Він намагався аналізувати свої дії: чому тоді, у перші дні повномасштабного вторгнення росії на територію України, спішно почав шукати військкомат, не маючи ніякого військового досвіду? Ніколи не вважав себе супер-відважним, свою правоту завжди намагався довести словами, а не силою, не йшов на конфлікт. Ще зі школи мав переконливу думку, що росія заважає нашій державі розвиватися, жити краще. Тому у 2014-му разом із харків’янами-активістами підтримав Євромайдан. Щоправда, завжди вмів відстояти свою позицію, не сприймав наміри схилити його на інший, не прийнятний для нього шлях. Можливо, сприяла тому рішенню і козацька кров пращурів. Не зміг бездіяти, адже ворог вистрелив у його дім.
Перші дні війни у Харкові
Був звичайнісінький зимовий ранок і робочий день. Родина солодко спала, коли над Харковом почало вибухати небо. Працювало ППО. Чоловік ще намагався якось дістатися до роботи, але керівництво підприємства відправило працівників додому на невизначений термін. У місті почалося безладдя. Ніхто не розумів, що робити. Люди створювали черги біля банкоматів і в магазинах. Він теж із раннього ранку стояв разом з усіма за хлібом, намагався зняти хоч якусь готівку.
Вогняні хмари війни насувалися все ближче. Ворог почав атакувати Північну Салтівку, нещадно спалюючи житлові будинки, цивільну інфраструктуру. У голові пульсувала думка: потрібно щось робити.
Родина виїхала подалі від обстрілів, а він почав телефонувати у військкомати, аби долучитися до оборони міста, у якому жив. Чоловікові відмовляли, дізнаючись, що не має бойового досвіду. Він продовжував цілеспрямовано й наполегливо шукати як долучитися до оборонців. Й ось випадково у Тelegram-каналі натрапив на оголошення, де охочих набирали до територіальної оборони. Протягом чотирьох днів вони проходили курс молодого бійця. За результатами навчання видавалася зброя — і до справи. Подав заяву і йому зателефонували.
Й ось він іде з району Салтівки на Гагаріна. Транспорт не ходить, таксі коштує шалених грошей. Від гулу ворожих літаків рятують навушники, у яких лунає музика, звуки якої вібрують при прильотах. Десь вибухало, працювало ППО. До кабінету зайшов останнім. Серед військових, що приймають документи, сидить земляк, офіцер, завзятий футболіст, з яким неодноразово брали участь у футбольних баталіях. Привіталися.
"Що ти тут робиш?", — поцікавився.
"Певно те, що й ти", — сказав у відповідь.
"Дивись, щоб мені за тебе соромно не було, не підведи", — попрохав.
"Та вже постараюся".
Під час чотириденного навчання добробатівців була загроза атак, тому доводилося переїжджати з місця на місце. Уяви не мав, де він буде, що робитиме. Думав, певно, стоятиме десь у своєму районі на блокпосту. Вони приїхали до центру міста, переночували в одній із будівель, а вранці заходить командир і віддає наказ чотирнадцяти новоприбулим, серед яких і він, пройти до автобуса, який стояв у дворі. То була 55-та маршрутка на Північну Салтівку, яку нещадно обстрілював ворог. Але водій рушив іншим шляхом.
Коли старший побачив, яких вояків йому привезли, впав у розпач. Ті мали два автомата Калашникова, а решта — короткоствольні поліцейські гвинтівки, не призначені для довготривалих боїв. Почали базуватися на "Тракторах". Облаштували спостережний пункт на 16-поверхівці. Колишній цивільний, нині боєць ТРО бачив, як від ворожих градів горів горизонт.
Здавалося війна була скрізь. Окупанти вже зайняли Циркуни, обстрілювали Данилівку. Ходив на блокпости, чатував у комендантську годину, ловив мородерів. Згідно ротації потрапив разом із двома побратимами на Північну Салтівку. Тиждень, проведений там під обстрілами, сприйняв як бойове хрещення. Згодом наказ: брати штурмом Руську Лозову. Хто не був готовий, залишився. Йому, як і всім, донедавна мирним жителям, теж було страшно — війна. Але чоловік зумів перемогти цей глибинний стан і пішов, бо інакше для чого він тут?
Звільнення Руської Лозової
Звільнення Руської Лозової відбувалося у два етапи. Бійців висадили в Лісному. Вони довго простували дорогою під пильним оком літаючих Орланів. Підійшли, розтягнулися по лінії. Лісосмуга, цвинтар і Руська Лозова. Тривалий час лежали й мерзли. Прислухалися до перестрілки. З лісу по ворогу працювали наші танки, але то був не щільний вогонь. Не вистачало боєприпасів. За наказом рушили назад, у бік Лісного. Але на півдорозі старший дав команду розвернутися і заходити.
Вечоріло. Йшли вервечкою, уперше із зеленими наліпками на одязі. Бійці не встигли знешкодити всіх окупантів, як ворог почав нещадно накривати вогнем. Він ніс важкі патронні коробки з кулемета. Не встиг добігти, командир наказав відходити до церкви. Окупанти почали обстрілювати храм. То була одна із жахливих ночей. Укриття знайшли в будинку священика, у підвалі. Перебували там три доби в холоді, без їжі.
І знову з ворогом на короткій відстані. Бійців розподілили на три відділення по 10 чоловік. Він визвався бути підручним гранатометника вірменина. Той брав участь уже в другій війні, його майстерність вражала. Вночі почули звуки техніки, вийшли, дали залп із РПГ і почали чекати.
Командир попередив: "Тепер — по-справжньому".
Ті, хто першими побачили ворога, почали відстрілюватися, решта поспішала на підмогу. Усе було сплановано. І знов як кадри кінострічки: посвист куль, вибухи в повітрі й під ногами. Швидко підтягнулися збройники, почувши про прорив. Він із побратимами відходив по мінному полю та під шквальним вогнем до Лісного. Ніс трофейний РПГ та два "кабачка" до нього. Повернулися вони не всі. Загинув командир роти.
На краю Руської Лозової, розмістилися в нежилих будинках. Припустили, звідки може просуватися ворог, і хто чергуватиме на блокпостах. Заступив на місце спостереження. Дивом тоді йому вдалося уникнути полум’я від 30-міліметрової пушки, яке влетіло через вікно. Попереду буде взято шостий блокпост, йтимуть бої за Питомник Дергачівської громади.
Від початку служби він з усією серйозністю підходив до дорученої справи. Подальше випробування війною він пройде в Краматорську. Потім у Білогорівці. Виконуючи поставлене завдання (зайняти панівну висоту в населеному пункті), він разом зі своїм другим номером, до речі, звукорежисером одного з провідних театрів, розташувалися біля дороги й почали допомагати артилерії.
За якихось десять метрів від них вискочив ворожий бтр із шістьма окупантами, проїхав уперед, уперся в замінування і повернув назад. Пропекла думка, що прийшла остання година. Але ні, невдовзі бронетранспортер зуміють знешкодити збройники. Бачили бійці як із гори, наче мурахи, спускалася російська техніка. У поле зору ворога потрапили і вони з побратимом.
Відходити довелося повзком, з перебіжками, щільними заростями колючого барбарису, не полишаючи 18-кілограмовий гранатомет та автомат. Вони довго були в Білогорівці. Дехто не витримував, а він подумав, яка різниця. Війна вона скрізь і захищати потрібно не тільки Харків. Із Краматорська повернувся з пошкодженим коліном.
Харківський контрнаступ
А тут розпочався Харківський контрнаступ: Ізюм, Балаклія, Куп’янськ і рідний населений пункт! Сльози навертали на очі, що не звільняє він його від рашистської нечисті. Спостерігав тільки як швидко розгортаються події.
Слов’янськ, Андріївка, Кліщіївка, Дружківка, Сіверськ, Костянтинівка, Куп’янськ, Соледар — це його бойовий шлях, який ще не закінчився, допоки йде війна. На цій дорозі він зустрів неординарних, світлих, талановитих, натхненних і вмотивованих людей, які не були воїнами, але з перших днів повномасштабного вторгнення стали до лав добровольчого батальйону на захист держави. Сьогодні вони боронять рубежі на різних напрямках, але вдячні долі, що мали честь служити пліч-о-пліч.
"Ми самі обрали цей шлях, у нас немає іншого вибору, — говорить боєць. — Ми повинні це зробити — перемогти ворога. Чоловіки, які залишилися в тилу, мають бути готовими стати нам на заміну. Ворог навчився в нас воювати. Його перевага — невичерпний людський ресурс, якого він не шкодує. Ми собі того дозволити не можемо. Цінуємо кожного, кожному, хто лишає поле бою на щиті, віддаємо шану".
Деякі із побратимів залишилися живими на відео, знятими ним під час відпочинку, чергової операції чи обстрілу. Усміхнені і втомлені, на перший погляд спокійні, налаштовані сприйняти реальність якою вона є. Свідомо сприймає її і наш земляк, бо Україна, її воля для нього — усе. Є в бійця і потаємна мрія — побачити, якою буде перемога й життя після неї. А тим часом від війни його відволікає музика, здобуття другої вищої освіти в одному з вишів Харкова, а ще монтування відеороликів про життя на лінії вогню.
Людмила Склярова
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
