Ще до християнізації Русі жовто-блакитні барви символізували Київську Державу. Майже всі герби міст Київщини й України обрамлялися жовто-блакитними кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького виробляли з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносили хрест, зорі, зброю, постаті святих (Український інститут національної пам’яті).
Йшов 189 день окупації. "Нова влада" почала вже запроваджувати свої порядки і розповідати, що росія тут назавжди і ми "єдіний народ", не забуваючи при цьому постійно перевіряти документи у місцевих на блокпостах, агітувала працювати під їхніми строкатими прапорами на "благо родіни", промацувала людей на тримкість, когось намагалася схиляти до співпраці силою.
На тих, хто чекав повернення України, все це справляло гнітюче враження. Глибоко в душі вони не втрачали віри. Надійно заховані синьо-жовті прапори чекали на визволителів…
Надія під час окупації Великого Бурлука намагалася ніде не ходити. А якщо за необхідності вирушала, то гуртом, із сусідами. Разом у дві-три години ночі йшли займати чергу за хлібом. Щоправда, інколи того хліба і не діставалось. Пізніше з’явилася можливість купити мішок борошна за 1500 тисячі та кілограмову пачку дріжджів від 200 гривень. Хліб почала пекти вдома. Гроші які-не-які мала – всі в родині отримували пенсію: вона з чоловіком та дорослий син. Однак, надходила вона на банківські картки, а банкомати не працювали. Тож місцеві "бізнесмени" міняли на готівку під 15, 20, а то й 30 відсотків від потрібної суми. Вона принципово не брала ні рашистської гуманітарки, ні грошей.
Згодом зникли з полиць магазинів продукти українського виробництва, а їм на заміну з’явилися російсько-луганські аналоги, смакові якості яких бажали кращого. Обходилися своїм – м’ясом, городиною. Нагальними були лише ліки. Для неї - інгалятори, для сина – пігулки. Допомагала донька з-за кордону. Переправляла знайомим на вільну територію України кошти, а ті через Печенізьку дамбу передавали ліки. Але щоб їх забрати, належало заплатити 200 гривень.
Якщо за потреби слід було йти до центру громади, Надія чоловіка не відпускала, боялася, щоб чого зайвого не наговорив на блокпосту. Хвилювалася: заберуть окопи копати, то й не знайде. Надивившись на нескінченний рух російської техніки через селище, поверталася додому плачучи.
Кожного ранку низько, немов намагалися чи то залякати, чи приземлитися у дворі, летіли ворожі гвинтокрили. За ними над лісом – літаки, несучи смертоносний вантаж. По два, по три. І коли один з них не повертався, то була маленька перемога.
Невідомість гнітила. Не було зв’язку. Аби почути рідних, дітей їхали до Червоної Хвилі, Яїчного, Аркушиного, а останнім часом - Сірого Яру. Інколи могли скористатися у декого з сусідів інтернетом. Огортав страх. Доходили чутки про знущання бурятів над людьми у Старому Салтові, Артемівці, Новому Бурлуці. Окупанти, а в селищі це були переважно лнрівці, поводилися як у себе вдома. Траплялося у нетверезому стані влаштовували між собою перестрілки, гатили зі зброї по вікнах, могли в’їхати машиною у чиїсь закриті ворота. Під час останньої облави, яку влаштувала росгвардія, коли невідомі підірвали в автівці місцевого гауляйтера, до їхньої вулиці черга не дійшла. Відтак переказували: передайте всім, що через 10-15 днів ми повернемося.
Ситуація заходила в глухий кут. Деякі вояки з лнр хотіли додому, а вищі чини вже перевозили свої сім’ї і облаштовувалися у кращих будинках. Всілякі настрої жили поміж людей. Деякі говорили, що перемога до нас прийде наприкінці війни. А Надія впевнено вірила: наші скоро будуть!
І ось 10 вересня всі ці зайди почали метушитися. Перевдягалися у цивільне, спішно вантажили награбоване, не вистачало техніки - викидали людей із-за керма автомобілів. На вантажівках, скутерах, велосипедах, а то й пішки вони чимдуж прямували в бік російського кордону, утворюючи на вулицях населеного пункту затори. Тікають! – і настала тиша. Незвична, в’язка, тягуча.
Жінка згадує: "11 вересня я разом із сусідами біля лісосмуги телефонувала рідним. Оскільки з’явилася на зв’язку, до мене "пробилися" дівчата з Харкова і звістка, яку неможливо було усвідомити - наші в Гнилиці! Сльози радості котилися градом. Ми не вірили. Аж бачимо по трасі їдуть машини. Не можемо зрозуміти чи то наші наступають, чи окупанти тікають. Біжимо через поле. Йде техніка з хрестами - машина за машиною. Хтось кричить: "Це наші зайшли!". Біля крайньої вулиці зупиняється танк і військові встановлюють прапор – НАШ синьо-жовтий! Що тут робилося! Ми плакали, кричали, обіймали наших визволителів. Військові фотографувалися біля прапора, а наші чоловіки – дякували, розпитували, тиснули їм руки. Ейфорія заповнила душу. Я запитувала у дівчат, чи немає в кого прапора, щоб прикріпити й біля нашої вулиці, але символ незламної країни був надійно закопаний у безпечному місці. Давай відкопаємо, запропонували. Та коли? Нема часу! Треба хлопців зустрічати! Не знаю звідки з’явилася ідея: у мене було дві шовкові хустини - жовта й синя. Я, бувало, то одну одягала, то іншу, у шафі їх частенько шукала, а тут рукою провела під одягом, відразу й натрапила. Кажу чоловікові, давай швидше вудило! А сама не можу зосередитися, руки не слухаються, який колір чи жовтий чи синій вгору. Зв’язала хустки вузликами, прив’язала до вудила й побігла кріпити на зупинку – не дістану. Дякувати, йшов знайомий, то допоміг. Доки додому збігала, а хлопці вже фотографуються біля мого прапора, їдуть, вітаються…».
До пізнього вечора Надія з сусідами зустрічала наших військових, а над головою розгортав два рівних крила рукотворний синьо-жовтий прапор – символ незламності наших людей. Жінка свято вірить, що Перемога над ворогом не забариться і прийде вона так неочікувано, як і визволення нашої громади!
На сьогодні прапор зустрічі і віри, який Надія встановила біля своєї вулиці 11 вересня 2022 року, є експонатом Великобурлуцького краєзнавчого музею.
Людмила Склярова
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
