Осіння пора, огорнута ранковою прохолодою і легкими дотиками сонячного тепла, завжди була для неї сповнена хвилювання і очікування, радістю зустрічі з її учнями – безпосередніми і цікавими, неповторними і безтурботними особистостями.
Переспів веселого дзвоника, світлі класи і коридори, де бджолиним роєм гула шкільна спільнота і чекала незвідана нива знань, що з легкої руки засівалася зернятками любові і добра. То її життя, її доля і шлях, з якого вона ні за яких обставин не зможе зійти.
Світ, де народжувалася мрія
Вона завжди з цікавістю спостерігала, як маленькі дівчатка-першокласниці виходять до дошки. Дивлячись на їхні граційні рухи і гордовито підняті голівки, вгадувала характер. Кожна із цих мініатюрних чарівниць всім своїм виглядом промовляла: подивіться, яка я особлива!
... І згадувалося своє дитинство, і стежка до школи, довжиною в три кілометри, перші успіхи і слова вчителя, який вбачав у ній педагогиню і планував передати свій досвід. Ніби вчора вона, російськомовна дівчинка, писала свій перший диктант з української мови і, дослухаючись маминої поради, старанно виводила літеру і – з крапочкою. Була такою ж завзятою, як і ці її учні. Наполегливо і послідовно леліяла мрію про вчительську професію: допомагала матусі в дитячому садочку, де та була завідуючою; граючись, навчала сусідських дітей. Після закінчення школи подала документи на істфак. Конкурс був шалений – 7 людей на 1 місце і все більше діти "партійних" керівників. До потрібного не дібрала пів бала, але мрією не поступилася. З тими документами подалася до педагогічного училища. Отримавши освіту, поринула в світ малечі у дошкільному закладі. І через рік, відмовившись від посади завідуючої, вступила на очне навчання до вишу на факультет престижної на той час російської мови та літератури, яку й почала викладати дітям у середній школі. Згодом їй запропонують стати вчителькою початкових класів.
Скільки за добрих три десятки років було незабутніх історій! І щораз перше вересня - це хвилювання перед знайомством з дітьми та батьками. Переживання: як її сприймуть? Закарбувався у пам’яті випадок, коли запропонувала дітям у перший день написати своє ім’я. Одне дівча, до якого звернулася на ім’я Оксана, гордовито повідомило: "Я не Оксана, а Ксенія, прошу запам’ятати!". Запам’ятала. Ще один упомки: працюючи за новою розвиваючою програмою, разом з дітям вибирали наліпки – дерево, квіточку, зірку - якими б вони могли позначати свою роботу в друкованих зошитах. Серед запропонованих дітьми був і прапорець. Тоді піднявся хлопчик і несміливо запитав: "А можна жовто-блакитний"? Це сталося невдовзі після Майдану. Вона поклала крейду і сіла за вчительський стіл. Сльози градом покотилися з очей. До глибини душі вразив вчительку дитячий патріотизм - в їхніх маленьких серцях народжувалася любов до України.
Кожен шкільний день мав свою історію, калейдоскоп подій нанизував уроки, які вона із непідробним задоволенням готувала для своїх учнів. Ніколи не виділяла дітей. Батькам говорила, що для неї не важливо ким вони працюють – директором чи прибиральником. Для неї важлива дитина і результат у навчанні. Саме цього і буде вимагати…
Навчальний рік завжди мав свій традиційний початок і котився до завершення у круговерті мирного життя.
Україна – понад усе
Новий день 24 лютого 2022 року почався незвично. Вулиці, сповнені вранішньої метушні, заполонили російські танки з "зетками". Вони йшли, йшли і йшли нескінченною лавиною.
"Що це?",– питали колеги у вчительській групі.
"Війна", - відповідала.
"На нас напала росія. - Та не може такого бути!"– вигукували.
Кілька днів вона й сама не йняла віри. Але техніка все йшла і йшла, сунула через центр селища, всіма вулицями, ніби нашестя паразитів із потойбіччя, які ладні знищити тебе будь-якої миті. Дістатися школи було неможливо. Маючи досвід дистанційного навчання, продовжили його за українською програмою. Вона повинна була заспокоїти своїх учнів. Попри все, надихнути і підтримати. Поки був інтернет начитувала уроки на вайбер, щоб кожен з її класу, не зважаючи на те, що окупанти вже всюди облаштували блокпости, міг почути:
"Дорогі діти, я хочу, щоб ви пам’ятали, Україна у нас одна, вона – понад усе. Можливо, хтось із ваших рідних чи знайомих зараз на фронті, підтримайте їх!"
І звучав Гімн України.
Коли закінчилися кошти і не було змоги поповнювати інтернет на мобільному, шукала інші шляхи, щоб донести своїм малим учням дорогоцінні зернятка знань. Під пильним оком рашистських зайд, вона роздавала батькам зошити із домашнім завданням і збирала на перевірку. Одного разу на такому шляху її переслідував гвинтокрил. Певно, додавало втіхи рашисту опускатися все нижче і нижче над жінкою, яка не згинаючись продовжувала свій шлях. Шалений круткий вітер зірвав з її голови шапку, розтріпав волосся, здавалося ось-ось не стане в грудях повітря, впаде, але ні - встояла. Рідна земля втримала.
Щоб втримати нитку знань і довіри, холодної пори запрошувала по кілька учнів до себе додому. Без зв’язку і інтернету, інколи світла, вони сідали за круглий стіл і вчилися. Коли пригріло сонечко, перебралися на вулицю у прихисток двору. Вона так вперто намагалася дати їм все необхідне за програмою і при тому захистити, що вигадувала різні історії.
"Дітки, - попереджала, - якщо побачите ворожий патруль, ховайте букварики під себе і спокійно розмовляємо. Нічого не бійтесь. Я ваша бабуся, а ви мої онучата. Ви приїхали до мене на гостини. Пройдуть, дістаємо книги і продовжуємо навчання. – Потерпіть, говорила батькам, - все скоро закінчиться. Все буде добре, відновимо навчання, можливо, завтра, або ж через тиждень, найдовше - місяць…"
Разом зі знаннями вона намагалася вселити в душі своїх маленьких учнів непохитну віру в Перемогу. Так її клас завершив 2021-2022 навчальний рік за українською програмою.
Вона не боялася рашистів, які починали по-господарськи поводити себе в селищі. Від самого початку вторгнення не припиняла побиватися: чим може допомогти Збройним Силам України? Командування прохало населення рахувати ворожу техніку, рахувала. У вільні хвилини не відходила від вікна, знімала на телефон – 67, 89, 600, 700, 900, 1020 танків та "уралів" за світловий день. А техніка сунула цілодобово. Щоб передати інформацію, слід було шукати зв’язок і обережно, закодованими словами відправити за призначенням. А думки не давали спокою: як, у який спосіб наблизити Перемогу? Слід перераховувати для армії кошти. Але як? Немає зарплати і можливості зняти пенсію з картки. Просила дітей у місті. Собі залишала на необхідне, а решта – донати. Вирішили родиною, як перерахують 100 тисяч гривень на ЗСУ, обов’язково буде добра новина…
Вистояти
Під прицілом, у брудних, сіро-коричневих тонах минуло літо. Вчителька залишалася віддана своєму кредові. Збирала діток, які залишилися в окупації, проводила заняття, щоб не забули основи, вчили українські вірші. Окупація почала запускати свої пазурі в роботу установ та організацій, дійшла черга і до школи. Завезли щойно віддрукованих книг за російською програмою. "Нове керівництво" зібрало батьків та освітян і почало розповідати про освітній процес. Які вони співали дефірамби: "Вот ми заботімся о ваших детях, о здоров’є націі, у нас работают оздоровітєльниє лагеря в Криму, кто хочет із радітєлєй, пожалуйста. Можете оформлять дєтєй, ми "за". Учителя, кто хочєт сотруднічать, оставайтєсь, ми вас нє прінуждаєм. Єслі нє будєт хватать учитєлєй, возможно кто-то нє захочет, ми прівєзьом своїх". На питання батьків, які звучали виключно українською мовою, новоспечені відповідали: "Техніка, которая вас охраняєт, пойдьот по окружной дороге. Об’яснітє дєтям, что самольоти і вертольоти охраняют, чтоби Украіна вас нє бомбіла".
Почувши те, вчителька вкотре зробила для себе висновок.
"Среднєстатістічєскій учитєль будєт получать мінімум 25 тисяч + надбавка за стаж + классноє руководство + провєрка тетрадєй, будєт где-то 40 тисяч" (знаємо, як залізниця сухпайками отримувала, їм теж обіцяли 40 тисяч, подумала про себе). "Я понімаю, что здєсь собрался коллєктів, которий бєспокоітся о своіх ученіках. Хотелось би мне посмотрєть в глаза тем учителям, коториє отказиваються учіть наших дєтєй".
Як же хотілося встати, щоб цей покидьок глянув їй в очі.
Батьків застерігали, якщо не віддадуть дітей до школи, позбавлятимуть батьківських прав. - Йдіть до школи, просили вони вчительку. - Тільки уявіть, що наших дітей вчитиме якась "тварюка" з росії.
"Я вас розумію", - відповідала, але я не зможу кожні 5 хвилин кричати "слава росії". Вибачте, я того не зможу. Потерпіть, з другого семестру я з високо піднятою головою вийду на роботу.
Зайшла до класу. Затрималася. Кожного першого вересня вона розповідала дітям, яка гарна в нас Україна, що її треба любити, говорила про державні символи. Діти вставали, коли чули Гімн, вчили його напам’ять, розповідали у вигляді віршика, хто вмів, співав… Вчителька зібрала всі свої речі, познімала плакати, щоб окупанти не спалили, і на порозі видихнула: "Я скоро сюди повернуся. Обов’язково повернусь!".
Проте, навчальний процес в українській школі для неї не завершився. Батьки під різними приводами намагалися не пускати дітей до школи, і просили, щоб вчителька без розголосу продовжувала навчання.
Найдорожча новина
Гроші на ЗСУ вона з родиною не припиняла перераховувати. Як же важко давалася та запланована у 100 тисяч непідйомна сума. Як нелегко. І ось настав той день. Нарешті! 9 вересня був відправлений останній платіж, а 10 вона, як і більшість краян, побачила як ганебно втікають рашисти з селища. Стало тихо. Вона боялася тієї тиші при окупантах. Якщо якихось 15-20 хвилин не йшла техніка, панічно думала, що вже немає України. А почувши, глибоко видихала: стоїть Київ, є Україна!
Побачивши техніку з білими хрестами, побігла назустріч.
"Наші?" – брала під сумнів. А потім на одному з танків, побачила бувалий у боях, посічений вітром український прапор.
"Наші! – дочекалися!"
Вона бігла так швидко, як тільки могла, махаючи знятою із шиї хустиною у синьо-жовтий квадрат. Кричала - стільки було сили, гукала сусідів. Господи, яке то було щастя!
"Чим, чим допомогти? Хліба? Так немає де купити..."
Нарвала хмелю, зробила опару і 29 годин не виходила з кухні – пекла хліб для хлопців.
"З чого він у вас, - питали визволителі, - пахучий і не черствіє?"
Здавалося, не стане сили, але, дивлячись на них, стомлених, брудних, голодних, не давала собі спочинку. Пекла пиріжки, організувала безкоштовну акцію "Нагодуй захисника" та все запрошувала пригощатися.
Своїх учнів, які роз’їхалися по світу, тих, що повернулися, і тих, хто залишився, вона знову зібрала до онлайн-класу, щоб і надалі продовжити вчити їх любити свою мову, шанувати державу, бути вдячними воїнам ЗСУ і своїми успіхами в навчанні та добрими справами наближати Перемогу України.
Інакше вона не може, бо вона – Вчителька.
Людмила Склярова
Матеріал створено за сприяння Волинського прес-клубу
