Досвідчений журналіст Олександр Зубар – автор численних матеріалів у куп’янських газетах "Вісник Куп’янщини", "Український формат", "Франт" і "Наш город" та декількох підготовлених до друку, але ще не виданих через брак коштів книжок, юрист, краєзнавець. Попри жахливі обстріли Куп’янська, він залишається у цьому місті, де веде волонтерську діяльність і продовжує писати.
"Дружина в евакуації, дві доньки і син живуть у Харкові, а я господарюю сам, – каже журналіст. – "Освободітєлі" постійно обстрілюють. Виживаю як усі".
Куп’янськ, районний центр Харківської області, до війни мав понад 26 тисяч осіб населення, був потужним залізничним вузлом. Після російської окупації, яка тривала з 27 лютого по 10 вересня 2022 року, й наступних масованих обстрілів він став майже пустелею. Історичний центр цього заснованого в XVII столітті міста перетворився на руїни.
Якось у Олександра Зубаря його колеги, що нині в евакуації, запитали, чи багато в місті залишилося людей. Він відповів, що як ітиме в центр міста, то порахує, скількох людей зустріне. Пройшовши з кілометр, зустрів аж… 11 осіб!
Олександр Зубар у редакції газети "Вісник Купʼянщини"Фото: Олександр Зубар
"Війна показала, хто є хто. На Куп’янщині знайшлося багато зрадників, які під час окупації казали російським пропагандистам, мовляв, "наконєц-то Куп’янськ вернулся на родіну". Таких було максимум відсотків з десять. Ще частина казала, що "Росію нам не перемогти, а жити треба. Тому треба пристосовуватися". Багато було і таких, яким "какая разница, под кем жить, лишь бы не стреляли". Але також маємо і багатьох патріотів! – наголосив у коментарі інформаційній службі НСЖУ Олександр Микитович. – Дуже багато куп’янчан захищає Україну на фронті. Маємо двох Героїв України. На жаль, немало й загинуло…"
Протест куп’янчан проти окупантів, 1 березня 2022 рокуФото: Фото з відкритих джерел
Проукраїнськи налаштований журналіст, депутат районної ради від партії "Європейська Солідарність", волонтер, автор репортажів із передової на Донбасі, в минулому оперативний працівник правоохоронних органів весь період російської окупації очікував можливого арешту, але – обійшлося. Вочевидь, в окупантів просто не дійшли до нього руки.
"До імовірного арешту я готувався ретельно. Як досвідчений оперативник, я знав, які питання мені будуть задавати оперативники ФСБ, які будуть від них пропозиції, які методи будуть застосовувати до мене, в тому числі фізичні, й ретельно відпрацьовував свою лінію поведінки", – розповідає Олександр Зубар. - Змінив зовнішність так, що навіть мало хто із знайомих впізнавав мене. Ну, і намагався виходити з дому якомога рідше. А коли виходив, то "оперським" оком придивлявся до людей, одразу визначаючи серед них ворожих агентів. З ними був обачнішим. А їх було немало, особливо в багатолюдних чергах. От, наприклад, благообразна літня жінка в черзі за хлібом єлейним голоском розповідає, що "украинские солдаты старушку 99 лет выкинули из дому на улицу и сказали – мол, теперь мы тут будем жить". В цей час російські військові колони поряд йшли безперервним потоком. Хтось перепитав: "Російські солдати?" А вона у відповідь: "Нет, наши украинские солдаты. Есть и среди наших сволочи". Я зачекав, коли ця жінка візьме хліба, підійшов до неї і сказав, що у мене теща евакуювалася, а її квартира пустує. Хай ця 99-літня бабуся поселяється в її квартиру". Але у відповідь почув: "Мужчина, что вы хотите? Я эту старушку не знаю, это мне женщина рассказала, которую я тоже не знаю". І співрозмовниця поспішила геть. Таких "агентів впливу" було немало, і навколо них збиралися люди, які все це сприймали за істину. Стояти в таких чергах для мене було справжньою мукою".
Олександр Зубар в окупації, коли думав, що це його останнє прижиттєве фотоФото: Олександр Зубар
Коли через 3 дні після визволення Куп’янська розпочалися масовані обстріли міста, на півтора місяця Олександр Микитович виїхав у безпечніший регіон України.
"Приїхали друзі-волонтери, сказали, що треба негайно евакуюватися. Слідом за ними приїхали своєю машиною старша дочка з зятем та онучкою, кажуть, тату, треба їхати – Куп’янськ будуть рівняти з землею. Коли я виїхав, і мій телефон після тривалої перерви з’явився в мережі (в Куп’янську зв’язку не було), багато людей почали телефонувати: "Ти живий? Ти живий?" – "Живий", кажу. Один колега сказав: "А я думав, тебе вже нема. Бо варто було окупантам лише взяти в руки підшивку газет з твоїми статтями і репортажами… Це чистий розстріл!" Але, дякувати Богу, вижив".
Дружина Олександра Микитовича з братом ще в квітні 2022 року евакуювалися на батьківщину своєї матері – в село Благодатне Золотоніського району Черкаської області, туди ж згодом виїхали його молодша донька з зятем і син з невісткою, які жили в Харкові.
"Дочка в перші ж дні евакуації телефонує мені й каже: "Тату, тут, на Золотоніщині, не те що золоті люди, а святі! Село велике, асфальтоване, парк, 15 кілометрів до Черкас!", – розповідає журналіст.
Як тільки його сім’я приїхала в Благодатне, їм дали нічийну хату в доброму стані, господарі якої померли. У дворі – два сараї, два погреби, гараж, літня кухня з піччю, 52 сотки городу… Місцеві жителі принесли розсаду, картоплю, посуд, одяг: "Ви ж з Куп’янська, ви ж натерпілися, ми ж знаємо, що таке Куп’янськ!".
"Нарешті приїхав у Благодатне і я. Побув там місяць і десять днів. Там здорово було! Брат дружини сказав, що житло в Харкові продасть і переїде "доживати" в Благодатному. Заради хоча б самих людей, які там живуть. Які вітаються з тобою, хоч тебе ніколи й не бачили! Держслужбовці і в обласному і в районному центрах, до яких доводилося звертатися, на диво привітні, ставляться як до рідного. Сподобалося дуже й мені. Але… але незабаром повернувся – дуже тягнуло додому", – розповідає Олександр Микитович.
Руїни в місті КупʼянськФото: Олескандр Зубар
Зараз, коли місто зруйноване відсотків на 70 і оголошена обов’язкова евакуація, журналіст усе ще залишається у місті.
"Всі рідні кажуть: "Тікай!" А мені важко. Хату, де я живу, ми будували разом із батьком своїми руками. Потім добудовував, перебудовував, проводив газ і воду вже сам. Для цього працював на двох-трьох, а то й чотирьох роботах, – розповідає Олександр Микитович. – Я все свідоме життя жив майбутнім. Працював до 69 років. Думав: вийду на пенсію – тоді вже поживу спокійно. І ось тобі…"
Від "прильотів" Олександр Микитович ховається у літній кухні: сподівається, що основний удар прийме на себе будинок. Один "прильот" уже був буквально через дорогу… На щастя, обійшлося по мінімуму – вибуховою хвилею знесло паркан, вибило з десяток шибок та з’явилося кілька дірок в шиферній покрівлі. В інших сусідів руйнації були набагато більші.
Незважаючи на поважний вік, чоловік веде волонтерську діяльність, допомагає розподіляти гуманітарну допомогу, розселяти воїнів ЗСУ, надавати юридичну допомогу землякам.
"З багатьма людьми працювати дуже важко. Вони сильно дезорієнтовані, не розуміють, що відбувається. Телебачення у нас немає. Інтернету в більшості людей немає також. Газету "Вісник Куп’янщини" привозять, їх охоче беруть. Але було б бажано, щоб газет було більше. Основне джерело інформації – балачки в натовпі, "агентство ОБС" (одна баба сказала)", – розповідає Олександр Зубар.
Не полишає Олександр Микитович і свої улюблені журналістику та краєзнавство. Після визволення міста журналіст зробив декілька інтерв’ю з місцевими людьми, які під час окупації побували в окупантів "на підвалі", тобто в катівні.
"Планую далі писати про період окупації, про наших героїчних земляків, серед яких вже є два Героя України, зокрема, про Віталія Мовчана, який поліг 24 лютого 2022 року на бойовому посту в Трьохізбенці, а згодом – і про ще одного нашого Героя України, ім’я якого поки що засекречене, – каже Олександр Зубар. – А взагалі-то, в нас сьогодні героїв багато. Рятувальники, правоохоронці, медики, навіть ті, хто підтримує водопостачання, електропостачання, газопостачання в цей час, під постійними обстрілами, ризикуючи життям, – це справжні герої!"
Зруйнований центр міста КупʼянськФото: Олександр Зубар
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
