"У війни не жіноче обличчя" - так назвала свою книгу спогадів радянських жінок про Другу світову війну білоруська письменниця, журналістка і сценаристка документальних фільмів, лауреатка Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич, яка народилася в Україні в родині білоруса та українки. Відомо, що на фронтах Другої світової війни воювали понад мільйон жінок. Багато з них брали участь в лавах партизанського і підпільного спротиву. В своїй книзі авторка зібрала розповіді жінок про війну, про те як вони її бачили на власні очі. Лейтмотивом цієї книги є те, що не одні чоловіки кували Перемогу, що в солдатському строю переможців були і жіночі обличчя. І їх було багато!
2014 рік ввійде в історію як початок війни Росії проти України, яка триває і донині. Серед тих, хто стали на захист нашого краю, – чимало жінок. І йшли вони у ЗСУ та інших збройних формувань добровільно. Дуже швидко окрім традиційно "жіночої" професії медика, почали освоювати і суто бойові професії: снайпера, розвідника, водія, танкіста, стрільця тощо. А в грудні 2017 р. під тиском жіночого ветеранського руху в Україні було скасовано обмеження доступу українок до всіх бойових професій.
За офіційними даними станом на 1 березня 2023 року тільки в ЗСУ (без НГУ, НП, ДСНС, ДПСУ) проходять службу і працюють понад 60,5 тисяч жінок, близько 17% з них – офіцерки. Станом на червень цього року на передовій воює 5,5 тисяч жінок, 107 з них загинули, а двом – Інні Дерусовій та Катерині Ступицькій посмертно було присвоєно звання Героя України. Під час цієї війни у нас з’явилися і перші жінки-генералки.
Ця ж розповідь піде про куп’янчанку Надію Дейниховську, одну з десятків тисяч жінок України – жінок-патріоток, жінок-матерів – котрі добровільно стали в ряди ЗСУ, коли над нашою Батьківщиною нависла смертельна загроза.
Надія ДейниховськаФото: Олександр Зубар
Надія Володимирівна Дейниховська (в дівоцтві Латишева) народилася в 1966 році в селищі залізничників Куп’янськ-Вузловому. Після закінчення середньої школи Надія, продовжуючи традицію дідуся та батька, свою трудову діяльність також почала на залізниці. Згодом працювала вихователькою в дитсадку та реалізаторкою у приватного підприємця.
В 2014 році, коли росія анексувала Крим, а на Донбасі спровокувала сепаратистські заколоти, на Куп'янщині з’явилися перші пересленці із зони бойових дій. Тоді ж тут з’явилися і перші волонтери і волонтерки. Серед них була і Надія Дейниховська, яка опікувалася ВПО зі Слов’янська. У цих людей, що масово прибували до нашого міста, не було з собою навіть найнеобхіднішого – ні посуду, ні постільної білизни, ні продуктів харчування, ні засобів гігієни.
Чергова партія волонтерської допомоги доставлена на ДонбасФото: Олександр Зубар
Колеги Надії по волонтерському руху розповідали, що вона з перших же днів з головою поринула в волонтерство: збирала у небайдужих до чужої біди людей одяг, ковдри, подушки, простирадла, посуд, овочі, консервацію, гроші для потреб переселенців, вкладаючи в це і свої особисті кошти. Дуже швидко до волонтерського руху приєдналися представники місцевої влади, фермери, керівники підприємств і організацій, просто небайдужі мешканці міста та району і навіть діти, з’явилися цілі волонтерські родини. Розширилася і сфера їхньої діяльності. Тепер вони надавали допомогу не тільки біженцям, а й фронту.
І тут Надія Дейниховська була серед найактивніших помічниць одного із засновників волонтерського руху на Куп’янщині Володимира Курила, більш відомого за позивним "Бронік". З невтомним "Броніком" вона об’їздила всю зону бойових дій на Донбасі, куди возили бронежилети (через що Володимир Курило і отримав позивний "Бронік"), каски, продукти харчування, акумулятори, автомобільні шини, запчастини, теплі речі. Коротко кажучи, все те, що просили фронтовики, наші земляки-куп’янчани виготовляли, закуповували, діставали різними шляхами, віддавали своє, але потреби своїх захисників задовольняли.
Я також багаторазово виїздив разом з "Броніком" в зону бойових дій, доставляючи туди замовлену волонтерську допомогу. Можу засвідчити, що і на блок-постах, і в бойових частинах нас зустрічали, як найрідніших людей і у нас там з’явилося дуже багато друзів. Так само там зустрічали і Надію Дейниховську, так само і у неї там з’явилося багато друзів. Причому так багато, що вона вже без них не уявляла свого життя.
Надія Дейниховська з побратимом-волонтером Володимиром Курилом («Бронік») і співачкою Христиною Панасюк, м.Куп’янськ Фото: Олександр Зубар
Водночас нажила собі і ворогів серед зрадників та сепаратистів. Із ворожих каналів в інтернеті "Очистка Купянск" та "Купянск Zачистка" вони їй погрожували, виставляли її фотографії та особисті дані, закликали надавати їм про неї інформацію. Але відважну жінку це не залякало і не зупинило. Це був саме той випадок, про який Анатоль Франс сказав: "У мене є вороги, і я пишаюся цим". Більш того, щоб завжди бути пліч-о-пліч зі своїми друзями-військовими, Надія в 2018 добровільно пішла на контрактну службу до ЗСУ.
На службіФото: Олександр Зубар
Курс молодого бійця пройшла в навчальній частині на Львівщині. Причому проходила все те, що і молоді солдати без будь-яких поступок: і фізичну підготовку, і смугу перешкод, і тактичну підготовку з риттям окопів та траншей, і стрільби. Вона усвідомлювала, що під час бою ворог також не буде зважати ні на її стать, ні на її вік. Після оволодіння всіма премудростями військової служби солдатка Дейниховська була направлена в бойову частину на Донбас.
Тут вона почала свою службу кухаркою, потім деякий час стрільчинею і знову кухаркою. Варто зазначити, що військові кухарі, кашовари ще з давніх часів у військах користувалися неабиякою повагою. Адже голодний солдат не може викладатися на повну силу. Тепер її рідним домом став бліндаж, а її сім’єю – побратими по службі.
На службі з побратимамиФото: Олександр Зубар
Наприкінці 2021 року у Надії закінчився строк контракту і за 3 дні до Нового 2022 року вона, чесно відслуживши у званні старшого солдата, з медаллю "За участь в АТО" та "Відзнакою Президента України" на грудях повернулася в своє рідне селище Куп’янськ-Вузловий. Довго відпочивати не стала, а знову зв’язалася з друзями-волонтерами і повернулася до вже звичного їй волонтерства. 23 лютого 2022 року Надія в центрі Куп’янська випадково зустріла свого побратима Стаса. Вони обоє безмежно зраділи цій зустрічі, зайшли в затишну кав’ярню і за філіжанкою кави почали згадувати свої минулі фронтові будні. А згадати їм було багато чого!
За розмовою вони зізналися одне одному, що скучають за своєю бригадою, своїми командирами і побратимами і що їх знову тягне туди. Вони ще не знали і навіть не здогадувалися, що наступного дня 24 лютого росія розпочне повномасштабну фазу російсько-української війни. Щоправда Надія зізналася, що якесь тривожне передчуття у неї таки було.
А того дня вони з кав’ярні пішли прямо до військкомату, щоб знову добровільно служити народові Україні. Надії оформлення на службу призначили на 25 лютого. Але наступного дня вже не тільки вся Україна, а увесь світ знали про те, що колони російських окупантів вже перетнули державний кордон України. Куп’янський військкомат евакуювався, оформляти її було нікому.
Ворог наближався до Куп’янська. Надія вже знала, кого окупанти в першу чергу заарештовують на захоплених ними територіях, знала, що і її волонтерство, і служба в ЗСУ давно відомі ворогам, адже не даремно їй слали погрози. Знала вона і те, що серед її односельців є і зрадники, і сепаратисти, які неодмінно видадуть її. Тому, щоб не потрапити до катівні окупантів, вона сусідам сказала, що евакуюється, а сама заховалася у надійних друзів. Тільки глибокої ночі виходила ненадовго подихати свіжим повітрям і знову в схованку. І сама Надія, і її вірні друзі розуміли, що таке переховування довго тривати не може. Адже і її саму, й інших АТОвців, волонтерів, просто патріотів України окупанти розшукували, проводили так звані "зачистки", тому будь-якої миті могли прийти із обшуком і сюди.
Друзі почали шукати, як вивезти Надію у безпечне місце на підконтрольну територію. І таки знайшли і надійних людей і вже неодноразово перевірений спосіб. Звичайно ж, ризик був величезний, шлях порятунку проходив через кілька ворожих блок-постів, де Надію могли опізнати і затримати. Але в решті решт він виправдав себе.
Надія Володимирівна розповідала, що коли вона перейшла дамбу і опинилася на неокупованій території, коли побачила українські прапори, то, від багатогодинної нелюдської напруги і щастя, що враз нахлинули на неї, почала втрачати свідомість.
"Вам погано?", - кинулися до неї волонтери.
"Ні,мені добре, мені дуже добре", - радісно відповіла вона їм.
Зараз Надія Дейниховська перебуває у Львові, де має багато друзів. Тут вона разом з місцевими волонтерами опікується пораненими в львівських лікарнях, плете маскувальні сітки, відправляє волонтерську допомогу на фронт. Львів вона встигла полюбити всім серцем і душею, але дуже скучає за своїм рідним селищем залізничників, де народилася, де пройшли її шкільні роки, де пізнала щастя материнства, де могили її батьків та багатьох рідних. Скучає і за рідною бригадою та своїми побратимами, стежить за подіями на фронті і щодня, щомиті мріє про Перемогу.
Львівщина. Один з поранених побратимів Надії Дейниховської, яким вона опікується в лікарні Фото: Олександр Зубар
Олександр ЗУБАР
член Національної спілки журналістів України
Матеріал створено за сприяння Волинського прес-клубу
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
