Вони з дитинства трималися один одного. Старший завжди піклувався про молодшого. Турбується про нього й зараз, бо той на пекельному Покровському напрямку. Свій — Запорізький — вважає не таким динамічним. І від того, що молодшому в рази важче — неспокійно.
Вадим з Едуардом стали на захист Української землі в один рік і нині вже два поспіль стримують ворога, який лютневого ранку 2022-го нахабно вдерся у їхнє селище, зруйнувавши звичне життя. А було воно мирним на своїй землі. Закінчивши школу Вадим, маючи посвідчення водія, пішов працювати до місцевого сільгосппідприємства на вантажівку та так і залишився. Сільська праця з її одвічними клопотами була йому до снаги. Вдома дружина й донечка. Господарював, дбав про затишок. Намагався огорнути їх турботою.
Чоловік болісно сприйняв нашестя окупантів і обмеження свободи в рідному краї. Спокійний, добрий на вдачу, кипів від гніву всередині.
Після того, як Сили оборони України в ході блискавичної операції звільнили селище, пройшов військово-лікарську комісію і, не зволікаючи, долучився до українського війська, щоб гнати окупантів за межі кордону. Вадим мав досвід армійської служби й День танкових військ вважав своїм професійним святом.
Курс інтенсивного тренування нагадав колишні часи новобранцю, який після навчання потрапив до мінометної батареї 2 гірсько-штурмового батальйону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Вадим став навідником 120-го міномета — одним із ключових членів мінометного розрахунку. Виконуючи складні бойові завдання, впливав на точність та ефективність вогню. Війна гартувала його випробуваннями. Зараз, певно, і не згадає скільки разів йому довелося виїжджати на позиції та братися до нищівної роботи.
Під час одного з обстрілів окупанти накрили їхній розрахунок шквальним вогнем — лупили з арти, дронів і мінометів. Тоді всі його побратими отримали поранення і важкі контузії. Потрапив до шпиталю і Вадим. Потім приходив у відпустку і все шукав спокою в тихому мисливстві — рибальстві на знайомих із дитинства водоймах та в сімейному колі. От тільки очі воїна вже не випромінювали тепло, як раніше. Став більш стриманим, замкненим, ніби таїв у собі сувору правду війни, у яку мав повернутися.
Небагатослівний був і в телефонних розмовах із рідними, коли випадала можливість спілкуватися. Говорив на нейтральні теми: про навалу саранчі на Запоріжжі та чотирилапих друзів, більше розпитував про домашні справи.
Поранення та контузії не додали здоров’я військовослужбовцю, але 48-річний молодший сержант, який нині працює з операторами БПЛА 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, тримається, бо твердо впевнений, що ця війна без нього не закінчиться, як і без його молодшого брата, який став у стрій українського війська вслід за ним.
Про нього думки старшого у хвилини перепочинку. Його рідний піхотинець після складних операцій продовжує нести службу в пеклі Донеччини. І підставити йому плече старший може тільки подумки, підбадьорити в повідомленнях і розділити тягар жорстокого випробування. Хвилюється і про маму, у якої крається серце за обох своїх хлопчиків.
Вадим пишається, що окрім нього з братом у різних частинах Збройних Сил України несуть службу два племінники і племінниця, які також відстоюють незалежність України.
За два роки перебування на бойових брати засвідчують, що війна стала більш технологічною і тепер дрони починають визначати її хід. Але якби вона не змінювала своє потворне обличчя, вони збираються довести справу до кінця. І хоч Вадим з Едуардом на різних напрямках, мета одна — довгоочікувана Перемога, з якою вони повинні повернутися додому, де на них із нетерпінням чекають рідні.
Людмила СКЛЯРОВА
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
