В перший день війни діти будинку сімейного типу Наталі Тітаренко перебували вдома не всі. Троє старших вихованців знаходилися в Харкові: хто навчався, хто поїхав у справах. Повернутися вони не змогли, бо транспорт до селища вже не ходив. З холодним розумом, зважено вихователька підійшла до проблеми, адже ніхто не знав, скільки триватиме це лихо. Двоє дітей залишилися в родичів, а один евакуювався разом із училищем, у якому навчався, до Тернополя. Вдома мала ще шестеро під опікою. Спочатку було дуже страшно, зізнається.
Повзуча окупації створила проблеми, яких раніше Наталя Миколаївна, саме так називають її вихованці, ніколи не мала – нестача хліба. На родину давали буханець, якого на її ватагу, звісно, не вистачало, адже діти підліткового віку. Виклопотала, почали видавали чотири.
За підтримки сільгоспників стало спокійніше за продукти. Вони постачали молоко, борошно, крупи, олію. А за сприяння селищної ради між будинками сімейного типу розділили продукти, що залишалися у ліцеї. На той момент мали ще і свої запаси – не голодували. Почала пекти хліб. При відсутності світла, йшла до сусідки, яка мала газову духову шафу.
Забезпечені були й водою - був генератор. Однак, його слабка потужність не дозволяла вмикати пральну машину, тому на заміну їй стала давно забута пральна дошка, ребриста поверхня якої допомагала виховательці у щоденному пранні купи дитячого одягу та білизни.
Коли вночі до хати постукали випадково окупанти, злякалася. Не за себе, за дітей. Але Бог дав, все минулося…
Жили тихо. Дітям ні до райцентру, ні на вулицю виходити не дозволяла. Боялася, що потраплять під вплив "нових господарів", які заманювали підлітків цигарками, розчинною кавою, цукерками, давали потримати автомат. Щораз наголошувала на тому, що наші хлопці стоять за свою землю. І вони не повинні нічого брати з рук загарбників.
Наталя Миколаївна вдячна їм, що не спокусилися, вистояли під час окупації.
Якою ж неймовірно радісною для дітей і дорослих була зустріч з нашими воїнами-визволителями, коли 10 вересня побачили на вулиці українські танки! Неначе, завіса з душі впала. То були НАШІ. Відчуття, які переповнювали, не можна передати й сьогодні – їх треба лише пережити.
У грудні до дитячої родини додалося ще дві дівчинки. Знову клопіт, переживання…і неспокій. Що далі? Почали прилітати "гостинці" від "сусіднього старшого брата". Останньою краплею був касетний снаряд, який розірвався неподалік. Спочатку думали, що в їхньому дворі. Страшенно налякані діти скочили з ліжок, згуртувалися, обнялися, а Наталя Миколаївна притиснула до себе найменшу – шестирічну Софійку. Лихоманило всіх. Навіть після заспокійливого не змогли заснути до ранку.
Постало питання: що робити? Наполохані діти погодилися на переїзд і наступного дня рушили на захід країни, до Тернополя, де мешкав син Наталі Миколаївни з родиною. На вокзалі їх зустріли волонтери, провели до житла. Це було приміщення під дахом…Згадуючи домівку і розмірений, постійно сповнений клопотами, комфортний спосіб життя, який вона зуміли створити для дітей за 10 років, плакала. А потім знайшла для родини трикімнатну квартиру, плата за яку була непосильною. Вклала свої кошти, запозичила і трішки заспокоїлася – дітям тут добре.
"На новому місці нас під крило взяла районна служба у справах дітей, - говорить Наталя Миколаївна. – Забезпечили постільною білизною, ковдрами, матрацами, одягом та іншим. Допомогли з документами, постійно дітям надавали безкоштовно квитки на всі розважальні заходи. Я брала участь у форумах батьків. Ділилися проблемами, шукали шляхи їх вирішення".
Перебуваючи в Тернополі, діти дистанційно навчалися у рідному ліцеї, завершили навчальний рік. А наприкінці червня повернулися всі додому. Відразу від волонтерських організацій отримали допомогу. Ситуація не дуже стабільна, але рідні стіни додають сил. А виховательці вони конче необхідні. У всіх дітей різні характери, звички, своє бачення, інтереси. Вона дбайливо і витримано підходить до кожного, аби прищепити їм всі необхідні у цьому складному житті чесноти. Знаходить компроміс, вміє вислухати і спрямувати кожного вихованця стежкою добра і людяності.
Порозуміння знаходить і з мамами вихованців, які тимчасово не можуть виконувати свої обов’язки. Зв’язки виховательки настільки міцні з цими родинами, що інколи мами просять посприяти вже на дорослих дітей. А вони, навіть, випурхнувши у доросле життя, не забувають Наталі Миколаївни. Приїздять відвідати її з своїми дітьми, на День народження із-за кордону надсилають квіти, повернувшись до сім’ї, їдуть, щоб знову відчути затишок будинку, де всі вони були разом.
Для неї – це визнання справи виховання дітей, котрі опинилися в складних життєвих обставинах. І яку вони з чоловіком Віктором започаткували, щоб зігріти дитячі душі любов’ю.
Людмила Склярова
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
