Марія Данилова поспішає на зустріч з волонтерами. Вони збирають допомогу захисникам та захисницям, які працюють на лінії фронту, що пролягла на відстані менше, ніж за 50 кілометрів від Шевченкового. Її єдиний син Руслан упродовж трьох місяців боронив Україну в Бахмуті, а наразі удосконалює військову справу в штурмових групах. Маленька родина робить усе можливе, щоб окупація ніколи не повторилася, а Україна залишилася сильною і непереможною. Шість місяців окупації селища ще й досі відгукуються болем у серцях його жителів.
На початку розмови вчителька української мови і літератури щиро захоплюється своїми земляками.
"Відправляємо овочі і фрукти на Схід. А ще збираємо мішки для укріплень на Бахмут. Треба багато дуже. Ми хочемо зібрати 10 тисяч і вже є майже 9, — коментує збір Марія Миколаївна. —Тішить те, що допомогу люди везуть причепами. В кожного все своє: з сіл підвозять червоний, неймовірного розміру перець; яблука, такі, наче з ботанічного саду. Люди стараються, бо кожен і кожна розуміє, що ця допомога дуже важлива і хоче, хоч щось зробити, тому що ми пережили таке пекло, таку окупацію, що це страшно згадати".
Збереження української культури стало справою життя
Марія Данилова все своє свідоме життя цінує національну культуру, разом із учнями та ученицями збирає фольклор і народну творчість, а в рідному навчальному закладі до війни зберігала безліч автентичних експонатів.
Як сама говорить, патріотизм в її родині у крові. Народилася Марія у Караганді, куди була репресована її сім’я. Потім батьки повернулися на Івано-Франківщину, де Марійка успішно закінчила школу. В 1975 році поза конкурсом вона вступила до Харківського педагогічного університету і, закінчивши навчання, отримала диплом із відзнакою. Дівчина готувалася вступати до аспірантури, але різко повернулося її особисте життя. Вона зрозуміла, що з хлопцем, від якого завагітніла, у них немає спільного майбутнього. І на Шевченківщину вона потрапила за направленням від вишу, але, як, сама зізнається, їхала в білий світ, як у копієчку.
"Нічого я про це селище не знала, однак розуміла, що дитину доведеться піднімати самій, то ж і у відпустці для догляду за дитиною не затрималася".
Народивши сина у вересні 1980, вже в січні 1981 року вона вийшла на роботу в Шевченківську ЗОШ. Молоду вчительку відразу призначили класною керівницею випускного 10 класу. Раніше набуті знання дали змогу їй легко виконувати свою роботу.
"Я дивувалася, що Шевченкове зросійщене. Тут було багато російської мови, а національна культура України не підтримувалася зовсім", — згадує пані Марія.
Збирали старожитності для того щоб зберегти їх для нащадків
Найбільшим же поштовхом до змін стало весняне прибирання в навчальному закладі. Марія Миколаївна працювала з хлопцями на подвір’ї, а зайшовши в клас, де прибирали дівчата, побачила, як на неї, жахливу картину: одна з учениць принесла домотканий великий рушник і рвала його на шматки, щоб поділитися з подругами ганчірками для миття вікон та меблів.
"Я вражена, я ніколи не подумала, що вишитий рушник можна порвати, тим більше на домотканому полотні, тим більше весільний, тим більше справжній", — розповідає вчителька.
Помітивши розгубленість класної керівниці, дівчина пояснила, що і вдома так само мама використовує такі рушники — ними так зручно мити посуд, витирати пил.
"І я зрозуміла, що якщо не почати збирати ці речі, автентичні, їх просто не залишиться, їх просто не буде".
На той час навчальний заклад розміщувався у старій будівлі, класи були переповнені, діти навчалися у дві зміни. Тож оголосивши серед учнів та учениць збір старожитностей, вчителька зрозуміла, що таку кількість речей їй просто ніде зберігати. Вона склала їх у підсобному приміщенні. Перед приїздом санепідемстанції директорка школи попросила вчительку винести "це лахміття". Довелося скласти його у рів, що був викопаний на подвір’ї школи для прокладання тепломережі.
Та вчителька не полишила розпочату справу. Вони з дітьми й надалі продовжували збирати усний фольклор, а щороку, починаючи з 9 березня 1981 року влаштовували мітинги біля пам’ятника Шевченку у сквері біля залізничного вокзалу.
"Не підтримував це, звичайно, але і не забороняв, колишній райком партії, це ніяк не підтримувала селищна рада, бо на той час це нікому було не потрібно", — зазначає вчителька. —Це було потрібно моїм дітям, мені. Ми виходили до пам’ятника, читали вірші Шевченка, до нас долучалися шевченківці, які стояли в чергах до магазинів — хто в м’ясному, хто в молочному…"
Колекція автентичних речей поповнилася завдяки зростанню економіки селища
У 1989 році в Шевченковому відкрилося нове приміщення школи — в закладі навчалося понад 1000 дітей. Поряд будували нове житло. Розгорнуло свою діяльність райсільгосптехніка — велике підприємство всесоюзного значення. Працював потужний комбінат хлібопродуктів, де вироблялися гранули для відгодовування птиці. З’явилося багато роботи і у селище почали приїздити люди з росії, з Білорусі. Заселялися багатоповерхівки.
Місцеві жителі також підтягувалися до райцентру: у селах Троїцьке, Раївка люди покидали напівзруйновані хати.
"І ми ходили туди з дітьми, збирали покинуті, а іноді взагалі на смітниках підбирали речі — рушники, ікони, щось приносили люди. Приводили їх до ладу і зробили виставку в підсобному приміщенні нової школи. Під однією стіною розмістили довоєнні речі, автентичні, а під іншою — предмети побуту 70–80 х років," — згадує вчителька.
До поширення української культури долучилися діти
В 1990 році дві учениці Марії Данилової оздобили новий кабінет української мови Петриківським розписом. Діти, підготовлені Марією Миколаївною, виїздили на підприємства, декламували вірші, співали, поширюючи у такий спосіб українську мову та культуру між земляками. До 200-річчя з Дня народження Тараса Григоровича Шевченка її учні і учениці склали ланцюг з рушників, яким з’єднали бюст Кобзаря на центральній площі селища і його пам’ятник на залізничному вокзалі. Цей захід поповнив колекцію рушників, бо шевченківці долучилися до флешмобу і презентували організаторам памʼятки своєї родини.
Кабінет української мови та літературиФото: facebook.com/shevlyceum
Світлиця, в якій всі експонати мали свою історію
У 2018, за результатами ЗНО, заклад посів третє місце між сільськими школами області. В якості подяки за підготовку дітей, Марія Миколаївна попросила адміністрацію селища надати їй приміщення для української світлиці.
Світлиця у Шевченківському ліцеї до повномасшабного вторгненняФото: facebook.com/shevlyceum
"Нам звільнили кабінет, і ми за зиму, щоб встигнути до Дня вишиванки, зробили світлицю, яка за розміром відповідає звичайній сільській хаті. Я не ставила за мету зробити музей, — зазначає пані Марія. — Це — світлиця. От переступаєш поріг і потрапляєш в інший світ — висить колиска, піч, шикарно прикрашені рушниками стіни, стіл застелений скатертиною, якій 100 років. Тут все мало свою історію…"
Діти самі готували екскурсії, до світлиці приїздили відвідувачі з інших населених пунктів району та області.
"Мене, як вчительку, надихало те, що мої діти знають історію, бо щоб провести екскурсію, треба достеменно вивчити матеріал".
Упродовж року в світлиці проходив цикл обрядових свят — Івана Купала, Андріївські вечорниці, Святий вечір.
"Ми з дітьми готували 12 страв, колядували, щедрували, тобто робили обрядовість автентичною. Тут всі відпочивали душею…"
В 2019 році почалася епідемія Ковіду. Працювати було важко, всі масові заходи заборонили. Та, як зізнається сама Марія Данилова найстрашніше було ще попереду…
Окупація не зламала проукраїнський настрій вчительки
9 березня 2022 року в селищі вже було багато військової техніки і росіян, які її обслуговують. Зберігаючи безпеку дітей, Марія Миколаївна сама взяла кошик, і, не порушуючи традицію, пішла до пам’ятника Кобзарю. Біля неї зупинялися перехожі — на той час ще не було репресій.
Коли в квітні зник зв’язок, педагогічному колективу Шевченківського ліцею важко було закінчити навчальний рік. Місцеві діти виїзджали разом з батьками. Але в окупованому невеликому селищі було більш спокійно, ніж у сусідніх Харкові та Куп’янську. В Шевченкове до родичів з'їхалися діти з великих міст. Вчителька розуміла, що у таких складних умовах маленьким українцям потрібен дитячий колектив. Імпровізовану школу вона організувала прямо біля свого під’їзду.
"Між двома каштанами у нас в дворі стоїть саморобний стіл, поряд дві лавки. Я застеляла його вишитою скатертиною і щодня о 15 годині за мій стіл сідали 12–15 дітей різного віку, — згадує вчителька. — Ці діти війни були найбільш відповідальними учнями, за весь мій, більше ніж 40-річний педагогічний стаж. Ми писали диктанти, але я не провокувала: підбирала тексти про маму, про любов. Це насамперед була психологічна "лікарня"— я розуміла, що такі заняття полегшують їхню дитячу долю у такий складний час".
У вихідні вчителька з сином вивозили з ліцею експонати: зі шкільної світлиці до підвалу її будинку потрапили рушники, ікони, статуетки, все те, що могли зруйнувати росіяни.
"Я не музейник, тому склала старовинні речі просто в пакети. В мене боліла душа, бо у підвальному приміщенні підвищена вологість і я не знала, як збережуться старожитності, що збиралися роками. Складала їх у ящики, і під час найсильнішого обстрілу 7 вересня 2022 року на цих пакунках ховалася вся округа".
У світлиці залишалися верстат, колиска, прялка, ліжко, стіл, лавки — великі речі, які вивезти було неможливо і нікуди. Між двох стін біля бібліотеки вчителька поскладала глечики і побутові речі.
Вже після деокупації, ворог скинув на ліцей дві ракети. Вони пробили плити перекриття на всіх трьох поверхах, зруйнували будівлю, а цілими залишилися кабінет і світлиця. Дощі і мороз, звичайно, пошкодили орнамент на стінах.
"Але я дивуюся, наскільки ж позитивна енергетика у цих речах. У кабінеті на столі залишився ноутбук і проектор — вони працюють, а поряд немає стіни. Кабінети, сучасна техніка — це все з часом відновиться. Але є речі безцінні — бо це історія. Якби ми ці речі втратили, то це б не відновилося".
"Розстріляна вишиванка" на руїнах ліцею
В травні 2023 року Марія Данилова влаштувала виставку вцілілих речей на руїнах будівлі Ліцею і дала їй назву "Розстріляна вишиванка". Ідею підтримав начальник Шевченківської СВА Сергій Старіков, а на публікацію у фейсбуці відгукнулися дуже багато випускників Марії Миколаївни, адже через світлицю зросло не одне покоління шевченківців.
"Я не прихильниця старого будинку і старого життя, але я палка прихильниця збереження української культури", — цитує Олександра Довженка Марія Данилова.
Ольга Полтавець
Матеріал створено за сприяння Волинського прес-клубу
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
