Вона кохала, мріяла, будувала плани на майбутнє — поки війна не змінила все. Марина Бондаренко втратила найдорожче, але недозволила горю зламати себе. Вона стала волонтеркою, берегинею пам’яті про свого чоловіка та підтримкою для побратимів. Це історія української жінки, яка навіть у найтемніші часи знайшла в собі силу жити, боротися і нести світло.
Любов до України в серці Марини народилася ще в дитинстві. Українська пісня і книга, традиції та звичаї — усе гріло душу і викликало гордість за націю сильних духом людей. Вільною серцем і розумом була і вона — дівчина з невеликого села на Великобурлуччині. Знання, здобуті у виші, дали можливість отримати гарну роботу і фінансову незалежність. Мріяла подорожувати світом, відкривати для себе незнані країни — зрозуміти різноманітність та багатогранність культур інших народів. Все складалося так, як вона планувала, до того лютневого ранку, коли російська ворожа ракета знищила туристичний офіс, у якому Марина Бондаренко працювала у Харкові. Нищівний удар ніби виокремив найцінніше — життя рідних і дорогий серцю клаптик української землі, їхню спільну домівку, яка відразу опинилася у ворожому кільці. Неважливі до цього побутові дрібниці стали значимими.
З перших днів повномасштабної війни Марина разом із подругами підтримувала українських військових на Північній Салтівці — готували для оборонців міста їжу та смаколики, приносили воїнам ЗСУ, ризикуючи натрапити на ворога, який намагався закріпитися в забудові.
Невдовзі повернулася в село до батьків, де "нові господарі" намагалися запровадити свої правила. Перебування в окупації докорінно змінило її світогляд. Всередині визрівала споконвічна українська нескореність і твердість. Ризикуючи, під пильним поглядом ворогів, намагалася вберегти державні символи й українські книги з місцевої книгозбірні, де працювала її мама. Марина вірила, що воля знову запанує на малій батьківщині. І дійсно, збулося, — свободу на Великобурлуччину принесли Збройні Сили України! А невдовзі вересень неочікувано подарував дівчині кохання. Земля стогнала від болю, йшли важкі бої, а воно зійшло доленосною зіркою.
Костя запримітив дівчину відразу. Разом із побратимами шукав чорнявку селом, але марно. Аж ось вона сама завітала почастувати їх варениками, які приготувала разом із місцевими жінками. "Ну нарешті, — видихнув, — діждався, коли ти прийдеш мене погодувати!" Скуштував, і з усією серйозністю зазначив, що тепер без її вареників не зможе добре почуватися. Посміялися, перекинулися легкими фразами та й розійшлися.
Марина тій зустрічі не надала значення, а Костя почав чекати на чергову. Вже далі було відчуття, ніби вони знали одне одного все життя. Серед жахів війни їхнє спілкування світлим сонячним променем гріло душу. Одного дня подарував букет квітів і запропонував зустрічатися. Вона, навіть, не встигла осягнути радість тієї миті, як почався обстріл і молодята швидко побігли до підвалу. Від ворожої атаки тоді загинув побратим Кості.
Захисникам довелося покинути село. 40 окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта, у складі якої був Костянтин Бондаренко, мала передислокуватися до його рідного Первомайська на Миколаївщині, і він покликав Марину із собою. Дівчина погодилася, хотіла впевнитися, чи дійсно цей веселий, змужнілий у боях юнак — її доля. Імпонувало те, що в них однакові погляди на світ і мрії. Вони навіть у дитинстві захоплювалися одними й тими книгами!
"Первомайськ виявився схожим на наш край, а його люди виявилися добрі та світлі, — згадує Марина свій перший приїзд. — Познайомилася із сусідами, дружинами військових, чимало яких переїхали з окупованих тоді територій України. Зустріла багато творчих людей, волонтерів. Костю всі поважали, любили, полюбили й мене. Зраділа і його мама, що єдиний син у вирі війни знайшов дівчину".
Через три місяці після знайомства головний сержант Костянтин Бондаренко освідчився своїй обраниці, і вони одружилися. Відтоді його шляхи стають її дорогами, його болі — її болями. Дивлячись на молоде подружжя, друзі відзначали, що, на перший погляд, вони — сімейна пара зі стажем. Марина побувала на всіх напрямках, де базувався її чоловік. Вона була поруч, коли він відвідував на кладовищі загиблих друзів, місця на Північній Салтівці в Харкові, де в перші дні війни разом із бійцями тримали оборону міста, потрапили під обстріл, і не всі вижили… Подружжя й уявити не могло, що в той час вони перебували поруч, у сусідніх будинках!
Попри війну, молодята насолоджувалися своїм щастям. Займаючись разом побутовими справами, Костя просив, щоб дружина співала його улюблену українську пісню "Цвіте терен", і, бажано, кілька разів поспіль. Сам тихенько підспівував, хоча вважав, що ні голосу, ні хисту не має. Миттєвості тиші та спокою мали короткий термін. Чоловік повертався на фронт, а Марина долучалася до місцевих волонтерів.
Останній раз вони бачилися 25 березня 2024 року на День народження Кості. Спершу думала не їхати, зглядаючись на погане самопочуття, а потім вирішила: сьогодні він недалеко, а завтра можуть перевести на інший напрямок. Спекла торт, приготувала смачненького й поїхала до коханого. Другого дня він провів її на автобус. 6 квітня 2024 року головний сержант-командир бойової машини Костянтин Бондаренко, який захищав Україну з 2018 року, загинув унаслідок ворожої ракетної атаки на північних околицях Харкова, разом із військовослужбовцями бригади.
… Вона не могла в те повірити. Нестерпний, пекучий біль розтинав зсередини. Марина ще довго вдивлялася в кожного військового, намагаючись побачити в ньому свого Костю. Шукала знайомий запах у його речах, які передали побратими. Невдовзі стрепенулася: вона не повинна загортатися в горе, а має допомогти свекрусі пережити смерть сина. Вона пропонувала їй відвідувати мальовничі місця Первомайщини, де хотіли, та не встигли побувати з коханим. Як не важко, намагалася не плакати. Прийнявши виклик долі, дружина військового віднайшла в собі сили жити далі.
"Події, які ми переживаємо, болючі втрати й нові випробування залишають слід, але водночас загартовують душу. Я вже не та, що раніше. Сьогодні я сильніша, мудріша і глибше відчуваю сенс життя. Ці зміни — частина мого шляху, і я їх приймаю, бо вони зробили мене тією, ким я є зараз. Після втрати коханого я продовжила боротьбу", — розповідає Марина Бондаренко.
Про чоловіка вона може говорити довго і згадувати з особливою, високою піднесеністю:
"Костя 20-річним підписав контракт. Спочатку протистояв російському війську на Донбасі та став вправним артилеристом. Швидко вчився, працював на "мотолизі", САУ, опанував сучасні американські реактивні системи. Побратими його поважали, радилися, намагалися потрапити в його розрахунок. Чоловік завжди знаходив шляхи відступу, виводив хлопців живими та неушкодженими, навіть, за неможливих обставин. За віддану службу мав низку відзнак за хоробрість, віддану службу, нагрудний знак "За відвагу". Вважав за честь служити в українському війську.
Марина прагне, щоб рідні не плакали за Костею. Нехай живе у їхніх серцях добрим спогадом, ніби тільки вийшов із будинку і скоро повернеться. За блискавично-коротке спільне життя має, що згадати приємного й кумедного. Освідчуючись у коханні, чоловік жартував, що спочатку полюбив її фіолетові гумові галоші, а потім уже її. Щодня намагається уявити, як би він повів себе в тій чи іншій ситуації — що зробив би чи сказав…
"Аби відволіктися, почала створювати обереги — ляльки-мотанки, і передавати українським воїнам. Як отримала виплату із частини — зрозуміла, що це шанс допомогти захисникам і побратимам чоловіка. Доначу на маскувальні сітки, медикаменти, проведення евакуаційних заходів. І від того стає легше. Коли ти віддаєш ці кошти — є надія, що хтось не зазнає горя, яке спіткало мене. Із місцевими жінками та родиною готуємо смачні страви на свята для наших військових, які стоять на Куп’янському напрямку. Хочеться, щоб вони, перебуваючи тривалий час на позиціях, відчули смак домашньої їжі, затишку", — натхненно розповідає Марина.
Вистояти в болісний час їй допомогли нові знайомства та нові друзі. Рідне місто Кості стало другою домівкою. Вона познайомилася з неймовірними людьми: письменниками, митцями, майстринями, які надихають своїм талантом. Завдяки Олександру Висоцькому та колективу Первомайського краєзнавчого музею остаточно утвердила для себе надважливе значення української історії та культури.
"Прекрасні люди — первомайці! Друзі, побратими мого Кості, родини загиблих Героїв, рідні та знайомі зробили мої крила ще міцнішими. Завдячуючи їм, з’явилися сили йти далі, жити достойно, як і належить дружині Героя України та українській жінці. Минулий рік був гірким і сповненим важкої праці над собою, та насичений справами — більше заходів, більше волонтерства, більше відчуття життя. Я вдячна долі за людей, які підтримують і надихають, допомагають знаходити радість, навіть у найтемніші моменти".
Щодня Марина Бондаренко безмежно дякує своєму чоловікові, захисникам і захисницям за життя та можливість бути українкою.
Людмила СКЛЯРОВА
Матеріал підготовано у партнерстві з Волинським прес-клубом.
