32 роки Незалежності продемонстрували світу, що Україна відбулася як держава, здатна не лише утверджувати демократичні цінності, а й відстоювати свободу та гідність і вміти захищати свій суверенітет та територіальну цілісність.
З давніх давен наші пращури цінували волю, як найдорожчий дар. Адже незалежність – це змога вільно, на повні груди дихати повітрям свободи і жити на своїй землі. Жити - з високо піднятою головою!
Як тоді, так і нині українці готові зі зброєю в руках захищати незалежність власної держави, а відтак, - свою землю.
За мирних днів харків’янин, а нині солдат Державної Прикордонної Служби України, працював у сфері будівництва та створював м’які меблі. Повномасштабне вторгнення російських військ, нищівна злива вогню на рідне місто, в результаті якої були зруйновані десятки будинків мирних мешканців, цілеспрямовано знищувалася цивільна інфраструктура, обстріли центра Харкова, загибель ні в чому не винних людей, змусили чоловіка стати до зброї.
Борис мобілізації не чекав. Мав досвід: на початку двохтисячних проходив строкову службу в лавах прикордонників. Добре закарбувалися в пам’яті навички і знання, а сміливість, сила і витривалість тільки додали впевненості у вірності прийнятого рішення. Тому відразу з речами прийшов до прикордонників-кадровиків, з якими підтримував зв’язки, і попросився в найбільш гарячу точку Харківщини.
Фото: Людмила Склярова
Прикордонник зізнається, що перші півроку були дуже важкі – у ворога перевага в живій силі - 10:1, техніці, інтенсивності обстрілів. На очах гинули побратими та й сам дивом залишився живий. На полі бою Борис виконував обов’язки кулеметника: прикривав наступ, давав відсіч ворогу, за підтримки свого "надійного бойового товариша" змушував окупантів припадати до землі, знищував. Беручі участь у надважливих завданнях, відчув міць згуртованості серед військових. Коли є спільна мета – в окопі рівні всі, не зважаючи на ранг.
Вже стали історією і штурм Балаклії, за участь у якому має пам’ятну медаль "За визволення Харківської області", бої за рідний Харків. Нині в пріоритеті східний напрямок. Прикордонний підрозділ швидкого реагування, де несе службу воїн, є бойовим резервом та призначений для охорони й захисту державного кордону на загрозливих напрямках і посилення прикордонних загонів у разі різкої зміни обстановки.
Кілька місяців Борис вправно тримає кермо бойової броньованої машини – легкої в управлінні, комфортабельної і швидкісної іномарки. На те має відповідний сертифікат і вміння володіти наявними кулеметами. За побратимів відгукується як про дружний, згуртований колектив, бо випадкових людей серед прикордонників не буває. Кожен досконало розуміє своє завдання. А коли ти відповідаєш за інших, то не маєш права розхолоджуватися.
Кожного разу перед завданням воїн повторює як мантру: "Господи, дай побачитися з сином!", а коли потрапляє під обстріл, шепоче про себе: "Хоч би не прямий…". Кожен бойовий виїзд – це постійний ризик. Борис вже має три контузії і мінно-вибухову травму, і не один, за його словами, день народження.
"Ми на кордоні завжди під обстрілами. Щодня гинуть наші хлопці, але коли дивишся на людей із прикордонних сіл, котрі з маленькою торбинкою, в якій документи та дещо з одягу, рушають з власного подвір’я в нікуди, – серце стискається. Де вони потрібні?"
Сімнадцять місяців Борис захищає кордони держави. Нині війна для нього набула монотонності, у якій страх і небезпека постійно дихають в спину, хоча зараз ситуація кардинально змінилася на нашу користь. Взнаки дається моральна втома. На запитання, яка мотивація у наших військових, Борис, посміхнувшись, відповів:
"Вдома ми в себе – оце і вся мотивація. Вдома ми. Кожен хоче, якнайшвидше викинути ворога з нашої землі. А ще мотивація - ненависть, що прийшли до нас непрохані. В багатьох прикордонників загинули від артобстрілів близькі, батьки, діти... Іншої мотивації немає".
У вільні від служби хвилини чоловік слухає онлайн-конференції, вчить правоохоронну діяльність у одному з вишів Харкова і мріє про цивільне життя. Єдине – не вміє поки радіти навколишньому світові, бо тримає він у собі багато горя. В думках гуляє з дванадцятирічним сином мирними вулицями міста, міста, де на його повернення чекає мама.
Людмила Склярова
