Син задовго до того, як росія здійснила свій підступний план нападу, говорив: "Буде війна…" і, маючи досвід від 2014 року, усе більше впадав у якусь тяжку задуму. А до сходу сонця, яке спалила ворожа артилерія, взявши наплічник, разом з однодумцями вирушив у дорогу. Планували дістатися до Харкова, щоб приєднатися до українських захисників.
Господи, вона ще пам’ятає до щемких голочок у кінчиках пальців рук ті безсонні ночі, сльози, які випалювали очі, те постійне тривожне очікування. Думала, не переживе… Й ось знову. Невже це повториться знову?
Пахопцем вона збирала йому наплічник. Що зуміла, що було під рукою. А в самої болюча думка билася, мов спіймана птаха об стіну клітки: як він буде, де, чи не замерзне, чи не буде голодний її дорослий хлопчик? Як жити в лещатах болю і невідомості? Руки тремтіли. Хоч би не забути покласти аркуш із молитвою, слова якої виводила старанно, з любов’ю. Тоді, у 2014-му, коли він разом із побратимами в числі перших став на захист держави від рашистів, які зазіхнули та Донбас, та молитва його вберегла…
Вона весь час дивилася на телефон, не випускала з рук — від сина звістки нема. Вулицями вже йшли ворожі танки. А потім… потрапили під обстріл: ні речей, ні наплічника… ні молитви. Але ж — живий!
Господи! Зглянься на сльози матері, на її розтріпане болями серце, на зранену душу. Збережи сина! Від спалаху сонця і до його заходу, темної пори, і при світлі денному збережи його… Нехай не візьме його ні куля, ні вогонь. Дай йому сили і витримки, дай терпіння і ясності, поверни. Поверни живим…
Людмила Склярова
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
