"Наші йдуть!"
З цими словами Василь скорим кроком подався до сусіда Миколи. Той давненько вже видивлявся під колючим вересневим дощиком, раз-пораз затягуючись цигаркою, на інший бік широкої левади, зарослої верболозом та очеретом.
"По довгій вулиці вже з обіду техніка проходить. О, здається, і до нас повертають".
Декілька легковиків, заплямованих захисною фарбою, з жовто-синіми прапорцями над кабінами, повільно рухалися мокрою вулицею, інколи спинялися біля будинків, господарі яких стояли перед ворітьми і вітали солдатів ЗСУ. Один жигуль-комбі загальмував біля Василевого подвір`я. Сусіди підійшли до автівки. З неї вийшов високий військовий, років десь за тридцять, з борідкою. Якусь хвилину чоловіки ніби вивчали один одного, а потім обнялися, поляскуючи долонями по спинах.
"Та й довго ж ми вас чекали", - міцно стискаючи широку долоню військового, ніби невдоволено промовив Василь, а в самого очі світилися радістю, і широка посмішка грала на старечому обличчі.
"Під Ізюмом довелося затриматися, - приймаючи словесну гру, посміхнувся у відповідь військовий. - Так що, вибачайте, не змогли раніше рашистів погнати".
"А яке ж звання у тебе, козаче? - не відставав Василь. - Я коли служив, правда, було це піввіку тому, то погони носили. А у вас, бачу, амуніція гарна, зручна, а знаків "разлічія" не видно".
"Старшина я, Сергієм звати, харків`янин. На ХТЗ дружина, діти, батьки мешкають. І звання у нас є, та про це потім. Ви нам підкажіть, де б на ніч зупинитися. Нас четверо в команді".
Василь вхопив старшину за ліктя і майже силоміць повів до хати, а Микола залишився з хлопцями.
"Мамо, - гукнув Василь у розчинені двері. - Гостей приймай, на стіл накривай".
Вийшла дружина Ніна, сплеснула руками, далі мовчки обійняла хлопця, вдивлялася в його стомлене обличчя, у посріблені ранньою сивиною скроні. Потім повела хатою, показувала, де можуть розміститися солдати, тільки ж ліжок усім не вистачить.
"Ми ненадовго, - наче виправдовувався Сергій, - нам би помитися, перепочити. А щодо ліжок... є спальники, це вже справа звична. Тільки вони там і виручають. І продуктів у нас досить, є з чого вечерю приготувати".
Не зважаючи на спротив господарів, вояки занесли з машини чималу валізу з набором добового солдатського раціону, до речі, зібраного і надісланого з Великобританії. Знайшлися і свічки, бо електрики в селі тоді не було. Домовилися, на яку годину хлопці прийдуть вечеряти та банитися.
Солдати поїхали у своїх справах. Василь тим часом наносив води, розпалив у дворі грубку, поставив дві виварки. Душова кабінка була в кухні, є де помитися хлопцям з дороги.
Дружина тим часом поралася з вечерею, діставала з погреба соління, консервацію. Окремо на стіл поставили баночку з салатом, яку Сергій теж дістав з машини. Сказав, що це мама закривала, а коли довелося заскочити додому, передала йому й хлопцям. Вирішили, що Сергій сам відкриє мамину заготовку.
Сутеніло. Василь з Ніною сиділи в хаті, вслухаючись, чи не загудить машина. Раптом подав голос домашній песик. Господар, накинувши на плечі куртячину, вийшов до воріт.
"Та й довго ви", - повторився Василь і вмовк, бо старшина був якийсь занепокоєний, і хлопці сиділи в автівці при заведеному двигуні.
"Вибачайте, вечеря і баня відміняються, - коротко сказав старшина, - наказано негайно вирушати далі".
"Та візьміть же хоч салат мамин, вона ж для тебе..."
"Потім, потім, - з цими словами Сергій вскочив до легковика. Машина рвонула, висвітлюючи фарами дощові калюжі, і зникла в темрямі".
"Поїхали хлопці, - якось розгублено відповів Василь на мовчазний погляд дружини. - Наказ. Значить, ще чимало сіл під рашистами".
Вони сиділи у хаті при свічці, яку дали їм солдати. Вечеряти не хотілося. З голови не йшли ці четверо воїнів, з якими хотілося погомоніти, розпитати про їх рідних, про їх фронтові шляхи-дороги. Де вони зараз, старшина Сергій з Харкова, Влад з Липців, "Німець", "Майор"? Де ця дружна команда воїнів-визволителів? Повертайтеся, на вас чекають і вдома, і у звільненому вами селі.
Г. Михайлюк.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
