Ранком 24 лютого 2022 року наш світ змінився. Смертоносна злива вогню підпалила горизонт. А потім навалою посунула ворожа техніка і озброєні люди, які, чомусь, відчували себе господарями на нашій землі. Того зимового страшного ранку вони прийшли нас "звільняти". З часом виявилося, що таки "звільнили": спершу від свободи, а відтак, від звичного життя, роботи, навчання, сім’ї, дому…
Хтось став біженцем за межами країни, рятуючи, перш за все, дітей, а хтось перемістився до більш безпечного місця в межах сусідньої громади. Втікаючи від обстрілів, які почастішали на деокупованих територіях, люди кидали все, що мали. Адже у пріоритеті було найцінніше – життя рідних.
Великобурлуччина теж стала прихистком для людей, які того потребували. За допомогою відповідних служб та небайдужих краян – власників житла – їм надали тимчасове помешкання. Деякі зупинилися у родичів.
Пані Ольга разом із тринадцятирічною донькою виїхала із селища сусідньої громади, яке й нині постійно знаходиться на лінії вогню, ще восени минулого року. Поштовхом до такого рішення стали дитячі сльози і слова донечки, котра майже постійно перебувала в підвалі: "Мамо, я більше не витримую…". Поїхали в чому були, забравши з собою лише документи. Як і всі сподівалися, що весь цей жах скоро закінчиться…
"Нам довелося все починати спочатку – із сірникової коробки, – говорить Оля. – Найтяжче було в перші місяці – ні грошей, ні роботи, ні виплат. Не мали самого необхідного – ложки, чашки, одягу. Дякувати, у будинку, який нам люб’язно надали, були меблі. Щоб вижити, мала знайти хоч якусь роботу. Потім стало дещо легше: надійшли від держави виплати внутрішньо переміщеним особам, отримали гуманітарну допомогу та й питання із працевлаштуванням вирішилося. На невеликій земельній ділянці посадили город, щоб, як вдома, мати своє".
За словами жінки, все життя вона працювала. Ніколи ні в кого нічого не просила. Мріяли з чоловіком збудувати дім для дітей і таки зробили це. Єдине – не встигли у ньому створити затишок. Війна внесла свої корективи. У якому стані наразі житло, Ольга не знає. Боляче дивитися на донечку, котра за мирного життя мала багато друзів, любила читати, малювати, отримувала найвищі оцінки у навчанні. В думках бачила себе екологом – рятівником планети. Нині дитина змінилася: стала мовчазною і занадто дорослою. Кардинально змінилися і її плани стосовно майбутнього фаху…
Як стверджує пані Оля, вони навчилися жити одним днем. Якщо є можливість задовольняти якісь бажання, то намагаються це робити сьогодні, бо хто знає, чи буде така можливість завтра…Радіють, настільки це виходить, дрібницям. А ще зустрічам із земляками. Тоді в їхніх очах, які, ніби, завмерли в спогадах, з’являється тихе світіння. Всі вони нині – одна родина.
Катерина разом із чоловіком, свекрухою та двома доньками, шести та десяти років, виїхали з-під обстрілів у вересні 2022 року, коли окупаційні війська почали інтенсивно накривати населений пункт вогнем. "То було дуже страшно", - говорить Катерина. Гнані війною, вони приїхали до маленького села на території нашої громади, де у своєму будинку мешкає поважного віку дідусь чоловіка. Планували, що перебудуть деякий час, а згодом повернутися додому, де залишилися не тільки речі, а їхнє життя. Обоє мали роботу. Тепер виживають тільки завдячуючи виплатам від держави та "гуманітарці". Працевлаштуватися немає можливості. Село, в якому проживають, безперспективне, а щоб дістатися до центру громади, слід заплатити за машину 400 гривень.
Аби утримувати сім’ю, посадили город. З господарства – собака, кіт, кури та бройлери. Подружжя ладне займатися будь чим, аби тільки відганяти від себе давкі думки про домівку, що постійно терзають зсередини.
Відірвані з корінням від рідного краю, своїх домівок, від яких, буває, мало що залишилось, всі вони носять спільний біль у душі і надію – будь що повернутися додому.
Людмила Склярова
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
