Той горезвісний лютневий тривожний ранок, тримка тиша якого була спалена ворожим вогнем, закарбувався в його пам’яті слайдами швидкого пересування їхньої групи прикордонних військ до пункту зібрання. Повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України для військовослужбовців не було несподіванкою. Від раннього ранку просування центром Харкова було ускладнене, близько години прикордонники намагалися виїхати з міста. Діставшись Дергачів, отримали амуніцію, зброю і наказ "повної бойової готовності". Поблизу Золочева вже йшли бойові дії. Ворог намагався чисельністю і натиском взяти місто. По вулиці Героїв Праці і кільцевій дорозі до Харкова йшли російські танки. У кожного з прикордонників групи швидкого реагування були свої обов'язки. Вони були готові стати до оборони на допомогу збройникам. Працювала розвідка.
Від того дня їхнє військове формування опинилося у вирі сучасної війни. Швидка передислокація. З Дніпра вони прибули на охорону селища Слобожанське, Чугуївського району. Блокпост розташували на перехресті доріг між Ізюмом та Балаклією.
"Перший місяць було надзвичайно складно, – згадує Володимир. – Ми не мали навіть теплого одягу, погода стояла весняна, а потім вдарили до 15 градусів морози. Дякуючи волонтерам, а також місцевому населенню, яке розуміло, що ми приїхали їх захищати, отримали теплі речі. Люди приносили гарячий чай і все, що потрібно. Газівники надали нам вагон, який ми обладнали для перебування".
Звідси, за командою, прикордонники групи швидкого реагування вирушали на "нуль", потрапивши у півкільце, неймовірними зусиллями закрили його. Вони допомагали Збройним силам стримувати прорив російських військ. Група стояла в резерві, за потреби виконувала завдання штурмовиків. За пару якихось кілометрів можна було бачити ворога, який накривав нещадним вогнем, проривався – його відкидали. У кожного в групі було своє завдання і свій план дій. Військові декорації змінювалися і Володимир разом із побратимами перебазовувався. Командування мало задум щодо звільнення Балаклії та Ізюма, але військові дії завжди непередбачувані.
Разом з танковою бригадою їхня група повинна була захопити село Байрак, яке розділяє важливі критичні шляхи до тимчасово окупованої Балаклії. Перші спроби місії звільнення виявилися провальними. Підривалася на мінах техніка, хлопці отримували переломи, контузії, деякі гинули. Команда продовжувала штурм, але інтенсивність обстрілів з боку росіян була надто щільною. При контузії хлопці втрачали орієнтацію – навкруги вогонь, зриви, дим. Володимир разом із побратимами забирав їх з поля бою, як і тих бійців, хто вийшов із цього бою на щиті, допомагали збройники.
"Нас накривало мінометним вогнем, працювала РСЗВ, гаубична артилерія, танки, авіація. Командування дало наказ відійти", – згадує прикордонник.
Три дні захисники тримали околиці села, але кількості українських штурмовиків було не- достатньо для взяття невеликого населеного пункту.
Виявилося, що кількість українських штурмовиків була недостатньою для взяття невеликого населеного пункту.
Повернулися до служби. Разом із Нацгвардією стояли на охороні рубежів біля річки Сіверський Донець. Росіяни, відчуваючи, що в лісі хтось є, десь за 800 м від наших хлопців, запускали машину з гучномовцем, з якого лунало: "Здавайтеся, хто хоче, переходьте служити до нас за 200 тисяч рублів у місяць". Агітація тривала недовго. Потім почалися обстріли.
Командування оголосило про підготовку до повномасштабного штурму, зазначивши, що в контрнаступі будуть задіяні не окремі групи, а всі спецпідрозділи. Прибули сапери навчати справі розмінування – теорія, практика. З'ясували, хто буде займатися даним ремеслом, визначилися і з технікою. Контрнаступ було організовано на високому рівні. Українські воїни вже мали досвід, розуміли техніку бою, надійшло нове озброєння.
Знову групі швидкого реагування завдання взяти Байрак. Як розповідає Володимир, вони мали чекати, коли інші підрозділи візьмуть один з намічених населених пунктів, щоб розпочати штурм. Операція включала в себе швидкість і неочікуваність.
Знову мінні поля, а відтак контужені, поранені і багато крові...
Певно, ворог почав отримувати сповіщення, що українські війська просуваються в бік Балаклії, і, огризаючись, відходив. 6 вересня у соцмережах з’явилася інформація, що російські війська відійшли з блокпостів за шість кілометрів на захід від Балаклії. 7 вересня Сили оборони увійшли до села Байрак Харківської області, яке розташоване на південь від Балаклії.
"Ми зайшли у Байрак і почали робити зачистку будівель, – продовжує розповідь спецпризначенець. – Як виявилося, даний населений пункт був просто напічканий технікою на два роки вперед. Ворог уміло її приховував. Мав артбатареї, гвинтокрил, для прикриття позицій, відібраними у цивільних мотоциклами підвозив боєприпаси. Бувало заходиш до хати, а вона повністю забита снарядами. Все було налагоджено, обжито. Окупанти встигли міцно вгризтися в нашу землю. Лабіринти окопів свідчили, що відходити ворог не збирався. Ми захопили БМП, на який згодом прикріпили український прапор і зафарбували Z".
Вранці 7 вересня російський телеграмканал підтвердив "оточення зведених загонів самарського і башкирського СОБРу в межах міста Балаклія", а також той факт, що ЗСУ намагаються "розвинути наступ відразу на двох напрямках – на Куп’янськ та Ізюм".
"Наш спецпідрозділ отримав наказ на зачистку вже звільненої Балаклії, – розповідає далі Володимир. – До нас приєднався інший структурний підрозділ прикордонного загону. За інформацією цивільних, в Балаклії знаходився підрозділ "Ахмат", бурятів, як гарматне м’ясо, кинули вперед, і попередили: будуть відступати – розстрілюватимуть. Кажуть, так і було. Коли український контрнаступ почав посилюватися, окупанти все кинули і, не розуміючи як відходити, розбредатися полями й лісами".
Ніч у Балаклії прикордонники провели під ворожими обстрілами і дивом вціліли. Вранці ще раз оглянули місто, в яке вже прибули волонтери, представники АТБ, Нова пошта і, звичайно, наші військові та поліція. Чергове завдання було виконане.
Українська армія успішно провела контрнаступ і майже повністю звільнила від окупантів Харківську область. Росіяни залишили території на північ від Харкова, а також міста - Балаклію, Ізюм, Вовчанськ і Купʼянськ, за вийнятком лівобережжя Оскола.
Короткий перепочинок і наказ стати на охорону Купʼянська...
Старший сержант Володимир за позивним "Гіві" продовжує нести службу на східному напрямку - Харківщина його рідна земля. Говорить, що нова техніка, як західна, так і українського зразка, техніка, яку надають волонтери, збільшує шанси у боєздатності підрозділу і виконує надважливі завдання.
На охороні кордону він з 2019 року. Був водієм і інструктором, а нині всі сили віддає аби опанувати обрану відповудальну справу. Відчуває, що займаючись нею, зможе принести ще більше користі для збереження життя побратимів та наближення Перемоги. Серед нагород, які має, перевагу віддає Нагрудному знаку від Державної прикордонної служби України "За мужність в охороні державного кордону", яку отримав у грудні минулого року. Йому лише 23, а він - воїн, захисник, людина, яка не раз дивилася в очі смерті і волею долі продовжує свій переможний шлях.
Ця жорстка війна змусила визначитися з пріорітетами. Найперше - то боротьба за свою землю, незалежність, державу, боротьба за спокій і мирне життя рідних людей, які кожної секунди турбуються про нього, як і він, у свою чергу, про брата Павла, який несе службу в лавах Збройних сил України...
І як би не докучав ворог, все частіше думки повертаються у мирні дні, коли можна буде просто ходити на роботу і занурюватися у затишок власного дому, в обійми сімʼї і любові.
А допоки йде війна, він разом з іншими побратимами - охороняє кордон і оберігає наш із вами спокій.
Людмила Склярова
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
