Історія Михайла Мартиненка – офіцера-рятувальника, який народився у Великому Бурлуці та присвятив своє життя службі в ДСНС і залишився служити людям навіть тоді, коли рідна громада опинилася під щоденними російськими ударами, була опублікована на Facebook-сторінці Головного управління ДСНС України в Харківській області.
Михайлу Мартиненку 34 роки. Великий Бурлук — його мала батьківщина, яка увібрала в себе дитинство хлопця і шкільні роки та допомогла втілити мрію в життя. У цьому селищі він створив власну родину і 15 років віддав службі цивільного захисту. Михайло продовжив службу, коли його рідний Великий Бурлук став прифронтовим, а кожен виїзд на пожежу чи інший виклик перетворився на ризик для життя.
4 вересня 2026 року о 15:53 в селі Плоске, Великобурлуцької громади, внаслідок ворожого обстрілу із застосуванням FPV-дрону, було пошкоджено службовий автомобіль ДСНС. Постраждало двоє співробітників, серед них Михайло Мартиненко. Наразі офіцер-рятувальник перебуває на лікуванні.
Професія, яку обрав ще в дитинстві
З рятувальниками Михайло познайомився ще в школі. Вони приходили до дітей, розповідали про службу, демонстрували роботу пожежних автомобілів. Хлопець зацікавився цією справою. Брав участь у змаганнях юних пожежників, чотири роки поспіль їздив на обласні змагання з пожежно-прикладного спорту. У Великому Бурлуку не було власної тренувальної вежі, тому тренуватися доводилося в сусідньому районі. Але бажання було сильнішим за труднощі.
Так благородна справа – рятувати життя, стала його мрією.
Батьки підтримали вибір сина. Після школи він вступив до Національного університету цивільного захисту України.
У 2011 році розпочав службу в ДСНС у рідному Великому Бурлуку.
Професійний шлях Михайла складався поступово, крок за кроком: провідний інспектор, головний інспектор, заступник начальника відділу, начальник сектору № 3 Куп’янського РУ цивільного захисту та превентивної діяльності ГУ ДСНС України в Харківській області.
Під час ліквідації пожежіФото: ДСНС
24 лютого 2022 року війна прийшла в його дім
О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року Михайлу зателефонував брат і повідомив, що почалася війна. О восьмій на територію Вільхуватської громади вже заходили російські танки.
Для рятувальників почалася нова реальність.
Офіцер-рятувальник громади і поліцейський громади Михайло ШишковФото: ДСНС
Одного разу пожежний автомобіль ДСНС зупинився на узбіччі. Назустріч рухалася ворожа колона. Озброєні російські військові та рятувальники дивилися одне на одного. Зброя загарбників була націлена. Колона проїхала повз.
«Ніхто нічого не розумів. Ми не могли собі навіть уявити, що може початися війна», — згадує Михайло.
Рятувальники залишилися працювати в окупації. Гасили пожежі. Виїжджали на виклики. Допомагали людям громади.
Історія життя Михайла Мартиненка складається з історій побратимів, незнайомих людей, яких рятував, болю і співпереживання.
Побратим, якого не забути
Є втрати, до яких неможливо звикнути. 10 червня 2023 року загинув рятувальник Михайло Піскун.
Для Михайла Мартиненка це була не просто втрата колеги. Піскун був його другом дитинства, однокласником, кумом. Вони разом сиділи за шкільною партою, разом дорослішали, а згодом — прийшли в професію.
Того дня рятувальники отримали виклик на пожежу у двоповерховій нежитловій будівлі в центрі Великого Бурлука. Піскун піднявся драбиною, щоб гасити вогонь. Російський «Шахед» ударив вдруге в те саме місце.
Вибухова хвиля відкинула Михайла Піскуна. Він отримав смертельну травму.
Михайло не впізнав друга. Сів на лаву й не міг стримати сліз.
Він думав про доньку друга, його дружину, матір. Їй він не зміг сказати про загибель сина першим. Просто прийшов і обійняв.
«Час не лікує. Притупляє відчуття – але не лікує», – говорить Михайло.
Війна не обходить стороною навіть рятувальників
Ще одна історія – про його колегу Сергія Замєсова.
Під час чергування Сергій вийшов поговорити телефоном із сином. І почув:
«Вибух, мама в хаті».
Сергій подивився в бік будинку. Там уже був дим. Рятувальники приїхали на місце. Від будинку родини залишилася половина стіни. Дружина Сергія загинула. Він сам розгрібав уламки. Побратими намагалися його заспокоїти, хоча самі не могли стримати сліз.
«Хлопець приїхав ліквідовувати пожежу до себе додому – й отримав таку втрату», – згадує Михайло.
У цій війні немає безпечної відстані для тих, хто щодня працює на передовій.
Три доби на розборі завалів
14 лютого 2024 року російська ракета влучила в житловий багатоквартирний будинок у Великому Бурлуку. Один із під’їздів був зруйнований. Розбір завалів тривав троє діб. Серед загиблих була молода дівчина, яка лише нещодавно винайняла квартиру і мріяла в ній жити. Рятувальники розбирали завали по цеглині.
А в сусідньому напівзруйнованому під’їзді знайшли двох людей. Один був затиснутий між плитами по пояс, а в іншого було видно лише голову. Знадобилися домкрати, крани, додаткові сили з Харкова. Обох вдалося врятувати.
Це ті моменти, заради яких рятувальники продовжують їхати на виклики, попри небезпеку.
Дитячий рюкзак
Ще один виклик Михайло пам’ятає до найменших деталей.
Російська керована авіабомба влучила в автомобіль, у якому їхала родина – батько, мати та одинадцятирічна дівчинка. Вони просто намагалися виїхати в безпечніше місце між обстрілами. Від автомобіля залишилася лише задня вісь.
Тіла шукали в темряві – за відсутності зв’язку та інтернету.
Дорослих знайшли приблизно за 50 метрів від автомобіля. Дівчинку – за 200 метрів, у траві занедбаного городу. Спочатку знайшли її рюкзак.
«Відкриваю – а там документи, якісь цінності, м’які іграшки, мабуть, улюблені. Дивлюся – і серце в грудях стискається. Невинна дівчинка, 11 років. За що їй це?»
На такі запитання війна не дає відповіді.
Зелений Гай – повторний удар
У Зеленому Гаї російський безпілотник вдарив по комбайну. Рятувальники приїхали гасити пожежу. Лише почали розкладати обладнання – і стався повторний удар. Цього разу – по пожежному автомобілю. Загинув рятувальник Юрій Чистіков. П’ятеро його побратимів отримали поранення.
«Я спочатку не зрозумів, що сталося. Встаю, а хлопці кричать: «Я 300, я 300, у мене рука, у мене нога».
Михайло дістав запасні турнікети, які завжди возить із собою. Одному перетягнув руку, іншому – ногу. Потім склав сидіння у власному автомобілі, завантажив поранених і повіз їх до медпункту. Серед них був Євген, якому згодом ампутували ногу.
«Вколіть що-небудь, будь ласка», – просив він.
Михайло весь час говорив із ним, щоб той не втрачав свідомості.
Сам Михайло тоді отримав осколкові поранення рук і був госпіталізований.
Дві години під завалами
У Вільхуватці російська авіабомба влучила біля житлового будинку. Будівля обвалилася, під уламками опинилася літня жінка. Рятувальники копали півтори години. Почули хрипіння. Вона була жива.
Будинок розташований лише за кілька кілометрів від державного кордону. Небезпека залишалася високою. Медики не ризикнули їхати далі, тому жінку рятувальники несли на ношах до блокпоста.
А вона вже дорогою розмовляла із сусідкою: «Петрівно, поїхали зі мною!»
Михайло усміхається, коли згадує цю історію.
«Які в нас люди потужні. Дві години під завалами взимку — і вже запрошує сусідку в гості».
Михайло втратив одного друга і знайшов іншого.
Війна принесла Михайлу не лише біль і втрати. У найважчі часи доля подарувала йому ще одного близького друга — молодого рятувальника Владислава Попова.
Михайло Мартиненко і Владислав ПоповФото: ДСНС
Владислав приїхав у Великий Бурлук за розподілом, жив поруч зі складом, який регулярно обстрілювали.
Одного разу Владислав надіслав Михайлу SMS-повідомлення із номером телефону матері. Підписав: «Наталія Попова».
«Ну, мало що зі мною трапиться – подзвони їй, скажи», – пояснив він.
Михайло не став чекати й забрав колегу до себе. Їхні родини в Харкові, а вони продовжують нести службу.
«Якби виникла ситуація із загрозою для життя – я б довірив йому своє. Він відповідальний, мужній, справжній. Молодий — але досвідчений».
Михайло втратив одного друга і знайшов іншого.
«Той завжди в душі. А цей — додався».
«Допомагати завжди легше, ніж просити про допомогу».
Колись від знайомого, якого вже немає, почув таку фразу й запам’ятав її на все життя.
«Навіть коли важко, незручно, тяжко — я не можу відмовити. А коли допоміг — на душі стає легше. Ось по такому принципу й живу», — говорить Михайло.
Михайло МартиненкоФото: ДСНС
Такого принципу дотримуються і його побратими. Вони щоденно ризикують власним життям, їдуть на пожежі під обстрілами. Працюють на зруйнованих будинках. Витягують людей із-під завалів. Надають допомогу пораненим. Рятують тих, хто вже втратив надію.
І залишаються там, де їх найбільше потребують.
А мріє Михайло про те, що для багатьох українців сьогодні стало недосяжною розкішшю — щоб закінчилася війна. «Щоб нічого не стріляло й не літало» та щоб родина була разом.
Рятувальник Михайло Мартиненко під час роботиФото: ДСНС
Напередодні професійного свята — Дня рятувальника України Мартиненко Михайло Анатолійович — начальник сектору № 3 Куп’янського РУ цивільного захисту та превентивної діяльності ГУ ДСНС України в Харківській області підполковник служби цивільного захисту був відзначений Почесною грамотою Великобурлуцької селищної військової адміністрації за сумлінне виконання службових обов’язків, високий професіоналізм, мужність, відвагу та вагомий особистий внесок у забезпечення пожежної та техногенної безпеки, ліквідацію наслідків надзвичайних ситуацій на території Великобурлуцької селищної територіальної громади.
Підготувала Людмила Склярова.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
