали мене в обличчя, сприйняли мене за стороннього і грізно наказали: "Отец, уходи отсюда! Быстро!". Що я і зробив. Було це десь наприкінці квітня.
А взяли мене через місяць 26 травня 2022 року на тому ж конспіративному помешканні, на яке їх навів хтось із місцевих "стукачів". Адже цього разу вони впевнено приїхали сюди, навели автомат на господаря будинку, сказали, що дають йому на роздуми 5 секунд і якщо впродовж цих 5 секунд я не вийду, його розстріляють. Звичайно ж, я не міг підставляти друга і негайно вийшов.
Мені наділи на голову традиційний чорний поліетиленовий мішок, який дотепники прозвали "шапкою-невидимкою" і повезли.
А коли привезли кудись (мені не видно було), то відразу почали бити. Били кулаками, ногами, гумовими кийками. Били не просто жорстоко, а якось осатаніло, по-звірячому. Перестали бити лише тоді, коли мабуть просто вибилися з сил. В результаті у мене було зламане ребро, відбиті нирки, не рахуючи розбитого носа, численних гуль, синців та розсічень. Побитого мене поволокли до камери і кинули туди. Там вже було троє чоловік. Тут я зрозумів, що мене привезли в будівлю поліції.
Будівля поліції місто КупʼянськФото: t.me/police_kh_region
В цій камері я відлежувався кілька днів, а потім мене переводили в інші камери, поки нарешті я не опинився поряд з камерою, яка була катівнею. Я зрозумів, що мене намагаються зламати і фізично, і морально. Адже з камери-катівні щовечора лунали такі несамовиті крики катованих, що можна було збожеволіти і хотілося хоч на край світу тікати, щоб не чути цих криків.
Особливо ці нелюди полюбляли катування електричним струмом, біль від якого був нестерпний. І всі ми, ув’язнені, чудово усвідомлювали, що кожен з нас будь-якої миті може опинитися в цій пекельній катівні і нас так само будуть катувати. Тому всі жили в постійному страху.
В цій камері, розрахованій на чотирьох чоловік, нас було 20. Літо було спекотним, в камері була пекельна жара, піт заливав очі, одяг від цього був мокрий до нитки. Через "кормушку" до камери потрапляло хоч якесь повітря. Але часто охоронники до чогось придиралися і в покарання за це закривали "кормушку". В камері тоді ставало настільки задушливо, що ми буквально задихалися. Періодично когось викликали на допити.
А кожен допит супроводжувався тим самим катуванням. Особливо жорстокими були "поліцейські запроданці" з самопроголошеної ЛНР, вони відкрито нам заявляли, що ненавидять нас. Та це і так видно було. Як на мене, то це були психічно нездорові особи, справжні садисти. Вони насолоджувалися катуваннями. Причому чим жахливішим мукам вони піддавали своїх жертв, чим нестерпніший біль завдавали їм, тим більшу насолоду отримували від цього.
Їхній жорстокості не поступалися і куп’янські зрадники-поліцейські. Ці нелюди були нашими співгромадянами, присягали на вірність народу України, але зрадили і свою країну, і свій народ, і свою присягу! Слід зазначити, що росіяни дивилися на таких сепаратистів не як на союзників чи колег, а як на своїх "шестірок". А куп’янські зрадники в їхній ієрархії стояли ще нижче.
Одного з наших співкамерників регулярно виводили прибирати камеру-катівню і він розповідав, що кожного разу там все було в крові.
Не можу забути і такий цинічний з боку окупантів випадок.
Одного разу хтось з них притягнув в сусідню з нами камеру дівчину і почав вимагати від ув’язнених хлопців, щоб вони ґвалтували її хто як хоче. Беззахисна дівчина тільки гірко плакала. Але ніхто з ув’язнених не став її ґвалтувати як би кати не вимагали цього та не погрожували їм. Хто ця нещасна дівчина і що з нею сталося далі я не знаю.
А взагалі за ці 105 днів я стільки жахіть надивився, що вистачило б на цілу книгу спогадів . І я навіть думаю все це записати хоча б не для книги, а для себе та для своїх нащадків.
- Вас також не оминула катівня?
Так. І в катівні побував, і сумнозвісного катування електрострумом спробував. Але про подробиці катування я не хочу розповідати – від однієї згадки становиться моторошно.
- Що від Вас домагалися на допитах?
Як мабуть від усіх – кого знаю з учасників АТО, добробатівців, волонтерів, патріотів України. Я постійно готувався до допитів, обдумував свою лінію поведінки і прийняв, як я вважаю, єдино правильне рішення в таких обставинах.
Заявляти, що нікого з тих, хто цікавить окупантів, я не знаю – це наражати себе на безперервні тортури. Стати зрадником і піти на співпрацю з ворогом навіть під тортурами, я не міг. Але я добре знав хто з моїх друзів, однодумців, соратників виїхав з Куп’янська та знаходиться у безпеці і в кого з них тут не залишилося близьких рідних, на яких окупанти неодмінно відігралися б.
Тому назвати когось, про кого окупанти і без мене вже знають, але хто був зовсім недосяжним для них і це йому нічим не зашкодить – це не зрада, не колабораціонізм, а хоч якийсь вихід з безвихідного становища шляхом обману ворога, внаслідок якого ніхто не постраждав. На моє щастя, це спрацювало.
Тому я цим ще й ділився з іншими співкамерниками і їм це також допомогло, що мене безумовно радує.
- Вас годували в цьому ув’язненні?
Так, двічі на добу. Про якість цього харчування не буду говорити. Там було не до смакових якостей. Окрім того, в т.ч. і мені, рідні приносили передачі, які дозволялися спочатку тричі, а потім лише двічі на тиждень. Звичайно ж до нас доходила в кращому випадку половина передачі. Але і тим, що дійшло, всі ділилися з співкамерниками, яким передач нікому було принести.
- Катування застосовували до всіх ув’язнених чи були серед них якісь "пільгові категорії"?
З нами сидів і росіянин, який розповідав, що він з Москви, член путінської партії "единая россия", в Куп’янськ привозив гуманітарну допомогу і його звинуватили в її розкраданні. З ним і куп’янські зрадники, і сепаратисти з ЛНР, і навіть росіяни поводилися дуже чемно, як зі своїм. Для наших же людей жодних винятків не існувало.
- Ви знаєте тих куп’янських стукачів, що і вас, і інших видавали окупантам?
Напевно не знаю, хоч деякі здогадки і є. Сподіваюся, що наша СБУ всіх їх виявить і вони понесуть заслужене покарання.
- Ви мабуть чули, що в нашому місті багато хто вважає таким стукачем, що видав ворогу багатьох куп’янчан, нашого спільного з Вами знайомого на ім’я Богдан?
Так, я чув про це і знаю про кого йде мова. Але у мене щодо цього інша думка. Я вважаю, що здав нас не Богдан, а зрадники-поліцейські, які знали нас всіх, знали наші адреси і мали всю інформацію про нас. А на Богдана могли просто "перевести стрілки". Але повторюю, що і тут я повністю сподіваюся на високий професіоналізм нашої СБУ. Хто ким був і чим займався в окупації ми скоро дізнаємося з офіційних джерел, а не з чуток.
- Під час перебування "на підвалі" Ви стикалися з куп’янськими зрадниками - поліцейськими?
Безумовно. Всіх їх я бачив, хоч не всіх знаю на прізвище. Але якби мені показали фото, я опізнав би їх усіх. Та настільки мені відомо, одні з цих зрадників втекли до Росії, а хто не встиг, того затримали наші спецслужби.
- Що допомагало Вам витримати всі муки і вижити в рашистській катівні?
Хоч вірте, хоч ні, але я завжди вірив в наші ЗСУ, вірив в нашу перемогу. Ця віра переросла в тверде переконання, коли наприкінці серпня нашими ЗСУ були вражені місця зосередження окупантів в будівлях митниці і кафе "Піраміда". Нас тоді виводили розбирати завали в митниці. Хоч поранених орків і трупи загиблих перед цим вже вивезли, труп ще одного орка виявився під завалами, скрізь було багато крові.
Видно було, що приліт виявився не тільки влучним, а й результативним. А найголовніше і найприємніше було те, що ми вперше побачили в очах окупантів та зразників справжній страх. Не повсякденні зверхність, презирство, цинізм, жорстокість, а простий людський страх, страх за свою шкуру.
Коли ж ЗСУ вразили ще й будівлю казначейства, де з розповідей було російське ФСБ, цей страх у них досягнув свого піку. З їхніх підслуханих розмов та поведінки я зрозумів - вони панічно бояться, що наступною мішенню може будь-коли стати і будівля поліції. Щоправда, ми також цього боялися, бо зовсім не хотіли гинути разом з ворогами, а хотіли дожити до визволення і перемоги. А що визволення прийде так швидко, ми навіть в найоптимістичніших мріях не передбачали.
- Розкажіть яким було це визволення?
Вже в ніч з 7-го на 8 вересня ми в камерах почули якусь незрозумілу паніку серед окупантів, але нам нічого видно не було. До ранку все затихло, причому не просто затихло, а не було чути в приміщенні поліції жодної присутності хоч когось.
Всі камери були заперті, кормушки закриті, ми опинилися ізольованими від навколишнього світу. Але знайшлися хлопці, яким вдалося розібрати одні з нар, добути з них металевий кутник, ним роздовбати цеглу на гратах вікон, зробити в них невеликий лаз, через який учасник АТО з Шевченкового Сергій виліз назовні, відкрив всі камери і ми нарешті вийшли на довгождану волю.
Нікого ні з окупантів, ні з сепаратистів, ні з колаборантів в приміщенні поліції не було. Всі вони втекли. Не відступили з боями, а саме панічно втекли.
А щоб описати нашу радість на той час, у мене просто не вистачає слів. Це було справжнє щастя, що ми вирвалися з катівні живими!
Дякую Вам, пане Володимир, за Вашу розповідь, Вашу мужність, гідну поведінку в неволі і активну громадянську позицію. Дай, Бог, щоб подібні жахіття більше не повторилися на нашій землі. Слава Україні!
Героям слава!
Олександр МИКИТЕНКО
Матеріал підготований за сприяння Національної асоціації медіа.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
