Надія Мерзлякова вже двічі виїздила з Куп’янська-Вузлового після деокупації селища. Каже, що незважаючи на допомогу волонтерів, переїзд на нове місце – це завжди психологічна травма.
Відразу після деокупації селища залізничників Надія з родиною виїхали на Сумщину. Проживши у рідних понад 8 місяців, повернулися до Куп’янської громади.
День народження сина на новому місціФото: Надія Мерзлякова
За кордон виїхала тільки старша донька, яка навчається на третьому курсі педагогічного університету імені Г.Сковороди на вчительку початкових класів.
"Університет уклав договори на співпрацю по обміну студентами з двома країнами. Донька поїхала в Норвегію і пробуде там весь перший семестр навчання. Ми ж у червні цього року повернулися додому", — розповідає жителька Вузлового.
Та не минуло і двох місяців, як обстріли лівобережжя Оскола посилилися, а в громаді оголосили обов’язкову евакуацію для родин із дітьми та маломобільних громадян. І Надії знову довелося збиратися в дорогу.
"У селищі нічого не змінилось, і нам ні до чого було звикати вдома. Ми пережили окупацію, звільнення, дочекалися ЗСУ. Якщо чесно, то зовсім не розумію, навіщо було виїжджати, як уперше, так і зараз, — розмірковує жінка. — Удома ти вже звикла до такої ситуації, хоча й жахливо це визнавати".
Заради одинадцятирічного сина Надія записалася на евакуацію. З ними виїхала і 85-річна бабуся чоловіка, яка залишилася сама й нікого на Вузловій у неї більше немає.
Бабуся чоловіка Фото: Надія Мерзлякова
"Стало дійсно гучніше порівняно з тим, як ми приїхали на початку літа. Місцева влада рекомендувала виїхати родинам із дітьми, не заважати нашим ЗСУ. Тому ми з кумою пішли в Куп’янськ-Вузлівську селищну раду і записалися на евакуацію", — згадує Надія.
Жінка зазначає, що все відбулося дуже швидко, бо в п’ятницю вони тільки повідомили про своє бажання виїхати, а в суботу за ними вже приїхали волонтери із Червоного Хреста.
"З Вузлового ми їхали однією машиною, а взагалі того дня до Куп’янського району приїхало три евакуаційні автомобілі. У двох інших машинах їхали люди з інвалідністю, старшого віку, була й лежача хвора. Всіх забирали з дому, тому волонтери витратили цілий день на виконання замовлень, — розповідає жінка. — Спочатку нас привезли в Куп’янськ, щоб дочекатися дві інші машини. А вже після 17:00 ми всі разом вирушили до обласного центру".
Годину очікування люди скоротали в магазинчику, що був розташований у підвальному приміщенні, там можна було випити води і скористатися вбиральнею. Говорять, що всі потреби були враховані у відповідності до безпекових вимог.
"Дорогою волонтери розмовляли з нами, всіляко підтримували, привезли нас до Харкова вже після 21 години. Поселили до ХАБу для ВПО, але попередили, що ми тут тільки переночуємо і свої речі бажано не розпаковувати", — розповідає Надія.
Людям принесли гарячу вечерю. Наступного дня запропонували сніданок і попередили, що орієнтовно о 12 почнеться розселення в гуртожитки. Щойно евакуйованих куп’янчан зареєстрували на допомогу від ООН по 6600 грн.
"Обіцяли чекати тиждень-два, але в реаліях це зайняло лише декілька днів. Нам надали гуманітарну допомогу — матраци, пледи, постільне, каструлі. Ми не очікували такої турботи, — зауважує Надія Мерзлякова. — До 14 години того дня ми чекали, щоб нам знайшли місце для помешкання не вище другого поверху, бо наша бабуся є маломобільною".
Окремою машиною троє дорослих та двоє дітей перемістилися в студентський гуртожиток, на який вказали волонтери. Переселенців зустріла комендантка гуртожитку, провела по кімнатах.
"У нас кімната з трьома ліжками. Поряд у сусідній кімнаті мешкає кума з донькою. У приміщенні є санвузол, але поки що немає гарячої води. Говорять що в Харкові завжди із цим проблема в літній період", — ділиться першими враженнями переселенка.
"На новому місці спочатку був шок — не знаєш, де себе подіти — того нема, того нема, звичні умови порушені. Але все треба перечекати. Згодом на кухню принесли мікрохвильову піч, електроплити. Завезли піддони для душу, пральні машини — автомат, бойлери. Все це встановлюють і життя триває", — констатує пережиті емоції Надія.
Дві доби родини харчувалися власними запасами. Потім волонтери організації World Central Kitchen почали возити гарячі обіди. Крім того, переселенці та переселенки отримали по пакету гуманітарної допомоги, що складається з продуктових наборів.
"Обіди смачні! Готують гарно, у раціоні завжди є м’ясо або смажена риба, — говорить куп’янчанка. — Воду для чаю можна зігріти на плитках, однак ми з кумою купили один на дві родини електрочайник".
Одним дзвінком від волонтерів Надія Мерзлякова взагалі була дуже вражена. Їй зателефонувала волонтерка з організації Helping to Leave, та запитала, якої допомоги потребує їхня бабуся. Жінка говорить, що раніше не контактувала із цими волонтерами, а тому й гадки не має як вони на неї вийшли. Однак про допомогу попросила, бо сама із сином вже оформила статус внутрішньо-переміщених осіб, а от як доставити до ЦНАПу маломобільну бабусю не знала.
Тож у визначений день і час волонтерська машина під’їхала до їхнього нового помешкання і оперативно доставила родину до адміністративного центру.
"Процедура реєстрації тривала не більше 20 хвилин. Із розумінням поставилися до ситуації і представники ЦНАПу. Адміністраторка спустилася до машини, щоб бабуся змогла підписати документи на місці, не піднімаючись на другий поверх", — завдячує представникам влади Надія.
Волонтерка Наталя, яка допомогла організувати поїздку, зауважила, що потрібне крісло колісне і вже через добу така необхідна для маломобільної людини річ з’явилася в кімнаті переселенців.
"Наша бабуся завжди залишалася вдома і тільки з вікна спостерігала за виром життя. Зараз у неї з’явилася можливість, як-то кажуть, вийти в люди", — розповідає Надія.
Тож Катерина Іванівна, так звати бабусю, насолоджується прогулянками, син Сергій дистанційно навчається в рідному Куп’янському ліцеї № 3. На новому місці хлопець зустрів і свій черговий день народження. Хоч і мінімально, але влаштований побут. Родину оточують люди, які готові прийти на допомогу. Однак, сама Надія дуже хоче повернутися додому.
"У мене там все своє: город, робота, родина. У чужому місті нічого не миле й ніколи не можна вгадати: буде тут тихо чи ні", — зауважує куп’янчанка.
Ольга Полтавець
Матеріал створено за сприяння Волинського прес-клубу
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
