Тетяна (прізвище не називаємо задля безпеки) з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну займається волонтерською діяльністю. Де б не перебувала, вона спрямовує свої зусилля на допомогу ЗСУ. Евакуювавшись у березні 2024 року на захід Україну волонтеркою працювала на кухні, далі, уже в Києві, вивчила майстерність плетіння маскувальних сіток. Свої знання використовує і у рідному місті, а вироби відправляє на Куп’янський напрямок, щоб вони оберігали військовослужбов/ців/иць.
Тетяна не витримує бездіяльності. У мирний час була підприємицею, займалася роздрібною торгівлею. А з початку повномасштабного вторгнення, де б не перебувала, знаходить для себе таке заняття, щоб бути корисною суспільству, а насамперед — захисникам і захисницям.
"Вперше я відчула подих війни в Молдові. І хоча у 2014 моє місто, як кажуть, відбулося легким переляком, та вже тоді я розуміла, що Україну чекає сценарій Придністров’я. Мені боляче було слухати слова більш юних колежанок типу "какая разница", бо я знала що росія не зупиниться ні перед чим…"
Зі свого рідного міста Тетяна виїхала в лютому 2022 року. У Чернівцях вона працювала у волонтерському центрі, де готували продукти харчування. Згадує, як для благодійної справи одна з місцевих підприємиць надала виробничі приміщення свого кондитерського цеху. Власниця ресторанного бізнесу організувала приготування обідів. Страви готували професійні кухарі та кухарки, а Тетяна, разом із декількома колежанками-переселенками з Маріуполя, Рубіжного, Києва та Харкова були підсобними працівницями. Нашвидку створений механізм працював настільки злагоджено, що за день їм вдавалося готувати до 2500 тисяч порцій. І хоча волонтерка вже повернулася додому і обрала інший вид допомоги ЗСУ, вона підтримує зв’язок з чернівецькими колегами і колежанками, які й надалі продовжують благодійну справу.
Пізніше в Києві пані Тетяна долучилася до великого осередку волонтерів, які плели маскувальні сітки для ЗСУ. Ця робота захопила волонтерку. Вона згадує, як раніше, проїжджаючи повз блок-пости, розглядала сітки з розфарбованих клаптиків тканини, і навіть не усвідомлювала, наскільки вони можуть бути корисними у воєнних діях.
"В Києві я спочатку потрапила до волонтерського об’єднання, яке працювало далеко від мого тимчасового помешкання. Дорога туди займала більше години й це було незручно. А от коли дізналася про волонтерський осередок, що працює в моєму районі, то мене туди затягнуло, як у турбіну".
Каже, що на той час в осередку плели сітки близько 100 осіб. Робота кипіла з 8 ранку й майже до 23 години вечора. Тут Тетяна пізнала ази плетіння, бачила організацію праці, розділення обов’язків. Люди приходили працювати в зручний для себе час. В основному це були жінки, і Тетяна більш тісно почала спілкуватися з кримчанкою і однією з киянок.
"Незважаючи на те, що всі ми зовсім різні, приводи для розмов за роботою завжди знаходяться. Однак найцікавіше починається тоді, коли всі затихають. Слухати шелест десятків пальців, які одночасно працюють над одним виробом, найвище задоволеня".
Тетяна каже, що повернувшись додому, відчувала відірваність від благородної справи. Це і спонукало її створити волонтерську групу для виготовлення сіток у рідному місті.
"Спочатку було багато бажаючих, але згодом відсіялися ті, у кого є маленькі діти або інші родичі, які потребують догляду. Взимку жінки мають більше вільного часу, а тому і працівниць збирається більше. Влітку частина відволікається на городи та інші хатні справи. До роботи долучаються люди різних професій, але нас об’єднує одна спільна справа".
Ті, хто не має можливості безпосередньо виготовляти вироби, допомагають іншими способами. Наприклад, дівчина зі сфери ІТ допомагає фінансово.
"Крім того, вона знайшла постачальника тканин, завдяки якому палітра наших сіток засяяла різнобарв’ям. Якщо в наставниць-киянок у роботі три кольори, то ми намагаємося зробити забарвлення сіток максимально наближеним до природнього середовища", — розповідає Тетяна.
Донати від благодійників допомагають підтримувати захисників і захисниць не лише сітками, яких волонтерки за пів року виготовили 2100 кв.м. Жінки шиють і одяг для поранених.
Тетяна впевнена, що всіх, хто плете сітки й допомагають ЗСУ, надихають військові, які приїжджають забирати вироби. Вона й сама не раз спостерігала, як очі чоловіків і жінок, які працюють на нулі, зволожуються від вдячності волонтеркам за їхню кропітку працю.
А ще пані Тетяна вважає, що добрі справи треба робити тихо. Не називає себе не тільки через небезпеку, а й через те, що не любить публічності. Переконана, що ті хто хочуть допомагати, обов’язково знайдуть можливості.
Ольга ПОЛТАВЕЦЬ
Матеріал створено в партнерстві з Волинським прес-клубом.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
