Їх називають біженцями, а ще внутрішньо переміщеними особами — українців, які через кляту війну, розв’язану росією, покинули свої затишні домівки, де світилося життя, у яких виросли діти й онуки. Вони вирушали в пошуках прихистку, ковтаючи гіркі сльози відчаю. Тільки б уникнути свинцевого дощу, яким ворог густо поливав будинки і землю.
За вікном чужої хати, яка їх пригорнула, тихо падає легенький несміливий сніг, неначе, обирає місце, де може присісти — ненадовго, щоби перепочити з дальньої дороги. Він, немов, намагається заспокоїти душу і приспати нестерпно болючі думки, що не дають дихати… Додому. Як же хочеться до рідних стін: торкнутися, притулитися і прислухатися. Як вони там? Чи і їм так терпко й холодно на самоті, чи і їх так діймає, дошкуляє туга… за господарями. Ті думки рвуть на шмаття душу, як нині ворожа зброя нашу благословенну Богом землю. І немає тому стиху, і нема поки зупину.
Колись вона так поглядала з вікна рідної хати на перший сніг, який мирно вкривав двір і квітник, сад і город. Від того білого спокою світліло на душі. У великих снігах губилося їхнє маленьке село. І тоді на вулиці жваво гуркотів трактор, нагортаючи кучугури снігу, з яких, бавлячись, злітала вниз дітлашня. Морозними днями з димарів повільно тягнулися вгору білі хвости диму, зачаровано поглядали на засніжений світ хати. Так було до того страшного ранку, коли почули, що ніби хтось гепає в залізні ворота.
"Війна!" — обпекла думка.
"Та не може бути!" — не вірили домашні.
"Війна!". Здригалася земля, здригалася і домівка. Від кількості випущених снарядів почервоніло село. Куди бігти? У підвал. Кинулися всією сім’єю. Пересиділи. Коли замовкло, сторожко вийшли зі сховища.
Оглянулись, кинулися до сусідів: "Живі?". "Живі!".
А потім через село посунули сотнями машини й танки із "зетками", а над ними літаки і гвинтокрили та так низько, що видно було очі ворогів — ненависні, колючі. Чисте повітря сповнилося кіптявою, тиша — страхом і очікуванням. Дім, ніби, хотів стати нижче, обійняти й захистити всіх, хто жив у ньому. І потягнулися довгі, мов задушливий сон, дні окупації.
Скінчилися в сільському магазині продукти. Ні борошна, ні солі, ні дріжджів. Та не те пекло. Бачили, як деякі з односельців, про кого навіть би й не подумали, раділи приходу рашистів, приймали з їхніх рук допомогу, підгодовували. Серце кров’ю обливалося. Тішив, хіба що, синьо-жовтий прапор, який майорів над будівлею місцевої влади майже два місяці, поки свої не зняли на догоду окупантам. Хотілося закритися в рідних стінах, щоб не бачити того сорому. Та треба йти вулицею до старенької, прикутої до ліжка, мами, а згодом і перебратися до батьківської хати.
Про війну їй сказати не наважувалася. А вона, прислухаючись до гуркоту за вікном, питала: "Що то?". "Грім", — чула у відповідь.
"То погано. На голу землю — до неврожаю", — шелестіла сухими вустами.
"А це по телевізору війну показують?" — запитувала.
"Так. То на Донбасі. Ти ж знаєш".
"Та все одно, наші переможуть путіна", — зронила.
Вона відійшла в засвіти літньої пори. Тоді вже до села окупанти дозволили проїхати ритуальній службі. До того людей у селі ховали, збиваючи гроби із чого було вдома, загортаючи в простирадло, вивозили на цвинтар своїм транспортом.
Виходячи з хати, родина намагалися все робити швидко і знов, як у схованку, до хати. Під прицільним наглядом гвинтокрилів, які щодня низько кружляли над селом, поралися на городах — мали дбати про день наступний. Якось прокинулася серед ночі від гуркотнечі, припала до вікна, а ворожий танк сунеться у квітник перед хатою.
Крикнула чоловікові: "Тікай! Зараз у хаті буде!".
Злякалася, аж серце зайшлося. Уже перед стінами вивернув, не зруйнував родинного гнізда. Часто "нові господарі" керували залізяччям у нетверезому стані, певно, показуючи свою "міць" і "силу". Однак, панувати їм довелося не вічно, як вони те планували.
11 вересня всі в сім’ї захворіли. Запаси медикаментів скінчилися, а ті що завезли окупанти, не брали. Лікувалися народними методами. Не зважаючи на високу температуру, йшли годувати тварин до обійстя родичів, які виїхали. На диво вулиці стали порожніми. Окупантів як вітром здуло разом із їхніми місцевими прибічниками.
Не поспішаючи селом рухався позашляховик у супроводі БТРу, повернув назад. Під’їхав, зупинився, відкрилося вікно, звідти виглянув військовий і, пильно вдивляючись в обличчя, сказав: "Слава Україні!".
Перехопило подих, сльози хлинули з очей. Наші! Наші! Гомоніли, розпитували, а потім до села зайшли визволителі. Яке то було щастя! Бігли назустріч, плакали і кричали, вітали — усі, хто чекав Україну в невеликому прикордонному населеному пункті на Великобурлуччині. То був подих Свободи! Прояв незнаного до цього стану — ейфорії! Але якийсь підступний неспокій закрався в душу й підточував, немов, вода камінь. Щось станеться недобре, думала.
І ось через кордон почали прилітати смертоносні "дарунки". Перші влучання в житлові будинки. Сім’я обладнала собі місця в підвалі. Спати в будинку лягали одягнені, а теплий верхній одяг тримали під рукою. У постійному очікуванні обстрілів, перебували ближче до сховища. Обстріли почастішали. Ночувати доводилося на бурті з картоплею і біля нього, на буряках. А згодом накрило село — 11 прильотів відразу, а потім ще. І більшість у центр. Земля стогнала. Зіщулився дім від страху, як і його жителі. Плакала-кричала в кутку кімнати нажахана невістка, яка носила під серцем довгоочікувану дитину, намагався закрити її собою син. А вона дітей — руками-крилами. Та так і заклякла на місці. Чоловіка обстріл застав на вулиці. Потрощило трансформатор, автівки, вилетіли вікна в школі, клубі, магазині, будинках. Від несамовитого шквального вогню закладало вуха. Один зі снарядів увійшов у землю напроти хати. Бігти в підвал — не слухалися ноги. Діти допомогли. Відтоді й до сьогодні вона не випускає з рук маленького саморобного янголика, якого колись подарувала онучка, з вдячністю за порятунок.
Після того син із невісткою подався в більш безпечне місце на території громади, а на другий день повернувся за ними. У поспіху хапала речі, може не потрібні, не ті, що хотіла. Не встигла, як слід, попрощатися і з рідною домівкою. Думала, що ненадовго…
Спочатку три дні перебули в знайомих, а потім знайшлося житло. Як нестерпно боліла душа. Чужі стіни, чуже життя — і вони серед нього. Не ледарі, не лежні, не безхатьки. Ставало зимно. У квартиру зі щілин заповзав холод. Протяги нагадували про домашню плиту, яка вміла весело потріскувати і віддавати тепло.
Не спалося ночами й думки, перехоплюючи одна одну, складалися в рядки: "Чиїсь тут діти народились, чиїсь онуки підросли. І ми жили, теж не журились, поки рашисти не прийшли…" Звиклі до свого двору, простору, ніби, задихалися в стінах, простуючи із кутка в куток. Новини із села не тішили.
Розрадою днів стала поява на світ онучки, яка народилася під обстрілами в пологовому будинку Харкова. Чарівна крихітка додавала сили, відганяла гнітючі думки. Із незатишної квартири перебралися до будинку, знов чужого, так краще для маленької. У клопотах забувалися.
Минали дні, сплітаючись у місяці. У квітнику буяли квіти, але ж не її. Садили город — треба жити. Син кілька разів їздив додому, до порожнього зраненого будинку. Говорить, нема села. Заросло бур’яняччям. Люди, втікаючи від війни, розлетілися по світу. Хто недалеко, плекаючи надію на повернення, а деякі до країн Європи подались. Полишили все. Залишилась жменька односельчан.
Вона боїться тепер поглянути на родинне гніздо й на малу батьківщину, де ластівкою майнуло життя. Війна, що розстріляла мирний день із його повсякденністю, забрала спокій, здоров’я і сон. Рядки туляться у вірші:
Без мене минула осінь, без мене прийшла зима,
І от уже неба просинь — без мене прийшла весна.
І квіти в саду буяють, і вишня цвіте в садку.
Птахи без мене співають, несучи на крилах весну.
Й ось уже літо в зеніті, навколо розлив колось
Щедро хлібом налиті. І скоро осінь — ось-ось.
Невже знов по колу піде — осінь, зима, весна.
Невже мене там не буде, невже мене вдома нема…
І зараз думками вдома — вдень і вночі.
І жаль обпікає зсередини, що без них там минає час. Та нічого не вдієш…
Людмила Склярова
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
