Він почав активно писати вірші ще в окупації. Евакуювавшись на більш безпечну територію, 87-річний житель села Осинове, що входить до Куп’янської міської громади, опановує сучасні гаджети. Нове заняття допомагає чоловікові пережити смуток через виїзд із дому. Та найбільше Іван Павлович Коваленко прагне своєю творчістю докричатися до міжнародної спільноти. Адже, війна, розпочата росією, неминуче призведе до екологічної катастрофи всієї планети Земля.
Серед більшості куп’янчан-впо є родина Коваленко. Подружня пара поважного віку виїхала з рідного дому відразу після деокупації Куп’янська. Останнім із родини покидав село Іван Павлович. Як сам говорить, хотів остаточно переконатися, що війна, з якою "братья" прийшли "освобождать" його рідних, є в десятки разів жорстокішою, аніж війна з гітлерівцями.
Фото: Купʼянськ.City
"У Другій світовій війні, вороги хоча б мови один одного не розуміли", — говорить Іван Коваленко.
Будучи дитиною війни, він пам’ятає страшний випадок, коли в їхньому селі мама купала дитину у дворі і прилетів ворожий снаряд. На все життя в пам’яті залишилася картина, коли вода змішалася з кров’ю загиблої матері, а маленька дитина так і залишилася сидіти в ночвах. І настала тиша…
"Зараз, вже понад рік, постійні обстріли з боку росіян не затихають ні вдень, ні вночі. Навіть, важко уявити, якої шкоди ці всі дії завдають довкіллю, забруднюючи природу. Найстрашніше те, що на території ближніх сіл, та й Куп’янська взагалі, уже майже немає людей. Покинуті села завмирають…"
Іван Павлович розповідає про себе, що скоріш за все така вже в нього вдача, бути небайдужим до суспільних проблем та екології. Пам’ятає, як колись працюючи в колійному господарстві, зупинив рух зерновоза, з якого висипалася пшениця. Це дуже не сподобалося вищому керівництву залізниці, адже його дія порушила графік руху багатьох потягів.
А згадати найбільшу проблему Осинового — несанкціонований смітник, до якого вивозили відходи зі всього Куп’янського району. Скільки провладних кабінетів довелося пройти ініціативній групі з Осинового, щоб добитися прокладання водогону з міста Куп’янськ до їхнього села. На той час екологічна криза досягла свого апогею — вода в криницях та колодязях стала непридатною для споживання. Чи не найактивнішу позицію в боротьбі за екологію тоді зайняв Іван Павлович Коваленко, щоб влада в решті решт припинила підпали смітника, зупинила функціонування несанкціонованого звалища, організувала пересипку відходів піском.
"Було дуже непросто, але ж чи знали ми тоді, що ще більші випробування чекають нас у майбутньому", — говорить чоловік.
Коли 24 лютого 2022 року зранку зателефонувала онука і вимовила слово "війна" Іван Павлович почав заперечувати їй. Говорив, що ти щось не так зрозуміла, такого не може бути, яка війна? Але онука на той час жила на Салтівці, тому помилитися, перебуваючи в епіцентрі вибухів, було неможливо.
"Важко повірити, що це відбувається насправді. Адже після служби в армії, у мене багато друзів залишилося в найбільших містах росії, ми ж розуміли один одного, товаришували довгий час…"
Та вже через декілька днів "братья" зайшли і в Осинове. У маленькому селі встановили п’ять блокпостів. Тероризували місцевих у пошуках випивки, матюкалися. Декількох односельців дуже сильно побили, що чоловіки ще й досі не можуть відійти від пережитого. Побачивши всі ці беззаконня на власні очі, Іван Коваленко зрозумів, що незважаючи на близькість мови, із цим народом у нас немає нічого спільного. Хоча, проходячи повз блокпости, не боявся запитувати: "Хлопці, чого ви сюди прийшли?", на що ті реготали, бо на вигляд їм було років по вісімнадцять. Дружина Івана Павловича, Зоя Іванівна, взагалі не виходила в село під час окупації. Зізнається: "Боялася!"
Після звільнення Куп’янщини від російських загарбників, Зоя Коваленко виїхала до дітей та онуків за кордон. 10 місяців прожила в Словаччині. Розповідає, що приїхала в невеличке містечко, схоже на Куп’янськ, і його краса її зачарувала.
Фото: Купʼянськ.City
"Жовтень 2022 року, на дворі ще тепло, йду по вимощеному тротуару. А навколо квітнуть троянди. Уявляю, як же це далеко від моєї рідної зраненої Куп’янщини, — згадує Зоя Іванівна. — Боялася мовного бар’єру, тривожилася, що не зможу нічого запитати, бо зустрічні мене не зрозуміють. Однак, як виявилося пізніше, люди можуть і без слів розуміти один одного, тому закордоном були й нові знайомі. Знайшла й подруг, з ким разом милувалися красою їхньої природи".
Жінка була вражена екологічною політикою держави. Розповідає, що побачила в кожному дворі по декілька пластикових контейнерів для сміття. Окремі ємності передбачені навіть для відходів, які перегнивають.
"Вулицями міста пересуваються спеціальні сміттєзбиральні автомобілі, які в один день вивозять паперові відходи, і в інший-пластикові, і так щодня. Люди знають графік, коли що вивозять: виносять сміття, однак, якщо воно не сортоване, то господар може і штраф отримати", — розповідає українка.
Та найбільш дивовижними видалися автомати для сортування сміття в магазинах Німеччини, де жінка перебувала вже із чоловіком. Ці пристрої приймали пластикову та жерстяну тару від напоїв, видавали за це кошти, та ще й відмовлялися переробляти пляшки з під напоїв виробників з інших країн.
"Тару від продукції іноземних товаровиробників вони просто викидали зовні. Водночас нові спроби помістити ту ж пляшку в автомат були безрезультативними", — дивуються чоловік та дружина.
То ж саме в Німеччині й зібралася вся родина Коваленко. Щоб побачитися з батьками в Кельн приїхали діти й онуки. Сюди ж з Осинового виїхав і батько — Іван Павлович.
"Спочатку не хотів їхати за кордон, адже вік не той уже для подорожей. Та потім зважився, бо хтозна чи доведеться ще рідних побачити. Тож отриману гуманітарну виплату в шість тисяч гривень витратив на оформлення закордонного паспорта. В Німеччині не тільки рідних обійняли, а й скільки всього побачили", — згадує чоловік.
Та, як зізнаються пенсіонери — красоти, вони тому і красоти, що чужі. Рідна земля кличе додому. Однак вдома ще небезпечно від обстрілів, тому й зупинилися в обласному центрі. Проживають у квартирі родичів.
"Будівля 30-х років побудови, часто виникають проблеми з водопостачанням та енергетикою, та для нас головне, що тут ми разом", — зізнається подружжя.
"Сусіди дуже допомагають, підказують, що де можна полагодити, чи в яку лікарню звернутися, адже здоров’я вже не те", — говорить Іван Павлович.
"Щомісяця отримуємо гуманітарну допомогу, а обіди волонтери привозять навіть додому. Благодійники забезпечують і необхідними речами — ліхтариками, ковдрами, акумуляторами, термосами. А ще, звідси ми інколи наважуємося поїхати в рідне село, але там смута — гучно дуже й односельці роз’їхалися хто-куди", — підтримує чоловіка Зоя Іванівна.
Згадуючи прожиті роки, Іван Павлович Коваленко говорить, що завжди в часи душевного неспокою намагався писати вірші. Хоча в школі з наукою не дружив, перекази не любив писати. А от пізніше відчув, що емоції самі викладаються на папері.
"Онук залишив принтер, так я ним почав користуватися. Самостійно навчився управляти, адже зараз без такої техніки нікуди. Пишу вірші кульковою ручкою, а потім копіюю, бо у вигляді вдячності залишаю їх лікарям, сусідам, волонтерам. Дуже хочу, щоб якогомога більше людей дізналося про звірства росіян, про нікчемність цієї війни. Людям треба частіше нагадувати, якої шкоди ми своїми діями завдаємо рідній природі", — стверджує Іван Павлович Коваленко.
А от Зоя Іванівна активно пізнає всі н’юанси користування смартфоном.
"Раніше навіть не замислювалася, наскільки це необхідна річ і як зараз він допомагає залишатися на зв’язку з рідними. А ще можна в будь-який час новини почитати та оголошення подивитися",- говорить жінка.
Тож, хоч і на новому місці, але подружжя живе з надією, що рано чи пізно, а Україна переможе! У людей обов’язково пройде переоцінка цінностей, і кожен із нас пізнає справжню цінність краси природи та чистого довкілля.
Ольга Полтавець
Юлія Полтавець
Матеріал створено за підтримки ГО "Інтерньюз-Україна"
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
