Російсько-українська війна почалася не 24 лютого 2022 року. Уперше росіяни перетнули кордон нашої держави в Криму, 20 лютого 2014-го. Потім чергове масове вторгнення сталося пізніше, у серпні. Тоді ми втратили Іловайськ і весь сектор "Д" — оперативний район дій сил АТО в Луганській та Донецькій областях повздовж кордону з країною-агресоркою. Втретє її загарбницькі пазурі вп’ялися в нашу землю взимку 2015-го, коли на українських захисників, які захищали Дебальцеве, було кинуто виключно російські військові підрозділи… За цей час загинули тисячі військових і безліч цивільних, зруйновано мирні українські міста й села. Вісім років війна точилася на сході держави. Про те добре знають наші збройники. Обпалені війною, виснажені морально і фізично всі ці роки вони стримували російську агресію, щоби громадяни Української держави на вільних територіях якомога довше не знали як летить смертельне залізо, горять домівки й за якусь мить можна втратити найдорожче.
І сьогодні, попри хронічну втому, Збройні Сили України стоять надійним фронтом. Понад 600 днів стримують безперервний ворожий натиск повномасштабного російського вторгнення, йдуть у наступ, звільняючи загарбані окупантом українські землі, наближають перемогу.
З Андрієм спілкуємося телефоном. Там, де він нині знаходиться, не завжди добрий зв’язок, бо то передній край. Попри все, його голос спокійний і врівноважений, за позитивним настроєм — прихована втома. Говоримо про службу і про війну, зазираємо в майбутнє.
Як виявилося, військова служба для нього — не новина. Ще на початку 2000-х, відслуживши строкову в прикордонних військах, продовжив охороняти кордон держави, підписавши контракт. Ніс службу на прикордонній ділянці відділу "Вільхуватка", тривалий час проживав на Великобурлуччині. За роки професійного становлення майстер-сержант служив у різних підрозділах, виконував певного роду завдання на різних посадах: дільничний інспектор прикордонної служби, черговий підрозділу, в управлінні штабу був начальником складу відділення зв’язку, нині несе службу в прикордонній заставі швидкого реагування.
Він неохоче згадує лютневий ранок, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Адже саме прикордонникам довелося першими прийняти бій. Їх підняли по тривозі й повідомили, що російські війська штурмують сусідній із їхнім Харківським — Сумський прикордонний загін. Спершу ворог пішов на Василівку. Там пропуск. Сталося те о третій ночі. Андрій ніс службу в комендатурі швидкого реагування. Прикордонники озброїлись, зайняли оборону й побачили, що в небо здіймаються червоні ракети — почався обстріл із реактивних систем залпового вогню, ракетний обстріл.
"Здійснив ворог і обстріл нашого підрозділу, однак точного влучання не завдав, — констатує військовий. — Все прилетіло поруч. У перші години ворожого наступу від командування отримали завдання озброїтись, завантажити озброєння і висуватися на певну ділянку державного кордону. А далі — переформування, злагодження і відправлення в підпорядкування 93-ї танкової бригади "Холодний Яр". Підпорядковані холодноярцям, ми виконали свої завдання під Балаклією. Були в обороні, потім на звільненні. Спочатку під 93-ю, потім 3-я танкова "Залізна", з нею і продовжили свій бойовий шлях — Байрак, Куп’янськ. Згодом ротація до Сум. Через деякий час повернулися на Харківщину, де протягом 10 місяців виконували поставлені завдання", — стисло розповідає про дороги війни Андрій.
Про свої безпосередні обов’язки майстер-сержант не розголошує, лише натякає, що посада специфічна. Зазначає, що за довгі місяці війни всього довелося звідати, навіть подолати власний страх.
"Людина до всього звикає, — продовжує. — Звик і я, звикли мої побратими до труднощів і викликів війни. Тяжко, дуже тяжко весь час стримувати навалу окупантів. Коли постійно вибухає під ногами, над головою — не всі витримують. У кожної людини є свій ресурс, але він поступово виснажується. Починається хронічна втома. Безперервні завдання, нервове навантаження, обстріли, прильоти, вильоти, решта. Окрім відпочинку захисники потребують психологічної підтримки. Але то потім, бо хлопці розуміють важливість, і налаштовані виконувати свої обов’язки, служити до завершення війни — іншого шляху немає".
Розмова заходить про постачання та потреби.
"Озброєння, яке ми використовуємо для виконання своїх завдань, — говорить захисник, — у нас у певному обсязі є. Харчове забезпечення — добре. Потреба хіба що в теплих речах із підігрівом. Це не було б зайвим. Буває, заступаєш на позицію, наприклад, на три доби й не можеш вийти. Промокнувши до нитки під дощем, не запалити вогнище, щоб зігрітися, бо цим виявиш свою позицію. Перебуваючи в такому стані кілька діб, не в кожного витримує імунітет. А спеціальні жилети, устілки для взуття з підігрівом стали б у великій нагоді. Такі речі на передньому краї необхідні".
Питаю, чи змінила його війна? Голос у слухавці торкає легка усмішка:
"Яким був, таким і залишився, — стверджує. Робить паузу і видихає: — Глибокий непоправний слід лишають втрати побратимів. Їх чимало з різних підрозділів…"
"Що додає сили духу, що тримає?"— цікавлюся.
"Тримає лють на ворога, ненависть, — у голосі відчувається метал. — Не чекали, що буде таке. Ми ж нікого не чіпали. Російська армія почала руйнувати, вбивати. Скільки в нас сили вистачить, до останнього будемо боротися, щоб звільнити нашу землю, нашу державу!"
Вдома на захисника чекає з нетерпінням родина — дружина, діти. Це теплий сповиток його думок. Синові 17, доньці 11. Звісно, бачаться вкрай рідко. Коли має змогу, постійно з ними на зв’язку. Дорожить кожною хвилиною спілкування. Але хіба цим заміниш присутність? Чекають, турбуються, переживають. Андрій ні на мить не розлучається з доньчиним оберігом. Складно йому — нелегко рідним. Однак, навіть якби не був військовим, говорить, то з перших би днів пішов добровольцем захищати Україну.
За роки служби прикордонник має нагрудну відзнаку "За мужність в охороні державного кордону", грамоти від підрозділів, у яких був у підпорядкуванні, серед них і від Великобурлуцької адміністрації.
"Про що мріється?"
"Щоб був постійний мир, мир на всій землі, бо війна — це негарна річ. Як ми не жили — ми жили в мирі. Хочеться вже осісти біля родини, у спокої. Але для здійснення мрій потрібна перемога. Аби наблизити її слід усім у тилу об’єднатися і допомагати тим, хто стримує ворожу нечисть, тоді й у нас на фронті будуть вагомі успіхи і мрії стануть реальністю".
До спогадів про мирне життя чоловік торкається із непідробним сумом: любив мисливство, рибальство, прогулянки на природі з родиною, друзями. Восени часто їздили сім’єю за грибами, ходили по лісі, насолоджувалися свіжим повітрям…
На порозі зима зі своїми примхами — снігом і дощем, багнюкою і морозами. Дороги війни. Вони іще мають продовження. З вірою і надією, впевнено й гідно пройде ними й Андрій на позивний "Хижак". Він витримає, як і його побратими.
Людмила Склярова
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
