Коли зникає дім, залишається пам’ять. А коли пам’ять проростає в мистецтві — вона здатна зцілювати й боротися. Софія Оніщенко розповіла про втрату свого рідного села Кислівка у виставі "Кисло-солодкий". Через театр акторка не лише зберігає спогади, а й підтримує українську армію, показуючи, що й мистецтво може стати зброєю.
Дитинство Софії Оніщенко промайнуло в Кислівці, невеликому селі на Куп’янщині, де культура жила в простих, але щирих проявах: у шкільних агітбригадах, пісенних виступах і танцях на свята.
Одним із захоплень Софії були спортивно-бальні танці. Шість років — двічі на тиждень — вона їздила в сусідню Петропавлівку, щоб відточувати рухи та навчитися триматися на сцені.
"Батьки дуже підтримували. Знаходили можливість возити мене", — згадує акторка.
Попри активну мистецьку діяльність, Софія ніколи не відвідувала театральну студію. І тепер з усмішкою згадує, що це, можливо, навіть пішло їй на користь — адже в коледж вона прийшла без шаблонів, з відкритим серцем і "свіжими очима".
Тоді вона ще не знала, що виступи в шкільному кабінеті й танці в сільському клубі із часом приведуть її до театру, який відновлює пам’ять про рідне село й допомагає українській армії. Але саме в тих дитячих захопленнях зароджувалася її сцена.
Після закінчення 9 класів Кислівського ліцею вступила до Харківського вищого коледжу мистецтв, де опанувала фах режисера видовищно-театралізованих заходів. Продовжила акторську освіту в Харківському національному університеті мистецтв ім. Котляревського — на спеціальності акторка театру анімації.
Та з початком повномасштабного вторгнення Софія вимушено залишила Харків і продовжила навчання в Польщі, у Театральній академії ім. Станіслава Виспянського. Там вона не тільки здобула магістерський ступінь, а й стала співзасновницею українського театру "GAS", який об’єднав українських митців за кордоном.
Ідея вистави про Кислівку зародилася в Софії давно. Та імпульсом до її втілення стало усвідомлення: село, де вона народилася, поступово зникає — не лише фізично через бойові дії, а й у власній пам’яті.
Вистава "Кисло-солодкий"Фото: Софія Оніщенко
"Я почала забувати, скільки в нас вулиць. Не пам’ятала, якого кольору ворота в моєму домі… І зрозуміла — якщо я цього не зроблю зараз, цього не зробить ніхто".
Для створення сценарію Софія шукала односельців через соціальні мережі, записувала їхні історії. Дехто відмовлявлявся розповідати, посилаючись на те, що й самі не багато знають про Кислівку. З іншими, навпаки, спілкувалися дуже довго й це були емоційні розмови.
Вистава "Кисло-солодкий"Фото: Софія Оніщенко
Ця творча робота стала сьомою в театральному доробку українського театру GAS, який у 2022 році Софія Онищенко заснувала разом із подругами Дарією Богдан і Василиною Марценюк.
"У нас немає такої сталої театральної трупи, яка постійно бере участь у кожній виставі, —каже Софія. — І будучи режисеркою, я не бачила в головній ролі когось, хто не був у Кислівці ніколи".
Прем’єра вистави "Кисло-солодкий" відбулася в Польщі.
"У Вроцлаві ми — єдиний український театр, який стабільно грає українською мовою. Для місцевої української спільноти це — простір ідентичності, а для поляків — шлях до розуміння війни не через цифри, а через людську історію", — розповідає Софія.
Особливою сценою, яка вразила всіх без винятку, став епізод, де акторка вивішує простирадла-білі екрани, на яких проєктуються архівні й сучасні фотографії. На них — зруйнований Вроцлав 1945 року, Харків 2022-го, знівечена Куп’янщина.
"Ми хотіли поєднати досвіди: біль польських родин під час Другої світової та біль українських — просто зараз. Це зіставлення несподівано зблизило польського глядача з нашою реальністю", — каже режисерка.
Після прем’єри у Вроцлаві, де вистава зібрала, як українську, так і польську аудиторію, "Кисло-солодкий" нарешті прозвучав там, де його відчули найглибше — в Україні. Показ у Харкові став емоційною вершиною театрального шляху для всієї команди, а для авторки й виконавиці головної ролі Софії Оніщенко — особистим поверненням додому.
Вистава "Кисло-солодкий"Фото: Софія Оніщенко
"Це був наш перший показ в Україні за весь час після початку повномасштабного вторгнення. І те, що це відбулося саме в Харкові — мало величезне значення для нас усіх", — зізнається Софія.
Харківську публіку важко назвати просто глядачами. Багато хто в залі — знайомі, друзі, колеги. А ті, з ким акторка була не знайома особисто, усе одно здавалися дуже близькими — через спільний досвід, спільний біль і спільну землю. Адже Кислівка, знаходиться всього за 150 кілометрів від Харкова.
Чуттєвість цього показу була особливою. На відміну від Польщі, де вистава часто пояснює реальність, у Харкові вона — лише відкриває серце. Тут не треба було перекладати — ані мову, ані емоцію. Все відбувалося в унісон.
Вистава "Кисло-солодкий"Фото: Купʼянськ.City
Земляки активно долучилися до аукціону, який провели актори. Зібрані кошти використані на придбання захисної амуніції та аптечки класному керівнику Софії та вчителю англійської мови з Кислівської школи, який зараз служить у ЗСУ.
З осені 2022 року Софія та її команда поєднують свої виступи з волонтерською діяльністю. Це і збори коштів після показів, й окремі благодійні ініціативи. За цей час (від осені 2022 до літа 2024) — їм вдалося зібрати приблизно один мільйон гривень на потреби українського війська.
У 2023 році, влітку, на одному з фестивалів у польському місті Холм, Софія разом із колегами — Дашею Богдан та Василиною Марсенюк — організували перформанс "Танець без кінця". Суть акції була простою: вони танцюють безперервно, поки не зберуть 10 тисяч злотих (приблизно 100 тисяч гривень) на ЗСУ.
"Ми танцювали 11 з половиною годин. Зібрали 85 тисяч гривень. Тіло вже не витримувало, але ж і сума була немалою. Ми передали гроші волонтерам у Харкові. І це був такий момент, коли ми відчули, що театр може мати реальний вплив на безпеку", — згадує акторка.
У Вроцлаві після кожної вистави збирається від 20 до 30 тисяч гривень — ці гроші актори передають або перевіреним організаціям, або конкретним військовим, яких особисто знає команда.
"Чим довше триває війна, тим ближчими стають люди, яким ми допомагаємо. Колись це були "знайомі знайомих", тепер — це мій викладач, мій брат, мій друг, наш композитор, який пішов на фронт. І коли ми закриваємо збір, пишемо їм, надсилаємо речі — це неймовірне відчуття. Це моя можливість бути корисною. Я не у війську, але я маю вплив", - зауважує Софія Оніщенко.
Окрім зборів, команда театру проводить благодійні аукціон, де за внески можна отримати унікальні речі — реквізит зі сцени, плакати, листівки, особисті подарунки. Це перетворює допомогу на особисту дію, а не формальний переказ.
У руках акторів не зброя, а текст, світло, рух, музика. Але вплив — цілком реальний І кожна вистава, кожен донат, кожна історія — це ще одна нитка, якою вони тримають Україну.
Ольга ПОЛТАВЕЦЬ
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
