У родині Заіки війна двічі забрала молодих чоловіків. Двоє зятів – Володимир Міщенко та Владислав Кравченко – стали на захист України й загинули, виконуючи бойові завдання. Молоді дружини, діти, і вся родина, бережуть спогади про них і вчаться жити далі.
Батьківську опіку дорослим донькам і онукам забезпечує тесть загиблих воїнів і тато їхніх дружин – Олександр Заіка, який і сам пройшов пекельними дорогами війни. Разом із дружиною Людмилою вони психологічний тил і надійна опора молодим сім’ям.
Ця історія про велику родину, у якій пам’ять про двох чоловіків продовжується в дітях, у щоденному житті їхніх дружин і в рішенні їхнього тестя також захищати Україну.
Володимир дочекався народження сина в окупації, а потім пішов захищати його майбутнє
Володимир Міщенко народився 18 січня 1993 року на Ківшарівці. Згодом родина переїхала до Синьківки, де минули дитинство та юність хлопця.
Рідні згадують його добрим, щирим і товариським. Він любив риболовлю, футбол, друзів, а в підліткові роки особливо захоплювався мотоциклами. Навчався в Кулагівській школі, а потім у Куп’янському професійно-технічному училищі № 34, де здобув професію маляра-штукатура.
У 2010 році Володимир зустрів своє кохання — Катю, з якою згодом створив сім’ю. Після строкової служби він повернувся додому, працював, будував родинне життя. У подружжя народилася донька Віка.
Страшна новина про початок війни в лютому 2022 року затьмарила радісну подію — саме в лютому 2022 року родина дізналася, що Катя чекає на другу дитину.
Війна змінила все… Родина не встигла виїхати й опинилася в окупації…
– Понад шість місяців надії і сподівання, віри в Збройні сили України,- каже Олександр Заіка. – Блокпости, перевірки документів, та найбільше хвилювала відсутність зв’язку з підконтрольною Україною. Переживали за молодшу доньку Дар’ю, яка зі своєю родиною залишалася в Харкові.
Чоловік згадує, як з односельцями виїжджали в лісополосу між полями, щоб спіймати роумінг.
– Груша, біля якої можна було говорити мобілкою була пов’язана стрічечками, щоб не загубити точку для мобільного зв’язку. Чути було погано, але багато слів і не потрібно. Натяками розуміли один одного.
28 серпня 2022 року в сім’ї Володимира й Каті Міщенків народився син Давід — дитина, яка з’явилася на світ у надзвичайно важких обставинах, але стала для родини символом майбутнього.
– Почалася деокупація Куп’янщини, — згадує Олександр Заіка.
У зоні активних бойових дій, якою на початку вересня 2022 року стала Синьківка, родина перебувала понад місяць.
– Сиділи в погребі. Над хатою безперервно літали снаряди. По черзі вискакували у двір, щоб на вогні зігріти води й обмити немовля. Не було ні світла, ні газу…
Тільки наприкінці вересня 2022 року сім’я змогла виїхати до Харкова. І саме тоді Володимир Міщенко прийняв рішення, яке змінило його життя вдруге: добровільно пішов до війська. Із січня 2023 року він служив стрільцем штурмового підрозділу, воював на Бахмутському напрямку. 27 серпня 2023 року Володимир загинув у районі Кліщіївки Донецької області. Йому навіки 30 років.
Володимир МіщенкоФото: Петропавлівська СВА
Владислав знав ціну втрати, любив свою родину й до останнього захищав Україну
Владислав Кравченко був харків’янином. Народився 11 травня 1994 року, навчався в Харківській школі № 167, згодом — у Харківському патентно-комп’ютерному коледжі та Українській інженерно-педагогічній академії.
Хлопець рано зіткнувся з родинними втратами: у 2016 році помер його батько, а у 2020-му — мати. Владислав був єдиною дитиною в сім’ї. Дружину Дар’ю зустрів у студентські роки, у них народилася донечка Мія.
З початком повномасштабної війни Владислав допомагав людям похилого віку як волонтер. А влітку 2022 року добровільно вступив до Збройних сил України.
Після навчання військової справи у Великій Британії Владислав служив у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У 2023 році пройшов спеціалізовану підготовку як оператор FPV-дронів. У березні 2024-го отримав поранення в районі Водяного, однак уже за місяць повернувся до побратимів.
25 квітня 2024 року Владислав загинув на Донеччині під час артилерійського обстрілу. Йому було 29 років. За життя, Владислава було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
Владислав КравченкоФото: З сімейного архіву Заік
Там, де війна залишила свій слід, родина повертає радість життя
Володимир і Владислав були зятями однієї родини.
– У мирному житті ми всі були цивільними, військового досвіду ніхто не мав, — каже тесть. Однак, коли пішли служити хлопці, то як я міг залишатися вдома.
У червні 2023 року до військової служби долучився і Олександр Заіка. Його бойовий шлях проліг спочатку на Донецькому відтинку, а згодом і на Запорізькому та Херсонському напрямках. Служив старшим матросом. Запам’яталася евакуація через річку в Кринках, однак згадувати подробиці чоловік не хоче.
– Війна як війна…. до неї нікому не можна звикати….- розмірковує із сумом. Треба було ще хоча б на рік підписати контракт…
До родини Олександр повернувся в липні 2025 року. Лікарі не дозволили надалі проходити службу через стан здоров’я. Говорить, що й цивільне життя щодня готує чимало викликів.
При згадці про онуків, голос Олександра Заіки знову наповнюється життям. У розповіді звучить неймовірна любов та щире захоплення дошкільнятами — Мією та Давідом, які вправно опановують комп’ютерну техніку, а дечому ще й діда навчають. Він із повагою говорить про вже дорослу онуку Віку. Вони його надія і натхнення.
Олександр і Людмила з онукамиФото: З сімейного архіву Заік
Їх уже немає поруч, але вони залишаються в дітях, сімейних історіях і пам’яті рідних
У цій родині зберігаються фотографії, сімейні історії, речі, які нагадують про Володимира Міщенка та Владислава Кравченка.
Підростають їхні діти, які дізнаються про своїх батьків не лише із власних спогадів а й із розповідей тих, хто знав їх найкраще. Є дідусь, який носить військову форму й намагається оберігати їх від важких буднів воєнного часу.
Двоє чоловіків увійшли в одну родину як зяті. Обидва стали захисниками України. Обидва загинули молодими. Їхні дружини продовжують виховувати дітей, а батьки Олександр і Людмила допомогають їм у цьому.
У кожного з них — своя відповідальність. Але всі вони тепер назавжди пов’язані однією родинною історією — історією любові, втрат, пам’яті та надії на майбутнє.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
