Війна створила нові виклики для суспільства, а особливо для жінок-матерів. І сьогодні говоримо про мам-куп’янчанок і про їхній вибір майбутнього для своїх дітей. Згадуємо щасливі моменти поряд із мамою та ділимось досвідом вирішення нагальних проблем, які виникли в період воєнного стану.

Тетяна з маленькою донькою виїхала з Куп’янська вже після деокупації у вересні 2022 року та винаймає житло в обласному центрі.

"Треба влаштовуватися на роботу, бо, маючи диплом лікаря, я ще не встигла попрацювати за спеціальністю, — каже молода матуся. — Відразу після закінчення ВУЗу народила доньку, спочатку догляд за маленькою дитиною, а потім війна й розуміння того, що я маю завжди бути поряд із донечкою".

Вдома дівчинка відвідувала дитсадок, тому на новому місці проживання хотіла взаємодії з однолітками. Поспілкувавшись із такими ж молодими матусями та полиставши законодавство, Тетяна вирішила спробувати скористатися пільгою, що гарантує першочергове зарахування до державних (комунальних) закладів дошкільної освіти дітей із числа внутрішньо перемішених осіб або дітей, які мають статус постраждалих внаслідок воєнних дій і збройних конфліктів.

Оформленням такого статусу й зайнялася молода мама в листопаді минулого року. У лютому 2024 вона отримала Висновок оцінки потреб сім’ї. Наразі вона збирає пакет документів для звернення до наступної інстанції - служби в справах дітей. У Центрі надання адміністративних послуг Тетяні видали талон до спеціаліста на жовтень поточного року, бо черга на оформлення пільги триває більше ніж півроку.

Пізніше Тетяна довідалася, що статус дитини, постраждалої від воєнних дій, передбачає безкоштовне харчування в державних або комунальних дитсадках і школах. Тому вважає, що через такий довготривалий процес оформлення документів, пільги в дитсадку навряд чи стануть в нагоді, бо влаштувати дитину - впо в дошкільний заклад в умовах Харкова практично неможливо.

Приватні дитячі садочки, які активно відновлюють роботу в обласному центрі, родина не розглядає, бо оплата за послуги закладу складає 10–15 тис. грн на місяць і, знову ж таки, молоду маму хвилює питання безпеки перебування дітей у закладі, що працює в місті, яке майже щодня піддається ракетним обстрілам.

"Разом з донькою організовуємо ігри для розвитку уваги, пам’яті, логіки. Використовую для цього різні посібники - друковані зошити з математики, прописи, розмальовки, пазли, набори для творчості. Двічі на тиждень відвідуємо танцювальну студію та репетитора з англійської мови. Беремо участь у благодійних марафонах з англійської, коли вчителька онлайн робить завдання, а ми щодня вивчаємо англійські слова з тієї чи іншої тематики", — ділиться досвідом, який напрацювала для розвитку своєї доньки, Тетяна.

Ілюстративне фотоІлюстративне фотоФото: З відкритих джерел

Світлана з двома дітьми шкільного віку наразі мешкає в Ірландії. А у квітні 2022 року, за першої ж можливості скористатися евакуацією, родина виїхала в Чехію, де працював чоловік.

"Безкоштовного житла там не було, тому фінансово нам було дуже важко", — каже жінка.

Не було там і доступної медицини, необхідної для родини, в якій 14-річний син має інвалідність і потребує особливого догляду.

Від безвиході й за порадою знайомої, у вересні 2022 року родина вилетіла в Ірландію, витративши на переліт останні кошти. Зупинилися в спеціальному пункті для біженців, який організований у готелі. Перший рік за проживання в шелтері сім’я не сплачувала.

"Тут дуже гарні, щирі люди, які схожі на нас, українців. У школі є помічниця-асистентка для біженців, яка працює з дітьми з України, допомагає їм соціалізуватися в новій країні. Сину в школі допомагають дві виховательки", — розповідає Світлана.

Біженці мають медичні картки, отримують безкоштовні ліки й медичну допомогу. Серед мінусів медицини — "живі черги" в медзакладах. Тому, щоб отримати консультацію лікаря, треба розраховувати на декілька годин очікування. Та поряд із переселенцями чекають медичної допомоги й місцеві жителі.

Нелегко спершу було і доньці - восьмирічній Варі. Як зазначає мама, у дівчинки "синдром відмінниці", однак в іншій країні, не знаючи іноземної мови, досягти бездоганності важко.

Дівчинка ВаряДівчинка ВаряФото: З сімейного архіву Варі

Родина вирішила й далі розвивати довоєнне захоплення дівчинки танцями. Знайшли хореографа з України, яка зібрала танцювальний колектив дітей-українців. Нещодавно, група брала участь у звітному фестивалі International Festivai Communitу.

Серед тих моментів, що в новій країні вражають Світлану, це пріоритет дітей над дорослими. Старші люди не завжди можуть зробити зауваження підліткам, а тому тут організовуються неформальні групи молоді, які можуть завдати шкоди, як дітям, так і дорослим.

Дискомфорт для української родини створюють природні умови. В Ірландії переважає дощова погода, а сонце з’являється на небосхилі не більше ніж 60 днів у році. Тому всі вони споживають вітамін "Д" у таблетках.

"Ми не цінували того, що мали, — розмірковує Світлана. — Життя в іншій країні сприяє розвитку дітей, бо здобуття освіти в місцевій школі потребує вивчення ірландської та англійської мов. Не залишаємо ми й українську освіту, навчаючись дистанційно в нашій рідній Петропавлівській школі. Усе це займає дуже багато часу, тому сумувати ніколи. Однак усім нам дуже хочеться додому й щоб скоріше закінчилася війна".

Та не лише дошкільнятами й підлітками опікуються матусі в умовах війни. Куп’янчанка Надія організовує збори для потреб воєнного підрозділу, у якому її син зі зброєю в руках боронить Україну.

Мама загиблого Джуса, не покладаючи рук, продовжує справу, започатковану сином-льотчиком. Андрій Пільщиков усіма можливими способами намагався донести іноземним партнерам потребу України в літаках F-16.

Виставка-презентація світлин з фотокниги Саши Маслова "Saints", для якої і була зроблена ця світлина Джуса...Виставка-презентація світлин з фотокниги Саши Маслова "Saints", для якої і була зроблена ця світлина Джуса...Фото: facebook.com/Лілія Аверʼянова

Своїх мам, які вже давно на небесах, згадують і куп’янчанки старшого віку. Пані Ольга Козир присвятила мамі свій вірш.

Приходь, матусю...

Сьогодні приходила мама до мене…

Зірчастими росами ранок сіяв,

І дихало свіжістю поле зелене…

І йшла ти назустріч, моя рідна нене,

Крізь це розмаїття квітуючих трав.

Іще не стара, і не хвора, й не сива,

І лагідно так посміхалась мені…

Ой, мамо, яка ж ти у мене красива!

Ти наче із того казкового дива –

Любов випромінюють очі ясні.

І я таку радість в собі відчуваю!

А ти… Одвернулась від мене й пішла.

- Матусю, куди ж ти? Вернись, я благаю! –

І хочу догнати, але – не встигаю:

Тебе мов поглинула сива імла.

…І тут я прокинулась: мами немає,

А я ще кричу, щоки мокрі від сліз.

І мокрі шибки: то негода гуляє

І вітер сердито свистить, завиває…

Це ти мені образ матусин приніс?

Не знаю, чи плакать мені, чи радіти:

Дитинство згадала і юність свою.

Я теж давно мама. Й дорослі вже діти.

Тобою ж я можу тепер тільки сніти,

Та ще в своїй доньці тебе пізнаю.

Твою пам’ятаю я, мамо, науку,

Отой материнський святий заповіт,

Я дітям його передам і онукам.

Бо, хоч і народжує жінка у муках,

Її ж бо Любов’ю тримається світ.

І я вечорами онучці співаю

Почуті колись колискові пісні,

Що ти їх співала. Я їх пам’ятаю.

Все добре в мені – це від тебе. Я знаю.

Приходь же, матусю…Приходь…

Хоч у сні.

2007 рік

А Віра Акимівна, переживаючи вже другу війну у своєму житті, згадала найщасливішу звістку, яку в 1945 році оголосила їй саме мама.

"Дітки, а ви знаєте, що вже Перемога! — почула маленька Віра довгоочікувану новину, — і відразу стало так тепло й радісно", — згадує пані Віра.

Вона свято вірить у Перемогу України над росією, і мріє, щоб усі діти, якомога швидше почули слово "Перемога" саме з маминих вуст.

Ольга ПОЛТАВЕЦЬ

Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом.

Ми з України #14. Рідна мати моя, ти ночей не доспала