24 лютого 2022 року, десь о 16-й 20, мирний ранок звичайного сільського подружжя перервав нечуваний до цього несамовитий гуркіт. Жінка кинулася до вікна і жахнулася: то знавісніло з боку росії палили з градів. Із-за "козинської гори" подвійні вогняні виходи летіли в бік Чугуєва. Війна. Схопили з ліжка сонного чотирирічного онука, пахопцем пригорнули в теплу ковдру і, пригинаючись до землі, швидко заскочили в погріб. Там вже з чоловіком одягли маленького гостя і стали чекати… Страшний і моторошний гул наповнював землю. А потім, на початку сьомої ранку, затихло. Село тоді не обстріляли, лише деякі снаряди впали за територією населеного пункту.
У повітрі смоляною краплею зависла тиша, яку невдовзі розрізали лезом тяжкі звуки військової техніки, що увірвалася через кордон. Ірина зателефонувала синові, батькові онука, у місто: - Війна! – видихнула. Син із невісткою відразу виїхали до села. Ситуація була вкрай напружена. Родина дісталася до Плоского, але наші прикордонники їх завернули, там, наголосили, вже Їдуть орки. Хотіли потрапити через Куп’янськ, знов наші хлопці їх зупинили – міст заміновано. Залишилася дорога через Шипувате. Тут і натрапила молода пара на рашистські колони, позначені "зетками".
Новоприбулі загарбники навели гранатомет, запитали куди їдуть, оглянули машину. Почувши у відповідь, що в село, до батьків, наказали стати поміж танками та нікуди "нє висовиваться". Отак і потрапили вони до батьківського дому під прицілами купи озброєних вояк, що сиділи на танках та броньовиках. Поки батьки дітей діждалися мало душі не втратили. Почалася окупація…
Щодня, о 6-й 30 ранку, ніби на роботу, рухалися в бік Великого Бурлука колони – по 50-60 машин. Жах. До глибини душі Ірина зненавиділа рашистів. Серце стискалося від болю і відчаю, від якого пропонувала односельцям піти, розкопати греблю, щоб не їхала вся ця погань.
В селі окупанти не стояли, людей не залякували. З перших днів окупації підтримали орендарі - видали на паї певну кількість борошна і круп, а молоко вдома мали – тримали дві корови (в селі із працевлаштуванням скрутно, то жили з господарства). Потім купили у Великому Бурлуку борошна та цукру і стали пекти хліб.
Ірина навіть думки не припускала, щоб із рук окупантів брати якусь допомогу. Ще й деяких односельців соромила. Пізніше із Куп’янська якийсь хлопчина почав привозити необхідний товар, в нього вимінювали за молоко, якщо не було готівки. Час тягнувся неймовірно довго. Весна змінила зиму. А ворожа техніка все йшла і йшла. На останні збереження купили насіння багаторічної трави та засіяли городи, бо треба ж худобу годувати – пайова земля переорана. Минуло літо і зайшло в осінь, а техніка так і сунула протореним шляхом. Зв’язку не було взагалі, російське телебачення промивало мізки. Чоловік із сином зібрали всі необхідні пристрої і підключили українські програми. Чують, у новинах Ізюм звільнили, Куп’янськ…
"Господи, коли ж до нас? Коли?" – бідкалася Ірина.
10 вересня жодна військова машина не проїхала за день звичним маршрутом. А в переддень бачили, як в бік Амбарного тяглися верениці в зворотній бік. А обідньої пори зайшли наші військові.
"Те відчуття не передати, - говорить зі сльозами на очах жінка. – Неначе дихати стало легше! Розуміли, що з того боку розпочнуться обстріли, але то вже було не важливо, крім одного – ми вільні!"
Як зайшли перші штурмовики ЗСУ, Ірина хліб спекла, борщ зварила хлопцям. Світло зникло ввечері 11-го. Село почали обстрілювати в кінці місяця. Спочатку більше в центр падало, а потім і до них почало долітати. 17 чи 18 жовтня, не пам’ятає, прилетіло зовсім близько, метрів за 100. Діти з онуком вже поїхали, а вона разом з чоловіком, а з ними кіт та собака, сиділи в підвалі, де обладнали собі ліжко і все необхідне. Ввечері подружжя забрали до себе добрі знайомі з Великого Бурлука. На другий день тишком перевели корів-годувальниць до Жукового Яру. Тяжкою була та дорога. Просили людей, щоб перетримали в себе худобу, а весною продали…
Так і живе подружжя вже майже рік зі знайомими однією родиною. Болить душа за домівкою, хоч і посічений дах та посипалися вікна. Ворожий снаряд знищив пасіку. Немає школи. Яка ж вона гарна була! І вікна замінили, і ремонт зробили перед війною, виділили у закладі приміщення для ФАПу, старостату... Немає і сільського клубу. Щодня небезпека чатує на людей, які там живуть. Важко дивитися на руйнування, нелегко сприймати дійсність, боляче.
Попри все, Ірина має свою чітку позицію щодо сьогодення:
"Нам би скорішої Перемоги, а там все відбудуємо. Не можна сидіти нині склавши руки, треба її наближати. Над тим нині і працюємо з однодумцями. Жити, вірити, допомагати - то є наш вклад у велику справу!"
Завжди у доброму настрої, завзята і позитивна, вона щоранку поспішає у справах і має на меті зробити якомога більше корисного для тих, хто здобуває довгоочікувану Перемогу.
Людмила Склярова
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
