Війна, розв’язана російськими загарбниками, внесла в ужиток українців такі слова як окупація, деокупація, обстріли… евакуація.
Дитячий будинок сімейного типу Ольги та Олександра Саніних із Великого Бурлука з непохитною вірою у Збройні Сили України пережив у рідному селищі нашестя російських зайд. Однак, на початку 2024 року з боку країни-агресорки почастішали обстріли селища. Надходила інформація про примусову евакуацію "статусних" дітей. Подружжя довго вагалося і врешті-решт прийняло рішення: разом із батьками-вихователями двох сусідніх ДБСТ – Наталею Тітаренко та Галиною і Володимиром Саніними – їхати у більш безпечне місце. Кожна з родин тоді дбала про 9-х дітей. І як не боляче було залишати затишну домівку, в якій плекали мрії, вчили добру, мусили рушати.
У лютому 2024-го Гуманітарна місія "Проліска" евакуювала дитячі будинки сімейного типу до Харкова. Там благодійники поклопотали за додатковий вагон до потяга, придбали для всіх квитки, і 27 дітей з батьками-вихователями рушили до Тернополя, де раніше проживала одна з дитячих родин.
Стривожені вимушеними змінами сім’ї з прифронтового східного прикордоння радо зустріли на заході України. З першого дня Тернопільський міський центр соціальних служб взяв над ними опіку. Без зволікань відповідні служби надали всім статус внутрішньо переміщених осіб, а вихованцям ще й статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів.
Вже півтора року вони за понад тисячу кілометрів від дому. У Ольги Саніної з ним пов’язані не тільки спогади про власну родину та дітей, а й про створення Дитячого будинку сімейного типу, в якому вона разом з чоловіком зігріли любов’ю дітей, позбавлених батьківського піклування, створивши для них умови, максимально наближені до родинних. Тернопіль став для них шансом на більш безпечне життя.
Родина Саніних з Великого Бурлука у Тернополі після евакуаціїФото: Людмила Склярова
Ольга згадує, як довго її чоловік Олександр, дивлячись на великі родини ДБСТ друзів-сусідів, вмовляв взяти на виховання дітей. Свої виросли, а потенціал і ресурс були. І вона зважилася. Як майбутні батьки-вихователі подружжя пройшло навчання і на початку 2013 року прийняло в свою оселю перших трьох дітей з однієї родини – два хлопчики 8-ми та 9-ти років і дівчинку 14-ти. З першого дня виявилося, що теоретичні знання йдуть у розріз із практикою. З дітьми домовитися за чашкою чаю було неможливо, адже їх виховувала вулиця. Щоб привчити вихованців до режиму, організованості, слід було докласти максимум уваги, враховуючи їх потреби, інтереси, травми та досвід. А також прищепити розуміння, що родина – це почуття безпеки й любові.
"Перші діти – вони і найскладніші, і найрідніші, – говорить мама-вихователька. – Довелося зіштовхнутися з жорсткою психологічною напругою, пройти процес адаптації. Ми так хвилювалися за них, що контролювали кожен крок. Зараз, маючи досвід, більше домовленостей і довіри".
За роки роботи з нашого родинного гнізда у доросле життя вийшло 10 вихованців – двоє з них (наймолодшому 19) нині боронять Україну від ворога. Чомусь думали, що випурхнуть, та й забудуть. А вони телефонують, питають поради, просять вибачення, діляться своїми рішеннями, приїздять. Навіть ті, які додавали чимало клопоту, тепер цікавляться, як діти, чи не дуже бешкетують? Ми для них – мама і тато. І це найбільша нагорода за нашу працю – виховання. Діти хоч і не рідні, але – наші. І ми задоволені, що вони мають родину, куди можна повернутися, щоб знайти розуміння й розраду.
Ольга Саніна, розповідаючи про період життя поза домівкою, говорить, що звикала до нового місця проживання важко. Дітям-підліткам, які продовжували дистанційне навчання у Великобурлуцькому ліцеї, те вдалося набагато легше. Вони швидко знайшли друзів. Володимир, Максим, Роман, Лев, Валерій та Олександра поринули у вир міського життя з широким спектром активного відпочинку – це і скейт парк із самокатами та електро-самокатами, футбольні поля, волейбольні майданчики, спортивні зали. Живуть дружно. Діти мають свої обов’язки, допомагають один одному у навчанні та хатніх справах.
Родини із Великобурлуччини у постійному полі зору соціальних служб: документальний супровід, морально-психологічна підтримка, постійні тренінги, навчання, квести для дорослих та дітей, турбота про культурний відпочинок додають сили.
У Тернополі такої форми виховання як дитячий будинок сімейного типу немає. Є кілька прийомних сімей, де виховують по 2-3 дитини. В області розповсюджена така практика, як опікунство, де в родині 16 – 20 дітей. Тож мами-виховательки із Великого Бурлука діляться досвідом, для себе черпають нове. Ольга разом з Наталею Тітаренко та Галиною Саніною беруть активну участь у всіх заходах. Вперше цьогоріч запрацювала Школа батьківської компетенції "Простір зростання". Сертифікати про її закінчення отримали п’ятеро випускників, серед яких – троє наших великобурлучанок.
Формування особистості, навичок спілкування, підтримка та розвиток, передача цінностей і традицій – аспекти на яких базується виховання. У своїй родині Ольга приділяє чималу увагу саме українським традиціям, наголошує на вивченні і спілкуванні рідною мовою. Їй імпонує глибока повага до народних традицій та родинних цінностей на заході України. Надовго запам’ятався цьогорічний молитовний сніданок перед Великоднем, який об’єднав у Тернополі представників різних сфер: влади, духовенства різних конфесій, громадських та молодіжних організацій, а також політиків, військовослужбовців, ветеранів, волонтерів, родини загиблих Героїв у спільній молитві за Україну. Ольга Саніна мала честь читати на заході молитву за сім’ю. Зворушливий момент величної піднесеності запам’ятався назавжди.
Не тільки соціальні служби цікавляться життям ДБСТ з прифронтової Великобурлуцької громади. Про родину Саніних місцеве телебачення зняло сюжет, щоб розповісти глядачам як живеться їм на Тернопільщині та познайомити з досвідом турботи, довіри й поваги до дітей, які у подальшому стають гідними громадянами країни.
Ольга СанінаФото: Людмила Склярова
"На новому місці проживання є повноцінне життя, але немає соціального житла, слід винаймати. А вдома є родинний будинок та немає спокою від агресивної російської федерації, війська якої руйнують селище, – з щемким болем говорить Ольга Саніна. – Живемо новинами про рідне в телефоні. Слідкуємо за прильотами. Знищено ліцей, торговий центр… Діти боляче сприйняли ці звістки, плакали. Всі сумують за батьком, який залишився у Великому Бурлуці. Щодня розмовляють телефоном та чекають, коли зможуть повернутися додому. Мені без чоловіка тут нелегко, а йому складно без нас там. Зараз діти перебувають на літньому відпочинку, про що, знову ж таки, поклопоталося керівництво Центру соціальних служб, то маю змогу відвідати домівку".
Нині в Україні через війну, нав’язану росіянами, немає безпечного місця. У червні цього року під масованим обстрілом ворожих дронів опинився і Тернопіль. І знову страх в очах дітей… Але за підтримки люблячої, дбайливої родини їм легше впоратися з викликами сьогодення. Подружжя Ольги і Олександра Саніних робить все для того, щоб вони виросли впевненими та гармонійними особистостями.
Людмила Склярова
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
