Навіть одного відсотка не сягає кількість вулиць у Куп’янську, названих іменами жінок. А після перейменування їх показник може знизитися взагалі до нуля. Невже куп’янчанки замало зробили для розвитку рідного міста і їхній вклад не має бути увіковічений в назвах топонімів? Це все про гендерну рівність, або її відсутність.
У Куп’янській міській громаді серед 286 вулиць, 52 названі іменами видатних осіб минулого. На жаль, більшість із них пов’язана з російською федерацією та підлягає перейменуванню. Із 52 вулиць лише три названі жіночими іменами – Зої Космодем’янської, Валентини Терешкової та Лесі Українки. Звичайно, що дві з них потрапили в перелік вулиць, які мають змінити назви. Однак серед пропозицій, які озвучила топонімічна комісія та куп’янські краєзнавці, знову дуже мало жіночих імен.
Увагу на це звернула Вікторія Кобиляцька, головна редакторка сайтів кампанії проти сексизму в медіа й політиці "Повага" та платформи "Жінки — це 50% успіху України". Тож разом із краєзнавцем та членом Національної спілки журналістів України Олександром Зубарем готуємо пропозиції та досліджуємо біографії відомих землячок, гідних того, щоб їхніми іменами були названі вулиці міської громади.
Актриса театру і кіно Любов Ліницька
Наша землячка Любов Ліницька (у шлюбі Загорська) – провідна українська актриса відомих театральних труп кінця ХІХ – початку ХХ століть майстриня широкого творчого діапазону, що яскраво проявила себе в трагедії, драмі, комедії, водевілі, мелодрамі, мистецтві монологу, а також як оперна співачка. Окрім того, вона була однією з найперших актрис кінематографу, який тільки зароджувався.
Любов ЛіницькаФото: uk.wikipedia.org
Народилася Любов Ліницька 27 грудня 1866 року в слободі Преображенській, Куп’янського повіту, Харківської губернії (нині село Преображенне, Сватівського району, Луганської області) в родині сільського священника Павла Івановича Ліницького. В цей скрутний час допомагав родині Ліницьких Любин дядько по матері, настоятель Успенського собору у місті Таганрог та вчитель Закону Божого Таганрозької чоловічої класичної гімназії Федір Платонович Покровський .
Окрім матеріальної допомоги Ліницьким, Федір Платонович забрав юну Любу до себе в Таганрог, і вона деякий час жила в його домі. Він возив племінницю в гості до родичів у Ростов-на-Дону, Чернігів та на її малу батьківщину Куп’янщину, де вона вперше побачила театральну трупу "батька українського професійного театру" Марка Кропивницького.
Невдовзі Люба повернулася до Харкова і вступила на навчання до гімназії, яку закінчила в 1884 році. В цей час вона, побачивши на сцені гру таких геніальних акторів як Микола Садовський і Марія Заньковецька, на все життя палко закохалася в театр і бачила себе лише актрисою.
Після закінчення гімназії деякий час попрацювала вчителькою на Донеччині і одночасно почала пробувати себе на сцені в театральних гуртках. На аматорській сцені Люба продовжувала працювати і в Харкові. Тут у неї було запрошення спочатку до російської трупи Муравйова-Михайлова, де її не влаштовував репертуар, а через рік — до антрепренера (або імпресаріо) Шаповала, який ставив російські та українські п’єси. Але Люба категорично заявила йому, що буде виступати лише в українських п’єсах.
1883 року Марко Кропивницький створив театральну трупу, яка ввійшла в історію українського театру як "театр корифеїв". Фінансову допомогу в її створенні надав Михайло Старицький, тому її ще називали трупою Кропивницького-Старицького. А в 1885 році Кропивницький на її базі створив нову трупу, де були Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпинська, Іван Загорський, Денис Мова та інші відомі майстри української сцени.
1886 року Марко Лукич запросив у трупу і Любов Ліницьку. На його телеграмне запрошення вона прибула негайно, а вже в квітні 1889 року дебютувала в ролі Наталки Полтавки на професійній сцені Єлисаветградського театру. Для неї це була велика честь, адже сім років тому на цій самій сцені в цій самій ролі тут дебютувала геніальна Марія Заньковецька.
Талант Ліницької найбільш повно розкрився в трупі Панаса Саксаганського, де вона працювала з незначними перервами в 1891-1909 роках. Потім була робота в театрі Миколи Садовського (1909-1915), в "Товаристві акторів" під керівництвом Івана Мар'яненка (1915-1918), з 1918 по 1923 — у складі Державного Народного театру в Києві на чолі з Панасом Саксаганським.
1923 року вона вступила до театр-студії "Жовтень", депропрацювала до кінця своїх днів. Всього ж за свою театральну кар’єру Любов Павлівна зіграла понад 120 ролей, найвідоміші з яких:
- Галя ("Назар Стодоля" Тараса Шевченка),
- Маруся Богуславка ("Маруся Богуславка" Михайла Старицького),
- Наталя ("Лимерівна" Панаса Мирного),
- Вишневська ("Тепленьке місце" Олександра Островського),
- Наталя Павлівна ("Брехня" Володимира Винниченка),
- Ліна Федорівна ("Крила" Людмили Старицької-Черняхівської),
- Анна ("Украдене щастя" Івана Франка, Київ, 1904 рік) та інші.
Із кінця ХІХ століття у великих містах країни почалися перші сеанси кінематографа. У 1909-1910 роках на кіноплівку були зняті вистави українського театру, серед яких була і «Наймичка» Івана Карпенко-Карого, у якій Ліницька виконувала роль Харитини.
Перша українська поетеса з Гусинки Катерина Соколовська
Катерина Соколовська — одна з найперших українських поетес і художниця, яку видатний український історик і етнограф професор Андрій Ковалівський назвав "перша справжня поетеса в нашій літературі".
1871 кору Санкт-Петербурзі вийшла збірка “Зірка. Компонування Катерини Соколовської”. Вона складалася з дев’яти творів: кількох ліричних віршів та кількох довгих епічних поем. Загалом 89 сторінок української лірики та поезії.
Народилася Катерина Северинівна 24 грудня 1840 року у Вовчанському повіті Харківської губернії. Навчалася в пансіоні графів Гендрикових разом із молодою графинею. Тут же познайомилася з поетесою Мартою Писаревською та її творчою родиною.
1863 року Катерина виходить заміж за семінариста та графського викладача Василя Соколовського і молода родина переїздить до села Гусинка.
Перші роки на Куп’янщині були часом найактивнішої діяльності та розквіту творчості Катерини. Як повідомляє в "Життєписі" син Катерини Федорівни Іван Соколовський, "при всіх ворожих заходах (наклепи, доноси, обмовництво перед цивільним начальством тощо), на які тільки було здібне озвіріле після скасування кріпацтва панство, Соколовські за власні кошти заснували у власному домі народну школу, де господиня сама й вчителювала, звичайно, безплатно. Це була перша школа в Гусинці та для населення околишніх хуторів, де про школу за тих часів і не мріяли".
Займаючись освітньою діяльністю, Катерина Соколовська виховувала і своїх дев’ятьох дітей. Захоплювала жінку і художня творчість. На жаль, її картини "Садівниця", "Купальниця", "Поділ майна", "Пан спить, а льокей краде тютюн" були знищені під час Громадянської війни.
Друга збірка творів Катерини Соколовської "Поезії" вийшла вже після смерті поетеси у 1931 році.
Поетеса з куп’янським корінням Олена Теліга
Олена Теліга — українська поетеса, публіцистка і літературна критикиня з куп'янським корінням. Її батько Іван Шовгенів був уродженцем села Кам’янка Куп’янського повіту.
Олена ТелігаФото: ukrlib.com.ua
За своє досить коротке життя Олена Теліга не встигла видати жодної власної збірки. Усі вони вийшли після смерті (відомо всього про 38 віршів):
- "На чужині" (1947),
- збірка "Олена Теліга" (1977),
- "Дороговказ. Поезії Олени Теліги та Олега Ольжича" (1994),
- збірник "О краю мій" (1999).
А більша частина її віршів, на жаль, загубилася. У своїй ліриці авторка поєднувала ніжність із безмежною любов'ю до життя, запереченням міщанського духу.
Олена Теліга писала про подружні взаємини та зосереджувалась на ролі жінки в суспільстві і в житті нації. Жінка, на думку поетеси, — це не квола істота, не рабиня, "а помічниця і надійний тил чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової і цілісної".
У публіцистиці Олена Теліга порушувала питання естетики літератури ("До проблеми стилю"), ідейного спілкування, українського культурного процесу ("Наростіж вікна"), ідеалу сучасної української жінки ("Якими нас прагнете"), засуджувала рабську покору, опортунізм ("Партачі життя").
Поетесу розстріляли німецькі окупанти в Бабиному Яру. 9 лютого 1942 pоку, прийшовши до Спілки письменників, вона сказала: "Коли мене заарештують і я загину, то знайте, що сповнила свій обов'язок до кінця, і скажіть про це іншим".
Ім'я поетеси-патріотки повернулося в Україну лише зі здобуттям нею незалежності. 1992 році у Рівному вперше було видано збірку творів Олени Теліги "Найгостріше слово — Україна", а 1994 році у Києві засновано видавництво її імені.
Поряд із чоловіками завжди є жінки
Варто було б звернути увагу і на вулиці, які в своїх назвах містять професії або рід діяльності. Так поряд із волонтерами завжди є волонтерки, а поряд із захисниками – захисниці. Вулиця "Незламних куп’янчанок" увіковічнила б у своїй назві героїзм жінок, які потрапивши в російські катівні під час окупації міста, не відреклися від своєї проукраїнської позиції.
Окрім місцевих видатних жінок, є й загальновідомі в Україні та світі – українська оперна співачка Соломія Крушельницька, зірка українського театру Марія Заньковецька, королева смаколиків Дарія Цвек, поетеса Христина Алчевська, українська просвітниця Софія Русова, співачка і драматична акторка Марія Садовська-Барілотті, художниця Марія Приймаченко, мисткиня Тетяна Яблонська, українська письменниця, публіцистка, видавчиня і громадська діячка Наталія Кобринська, письменниця і співачка Олена Журлива, співачка Квітка Цісик, меценатка та медикиня Ганна Дмитрян, дитяча письменниця Чайка Дніпрова... Їхні долі не пов’язані з Куп’янськом, однак…
"Лермонтов, Пушкін, Мічурін, Чернишевський і так далі ні з Куп'янськом, ні з Україною жодним чином не пов'язані, але їхні імена носили наші вулиці. Це в українському місті! Видатні куп'янчани і куп'янчанки всі повинні бути увіковічнені в назвах наших вулиць, площ, провулків, але і видатні українки також. Адже Куп'янськ — це не окрема територія, а частина України", — зазначає краєзнавець Олександр Зубар.
Щиро сподіваємося, що топонімічна комісія, депутати і депутатки Куп’янської селищної ради візьмуть до уваги наші пропозиції й імена жінок звучатимуть у назвах наших вулиць.
Ольга Полтавець, Олександр Зубар
Матеріал виготовлено за підтримки Волинського прес-клубу
Інформацію взято з відкритих джерел:
- Абонемент Центр. Публіч. Районної Бібліотеки Оболонського р-ну міста Києва.
- Просвіта: Володимир Ребрик. Одна з найперших українських поетес. Березіль, №7-8, 2011р.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
