Ігор не був військовим. До повномасштабного вторгнення куп’янчани знали його як громадського активіста, організатора патріотичних заходів, автора місцевих проєктів розвитку рідного міста й людину, яка не боялася відкрито підтримувати Україну ще з 2014 року. Саме така громадянська позиція стала причиною того, що навесні 2022 року його заарештували російські окупанти.
Три роки і п’ять місяців російських тюрем, етапів, катувань, принижень і повної невідомості. Але навіть у найважчі моменти його тримали дві речі – віра, що Україна вистоїть, і впевненість: дружина обов’язково дочекається.
Громадська діяльність почалася задовго до війни
Ще до повномасштабного вторгнення рф Ігор був одним із тих куп’янчан, хто активно займався розвитком громади. Він очолював громадську організацію, працював над реалізацією місцевих мінігрантів, був помічником депутата Куп’янської міської ради, організовував патріотичні заходи.
Одним із перших успішних проєктів стала участь у конкурсі «Разом у майбутнє». Завдяки перемозі вдалося облаштувати громадський простір біля Миколаївського Храму – встановити лавки та облаштувати місця для відпочинку. Інший проєкт передбачав реконструкцію фонтану в парку Макієвської, однак коштів гранту було недостатньо і його ідея залишилася в архівах міста. Він із командою подавав проєкт на конкурс «Місто своїми руками», де планував відновлення міського пляжу Скляр. Однак ініціатива не отримала підтримки через розбрат у депутатському корпусі міста.
Втім, найбільше чоловік згадує святкування Дня Державного Прапора України у 2015 році. Для цього вони разом з однодумцями спеціально привезли зі Сумщини стометровий синьо-жовтий прапор. До організації долучилися волонтери, музиканти, місцеві активісти. Частину витрат оплачували власним коштом.
– Усі виконавці після концерту вечеряли в нас вдома. Ми не думали про гроші чи політику. Хотіли, щоб у Куп’янську було українське свято, – згадує активіст.
Полон змусив Ігоря переосмислити міжособистністні відносини з деякими друзями, які до повномасштабки демонстрували свою патріотичну позицію. На жаль, дехто з них у період окупації відкрито заявив «Тепер кожен сам за себе».
24 лютого 2022 року
Про початок повномасштабної війни він дізнався так само, як і мільйони українців. Разом із другом дитинства, а в подальшому й родичем уже вранці 24 лютого вони вирушили до військкомату, маючи намір вступити до територіальної оборони. Проте дуже швидко Куп’янськ опинився під окупацією. Через свою проукраїнську позицію чоловік практично одразу потрапив до списків російських спецслужб. Спочатку друзі кілька днів переховувалися, однак залишатися в місті ставало дедалі небезпечніше.
Перший раз окупанти затримали його у квітні 2022 року. Тоді запропонували співпрацювати – допомагати в організації так званого «референдуму». Знаючи, що відкрита відмова може коштувати життя, відповідав ухильно. Після кількагодинних допитів його відпустили.
Втім, уже 18 травня росіяни прийшли вдруге. Цього разу – назавжди, як тоді здавалося.
У голові була тільки одна думка – вижити
Спочатку його утримували в Куп’янську, потім перевезли до Старого Оскола, згодом – до Тверської області, а пізніше – до Мордовії. Загалом він пройшов кілька російських колоній та ізоляторів. Умови були різними, але всюди залишалися приниження, психологічний тиск і фізичне насильство. Полонених змушували співати російський гімн, вигукувати «Слава росії», записувати пропагандистські відеозвернення, стояти по 16 годин нерухомо, ходити лише з опущеною головою, а будь-яке слово могло завершитися побиттям.
Найстрашнішою стала колонія особливого режиму в Мордовії. Саме там чоловік провів майже два роки, значну частину часу – у карцері.
«Після певного часу ти вже перестаєш боятися побиття. Думаєш тільки про одне – вижити!»
Полонені жили в повній інформаційній ізоляції. Їм постійно повторювали, що Харків уже окупований, Київ ось-ось впаде, а України більше не існує.
Він не вірив.
«Я розумів, що це брехня. Просто не може такого бути.»
У полоні людей ламали по-різному
Ігор згадує десятки історій людей, яких зустрів за ґратами. Хтось не витримував психологічного тиску. Хтось втрачав розум. Дехто намагався накласти на себе руки. Були й ті, кого окупанти схиляли до співпраці. Сам він не думав про майбутнє. Намагався виправдати долю такою, як вона є. Зізнається, жив одним днем.
«Якщо почнеш накручувати себе, що завтра буде ще гірше – не виживеш. Треба просто пережити сьогодні.»
Найбільшим випробуванням була невідомість
До самого обміну чоловік майже нічого не знав про свою родину. У полон він потрапив разом із другом, з яким його пов’язувало майже все життя. Вони ходили в одну групу дитячого садка, навчалися в паралельних класах Куп’янської школи № 6, разом дорослішали, дружили й підтримували один одного. З роками ця дружба стала ще міцнішою, а згодом перетворилася і на родинний зв’язок.
«Мій найближчий товариш – рідний брат моєї дружини Світлани. Але коли ми були дітьми, ніхто й подумати не міг, що колись станемо родичами. Ми просто були друзями. А вже у 2011 році зі Світланою створили сім’ю», – згадує Ігор.
Сьогодні вони разом понад п’ятнадцять років. За цей час родина пережила чимало випробувань, але зберегла найголовніше – взаємну підтримку, довіру та міцний родинний зв’язок. Ігор знав про найближчу подругу дружини – Ніно, з якою Світлана познайомилися в роки навчання в Куп’янському медичному коледжі. Саме це ім’я і стало кодовим словом у листуванні.
Після арешту друзів, родичі не мали про них зовсім ніякої інформації. Коли рідні приходили до ізолятора, то на запитання, де хлопці, отримували різні відповіді від росіян. Одні казали, що десь мости ремонтують, інші – шукайте в Осколі. Російські дороги розвели в різних напрямках і всіх полонених куп’янчан. Лише декілька разів Ігор чув знайомі прізвища земляків у сусідніх камерах, але згодом і такий зв’язок втрачався.
А між тим, небезпека в окупації змусила дружину, разом із молодшим сином, старшою донькою та матір’ю виїхали до Грузії, де їх і прихистила подруга юності.
Майже три роки всі вони були далеко від дому. За цей час родина отримала лише один лист від батька, а на відео побачили, що живий. Йому ж Червоний Хрест доставив тільки два повідомлення від сім’ї.
Скріншот з відео на якому родина побачила ІгоряФото: З архіву Ігоря
Перший лист став справжнім потрясінням. Відкривши конверт, Ігор побачив незнайомий почерк. Спочатку подумав, що сталося найгірше. Лише дочитавши до середини, зрозумів: лист написала спільна знайома від імені його дружини. Коли ж побачив ім’я Ніно видихнув – сім’я в безпеці.
Та доля підготувала ще один символічний збіг – український кордон вони перетнули в один день у жовтні 2025 року. Коли Світлана поверталася з Грузії до України, сам Ігор нарешті дочекався обміну.
День, який родина пам’ятатиме все життя
Перед обміном росіяни раптово переставали бити полонених. Їх починали краще годувати, переодягали в чистий одяг, фотографували та змушували проговорити на відео про нібито «гарні умови утримання». І, навіть тоді, Ігор не був упевнений, що їде додому. Занадто багато разів полонених уже перевозили з колонії до колонії.
Лише коли літак приземлився в Білорусі, ставлення охорони різко змінилося. Полоненим дозволили зняти мішки з голови. Пізніше їх посадили до автобусів, у які зайшли білоруські військові та передали полоненим пакети овочів від «бацьки».
Найемоційнішим моментом стала дорога вже українською територією.
«Коли ми їхали, а вздовж дороги стояли люди з прапорами та плакатами, плакали всі. Сльози котилися в чоловіків, які пройшли пекло полону.»
Повернення в Україну не кінець історії, а тільки початок
Після звільнення Ігор отримав статуси цивільної особи, яка постраждала внаслідок збройної агресії та незаконного позбавлення волі, а також особи, яка постраждала від торгівлі людьми. Досвід його громадської діяльності допоміг знайти благодійні організації, які займаються підтримкою звільнених цивільних.
Ігор після полонуФото: З архіву Ігоря
Та чоловік схвильований, що більшість його знайомих, у тому числі земляків – куп’янчан, через бюрократичні перепони та «недостатність доказів» не можуть отримати офіційні статуси постраждалих. На його думку, держава має створити єдину систему супроводу для цивільних, які повернулися з російського полону, адже багато людей просто не знають, куди звертатися.
Попри власні численні медичні обстеження, реабілітацію та роботу з психологами, куп’янчанин намагається допомогти іншим колишнім полоненим знаходити програми лікування, юридичну підтримку, психологічну допомогу та реабілітацію.
Ігор під час реабілітаціїФото: З архіву Ігоря
Три роки російського полону не зламали чоловіка. Вони забрали час, здоров’я, спокій, але не змогли відібрати головного – любові до України, віри в людей і бажання бути корисним. Сьогодні він знову вчиться жити без ґрат, відновлює власне життя і допомагає тим, хто, як і він, повернувся з російської неволі.
Бо добре знає: справжнє звільнення починається не в день обміну, а тоді, коли людина знову знаходить у собі сили дивитися вперед. І саме це сьогодні є його найважливішою перемогою.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
