Третій рік поспіль медики й медикині України працюють у посиленому режимі. Вони не лише надають допомогу цивільному населенню, а й військовослужбовцям, пораненим, інколи роблять неймовірні речі, рятуючи їхні життя. Серед когорти янголів-рятівників є й бойові медики. Вони працюють на лінії вогню і порятунку.
Старша сержантка, бойова медикиня взводу Христина зі своїх 24 років – 2,5 на війні. Свій шлях у лавах ЗСУ вона розпочала ротною медикинею бригадної розвідки 2-ї штурмової під командуванням Героїчного "Барса". Київщина, Харківський контрнаступ, східний напрямок – район Курахового, Торецьк, Луганська Макіївка, Сумська область, Богданівка під Часовим Яром, Покровський напрямок і знову Харківщина.
Це – не тільки про війну, як говорить сама Христина, це безліч цікавих людей і подій, це - колектив, якісь побутові речі. Вона постійно з командиром на командно-спостережному пункті (КСП) – має здатність швидко переключатися і вирішувати поставлені задачі. У неї завжди своя виважена думка, а ще – вміння аналізувати ситуацію, приймати оптимальні рішення і не йти на компроміси. Спектр її обов’язків дуже широкий – від надання медичної допомоги до управління боєм. Відсутність паніки і спільна довіра – це те, чим керується бойова медикиня взводу у сьогоденні війни. Вона користується повагою побратимів, які відзначають сталеві ноти її характеру. Спілкуємося. Вона говорить стільки, скільки може сказати.
— Христино, розкажіть, будь ласка, як Ви опинилися на війні?
— 24 лютого 2024-го ми з чоловіком прокинулися, зібралися і пішли на роботу. Зрозуміли, що працювати не будемо, тож почали збиратися до військового підрозділу. Чоловік був в АТО у 2015-2016 роках, а його батько воює по сьогоднішній день. Думали, в його підрозділ, але татко не захотів, і ми пішли до колишнього першого командира мого чоловіка, до штурмової роти Української Добровольчої Армії.
28 лютого виїхали з Чернівців на Київ. Супроводжували велику купу волонтерки: ліки, мішки, планшети для "Кропиви", для карт. А 9 березня вже були на бойових на Києво-Дніпровському напрямку. Ми там стояли з 72-ю – "Чорними запорожцями" і участі у значимих подіях не брали. Потім виїхали на контрнаступ у Харківську область – напрямок Дергачі. 22 квітня у складі штурмових груп заходили на зачистки. Я виконувала ті самі функції, що і хлопці, тільки з медичним рюкзаком. Ми з чоловіком були в одній роті, але в різних взводах. Влітку, як пішли в бригаду, – разом на позиціях на Сході, нижче Курахового. От контрнаступ – це було "весело".
— Як звикли до окопу, до нових реалій?
— Дуже швидко. У мене в цьому плані проблеми немає. В усіх нас до війни було своє життя. Ми звикаємо кожного дня ходити в душ і коли хочеться. Ми сприймаємо дуже багато речей в нашому житті як належне, як таке, що нікуди не подінеться і не зміниться. Але все може бути. Тому більш починаєш цінувати те, що в тебе є. Буває, що й місяць немає змоги помитися – лише вологі серветки. Є такий жарт: як довести, що ти військовий? Це коли в тебе тіло і навіть ложка пахнуть вологими серветками. То не критично. Відпочинок є більш важливим.
— У бойової медикині взводу готовність номер один завжди?
— В мене завжди сформований рюкзак. У ньому є все, що мені потрібно для надання допомоги – від базових турнікетів, закінчуючи крапельницями, внутрішньовенним доступом і таке інше. Основне мати чіткий алгоритм в голові, знати, що тобі робити крок за кроком, на що звернути увагу в першу чергу, що робити потім. Коли я на роботі – це робота. Я ніколи не сприймаю поранену людину емоційно. Переді мною є відкрита рана, ще щось. Мені треба вирішити дану ситуацію. У мене немає жалю до жодного пораненого в момент надання допомоги. Оцінюєш ситуацію і розумієш, що ти з трьома не впораєшся, навіть, якщо би був генієм, навіть, якщо ти самий класний медик в світі, ти не обслужиш одночасно трьох поранених якісно. Треба зрозуміти, кому саме ти маєш надавати допомогу, а до кого підключити бійців і роздавати команди, казати, що їм робити. Найгірше, що може відбутися в такий момент, – це паніка. Паніка – це смерть, або твоя, або чиясь. Насправді, робота бойового медика не окреслюється лише допомогою пораненим. Велика її частина з військовослужбовцями – у кого що болить.
— Чи доводилося виносити на собі поранених побратимів, скількох врятували?
— Я не скажу, що їх дуже багато. Та й не важливо це. Багато хто телефонує – всі звільнені наші. Спілкуємось. Я не носила на собі по кілька людей поранених, але якщо я зможу їх винести, то краще потягну на собі, ніж розумітиму, що маю всі засоби для того, щоб допомогти і не зробила цього. І це не тільки про мене. Про всіх бойових медиків. Дякувати Богу, в мене є прекрасні лікарі зі стажем – мої колеги. Якщо я чогось не знаю чи сумніваюся, раджуся. Це має ціну.
— В які моменти найважче?
— Найважче, коли ти сидиш і чуєш по рації, що кричать "трьохсотий!" Ти знаходишся за 200 метрів від тої точки, а зробити нічого не можеш. От взяти крайні бойові. Сидимо пів на першу ночі, чергуємо на КСП. З позиції, яка метрів за 900 від нас, кричать, що в них з трьох людей двоє 300-х – один важкий, інший легко контужений. Ми нічого не можемо зробити і дати команду виходити теж, бо вночі переміщення категорично заборонені. І все. Сидиш, слухаєш. У тебе є ресурс, щоб допомогти, бажання, а піти зробити ти не можеш. Вони тобі кричать, що йому стає гірше! А ти їм "++" – ми вас розуміємо…
— Як справляєтеся з емоціями, коли гинуть близькі друзі?
— Ми всі люди, всі емоційні. Ситуація, коли загинув наш командир Саня Циба. Ми заступали з ним на зміну разом. Я заходила як медик, він – як старший. Чергували на КСП – до передніх позицій метрів 900. Він з побратимом вийшов працювати без протидронових засобів. Я залишилася. Згодом у бліндаж зайшли хлопці, яких вони вивели з позицій, а десь через годинку забігає офіцер суміжного підрозділу з турнікетом на руці і каже, що там на точці всі 300-ті. Я питаю: "Саня?" У відповідь: "Важкий 300-й". Кого цікавлять в той момент мої емоції, якщо я – єдиний медик. Якщо я почну переживати, то не зумію допомогти тим, кому можу, і не допоможу так само й собі. І знову купа поранених, важких. Повен бліндаж людей. Хаос страшний, проводиться евакуація. Я лишаюся старшою на КСП і пів ночі викликаю Саню по рації, знаючи на 99%, що він, напевно, загинув. Хлопці були за 850 м від того місця, інша позиція за 300 метрів. Вони знали, де він лежить, а витягти можливості взагалі не було. Кому в той момент допомогли би мої емоції? Нікому.
— До чого не можна звикнути на війні?
— До того, що ти сидиш з людиною, п’єш каву, а через 5 хвилин її немає. Напевно, до цього не можна звикнути. Я не хочу звикати. Циба був дуже важливою людиною для всіх нас. Він був прекрасним у всьому. Є усвідомлення, що немає хлопців, а, що він не прийде більше ніколи, мій мозок не сприймає цю інформацію.
— За що тримається бойова медикиня?
— За людей, напевно. За якесь вже дуже далеке розуміння того, для чого я тут і для чого це роблю. В мене вища медична освіта. Я не працювала за фахом. Але десь же повинні були згодитися мої 6 років. Я роблю це, бо розумію, що можу допомогти. Якщо я буду робити те, що в моїх силах, і комусь стане краще, то воно того вартує. Мабуть, на цьому й тримаюсь.
— Сьогодні у війську з’являється все більше жінок, хоча донедавна вважалося, що війна – чоловіча справа…
— Снаряди не розбирають якої ти статі. Є чоловіки, які не можуть, або не хочуть воювати з якихось причин. Є жінки, які вміють і в них це виходить. Причому жінки є на посадах командирок батарей, підрозділів, штурмовики. Якщо людина відповідає вимогам аби займати цю посаду, яка різниця якої вона статі? Для мене не існує поняття статі до будь-кого. Застаріла концепція. Є людина – і вона може щось робити, або не може.
— Якими видами зброї Ви володієте?
— У нас ще з самого першого підрозділу завжди було таке поняття, що всі мають бути універсальними бійцями і кожен готовий замінити іншого за потреби. Мій чоловік – кулеметник крупного калібру, а я вчилася, як всі, хто не мав досвіду. Зараз із більшістю озброєння, яке в нас є, я можу працювати. Якщо ні, то треба годинку часу і буду. Навіть на відпочинку кожен вчиться підняти дрон, зробити з нього скид.
— Христино, що для Вас війна?
— Війна – це і є зараз все життя. Мені подобається те, що я роблю. Треба дуже багато думати. От нещодавно говорили з командиром про ефективність в роботі. Обговорювали чи все ми зробили, що могли, на останніх бойових. У нашому підрозділі найменші втрати. І всі наші люди вийшли з позицій живими.
— Чим займитесь після війни?
— Один лікар у Покровську сказав, що вже ніколи не зможе працювати цивільним медиком. Ми не зможемо повернутися до моменту "до" – його не існує, а що буде потім – ми не знаємо. І не знаємо, як на те ми будемо реагувати. Та головне зараз – вижити. Такий план.
Розмову вела
Людмила СКЛЯРОВА.
Матеріал створено в партнерстві з Волинським прес-клубом.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
