Вогником єднання для жителів стала Viber спільнота "Петропавлівка для своїх!!!". Щоб користуватися інформацією в групі треба було знати, хто такий капустяний магнат, де вершина і що на ляхівці. Місцеві відразу розуміли про що мова, тому і отримували можливість допомагати своїм родичам, що залишаються в Петропавлівці. Досвідом, як об’єднати своїх ділиться Валерія Грінченко - адміністраторка групи.
Люди згуртувалися, щоб знати про рідних
Валерія Грінченко створила Viber спільноту наприкінці вересня 2022 року. В Петропавлівці дівчину знають за дівочим прізвищем Бутенко, та це не перешкодило зібрати в групу майже 800 односельців.
"Коли створювала цей ресурс, навіть і не думала, що будемо займатися гуманітарною допомогою та евакуацією. Хотіла, щоб односельці мали можливість спілкуватися між собою, знаходити один одного, або дізнаватися про своїх родичів, які на момент деокупації села залишалися впритул до лінії зіткнення",- згадує Валерія.
Валерія ГрінченкоФото: З особистого архіву Валерії
І схоже людей дійсно об’єднала повна відсутність інформації з рідного краю.На той час Петропавлівка, яка 7 місяців прожила під окупацією, була звільнена внаслідок потужних вуличних боїв. Вже довгий час після звільненнясело продовжує потерпати від артилерійських обстрілів та авіаційних нальотів. Щоденні зведення від ДСНС та поліції про зруйновані будинки та інфраструктуру, ще й сьогодні тримають спільноту в постійній тривозі за своїх близьких.
Ідею з посилками "від своїх до своїх" подали волонтери
Відразу після деокупації з Петропавлівкою не було ніякого зв’язку. Люди не розуміли, що з їхніми родичами, чого вони потребують. Знали тільки що в селі ще залишається більша частина населення.
"Згодом закрутилося так, що через Viber на нас вийшли волонтери, чия доля також якимось чином пов’язана з Петропавлівкою – хтось там народився, хтось зростав і ходив до місцевої школи,- розповідає адміністраторка групи.- Хлопці написали що готові поїхати в село, мають транспорт, кажітьтільки що везти, запитували в односельців!"
Так з’явилася ідея завантажити волонтерські авто посилками "від своїх до своїх".
"Ми розуміли, що в селі дуже гучно. Через розбитий міст на лівий берег на той час ще не їздили волонтери. Планували довезти посилки хоча б до Куп’янська, а там вже просити місцевих, щоб вони доставили пакунки до Петропавлівки", - говорить волонтерка.
Валерія почала координувати збір. Розповідає, що всі хто були на більш безпечних територіях, могли лише здогадуватися, чого потребують їхні родичі в зоні бойових дій. В групі радилися між собою, то ж в перших посилках крім продуктів, були ліки, сірники, свічки, предмети гігієни. Важливо було зорієнтувати людей, що пакунок має бути вагою не більше 15 кілограм, з написом кому треба передати і за якою адресою. А для перевірки на блок - постах в посилці мав бути і опис всього, що ввозиться на деокуповану територію.
Першою поїздкою вражені були всі односельці
В перші дні жовтня петропавлівці відправляли на малу Батьківщину два волонтерських автомобілі. Один з них їхав завантажений 300 пакунками гуманітарної допомоги, а інший, під зав’язку адресними посилками для своїх.Валерія зізнається, що вона з першого дня була як зв’язкова між волонтерами і цивільними. Земляки зверталися до неї за допомогою, а вона вже далі координувала волонтерів і озвучувала потреби. То ж і перша спроба волонтерів після деокупації проїхати в село її приємно шокувала.
"Наших пропустили в Петропавлівку і вони змогли передати всі посилки рідним", - зробила повідомлення у Viber спільноті Валерія.
Не менш шокованими були і ті, хто залишався в Петропавлівці, адже про те, що до них їдуть посилки від своїх вони навіть не здогадувались.
"В зоні бойових дій односельці плакали, дякували волонтерам і родичам, які пам’ятали про них", - згадує Валерія.
Вдячністю вибухнула група після першої поїздки. Адже крім посилок, волонтери змогли зробити фото родичів, які отримували пакети і розмістити їх в інтернет-спільноті. Люди раділи, побачивши своїх, і хоч на деякий час заспокоювались, що у них все добре.
Спочатку возили харчі, а потім генератори, будматеріали і ліки
Серед охочих допомагати був тільки один офіційний волонтер – Сергій Корнієнко, він родом з Петропавлівки, заснував Благодійний фонд "Завжди сильна Україна". Завдяки йому до Петропавлівки завезли перші генератори. Його добровільними помічниками стали Евгеній Кашин, Олександр Сумцов, Вячеслав Єшенко, Станіслав Тумко, Микола Коростій, Віталій Попов, Олександр Тихоненко, Нікіта Прошкін, Галина Ярошенко та Богдан Близнюк.
ВолонтериФото: Валерія Грінченко
До волонтерського руху долучалися і родини, які залишалися в Петропавлівці. Мама, тато і брат Евгенія Кашина під обстрілами розвозили гуманітарку у найвіддаленіші куточки села. Валерія Грінченко вдячна і Любові та Миколі Бондаренкам. Маючи досвід роботи в медицині, Любов разом з чоловіком займалися розподілом ліків, закуплених на спільні кошти.
Волонтери мало не щотижня їздили в село. Паралельно з роздачею гуманітарки вивчали потреби місцевих. Розуміли, що харчами петропавлівців вже забезпечували й інші волонтери. Посилки від "своїх до своїх" стали менш актуальними. Хоч хлопці місцеві і легко орієнтувалися на рідних вулицях, однак робота по роздачі посилок із рук в руки займала дуже багато часу. Тим більше, що обстріли продовжувались і на деякі вулиці вони могли заїхати лише у супроводі військових, а на інші їх взагалі не пропускали.
Та й місцеві вже більше потребували будматеріалів, ніж харчів. Засоби ж для тимчасового ремонту й укриття житла краще було закуповувати оптом. Тому в групі збирали гроші на потреби земляків, тут же і звітували. Гуманітарні конвої від своїх ставали щоразу об’ємнішими.
Збирали гроші на благодійність
Та не лише на будматеріали та ліки збирали гроші учасники спільноти. В лікарні Харкова вивозили їхніх поранених земляків. 17-річна Крістінапотрапила в лікарню з мінно-вибуховим осколковим пораненням головного мозку. Дівчина перенесла дві складні операції. 32,6 тис. грн. зібрали односельчани на ліки для проведення трепанації черепа. Долучилися петропавлівці і до збору грошей на пластину, яку поставили Крістіні . Вона коштувала 1400 євро. Допомагали земляки й іншій родині, в якій поранень зазнали мама, донька і син.
"Сумно те, що після лікування родина повернулася до Петропавлівки, під обстріли, які не стихають там і до сьогоднішнього дня, - співчуває Валерія. - Хоча б заради дітей, можливо треба було б скористатися допомогою від держави і тимчасово залишитись на більш безпечній території".
Волонтерка говорить, що ті люди, хто відстежували їхню діяльність, надавалигроші й на інші потреби. Максим Курдиман з Петропавлівки перерахував 36 тисяч гривень на будматеріали для односельців. Збирали на пальне для волонтерських автомобілів. А одного розу незнайомець профінансував закупку 300 буханок хліба.
Всі разом зібрали 40 тисяч на закупівлі ліків. На медичні препарати перерахував 30 тисяч гривень і Олександр Водолазський. До пошуку ліків долучився Сергій Шевченко. Чоловік дистанційно робив замовлення в аптеках та магазинах, а волонтери в Харкові це все забирали і везли в село. Його дружина Ірина Шевченко познайомила благодійників із волонтерською церковною організацією, яка неодноразово допомагала продуктами і хлібом.
Ділилися інформацією про евакуацію
Viber група стала ще й майданчиком для евакуації. До спільноти приєднувались люди, яким вдавалося виїхати з Петропавлівки. Вони розповідали, як в перші дні після деокупації зверталися до військових, щоб їх довезли до Куп’янська. Дехто шлях через річку долав пішки. Їхній досвід ставав в нагоді всім, хто хотів евакуювати з Петропавлівки своїх родичів.
На зворотньому рейсі вивозили людей і наші волонтери. Виїжджали родичі у яких була можливість тимчасово поселитись з рідними.
Проблеми були з евакуацією лежачих людей та хворих. Валерія говорить, що машини їхніх волонтерів не пристосовані для таких перевезень. Однак, зібравши заявки і відчувши потребу, дівчина знайшла в інтернеті благодійні організації, які займалися евакуацією саме таких людей. Таким чином, вразливі земляки були влаштовані до гуртожитків та пансіонатів на повне забезпечення.
"Люди сподіваються, що невдовзі все закінчиться. Не погоджуються евакуюватися", - розмірковує Валерія.
Розповідає про родину, до якої заїжджали ще на початку жовтня, щоб вивезтилежачих чоловіка і жінку. На той час дорослий син не погодився на евакуацію. А з настанням холодів звернувся сам, бо не міг залишати лежачих батьків в холодному будинку з пробитим дахом. Довелося знову шукати волонтерів, та небайдужі люди відреагували дуже швидко. Дівчина говорить, що після її дзвінка, вже наступного дня її вразливі земляки були влаштовані до пансіонату в Хорошеві.
"Можливо через відсутність інформації упродовж довгого часу, петропавлівці вважають евакуацію платною послугою. Прийнявши рішення про виїзд, бояться звертатися до волонтерських організацій, бо вважають, що не вистачить грошей".
Тому Валерія в групі намагається переконати земляків що евакуюватися треба, і що волонтери вивозять безкоштовно.
З колаборантами, мародерами та прильотами не сюди
Звичайно ж не лише благодійністю живуть петропавлівці. Як і в інших спільнотах не обходиться без наболілих тем про колаборантів та мародерів.На цьому підгрунті виникали суперечки. Знаходились також бажаючі розповісти коли і де щось прилітало, написати дислокацію військових. Такі публікації адміністраторка групи видаляла відразу.
"Як людина з проукраїнською позицією дійсно хотіла, щоб спільнота складалася з однодумців, - говорить Валерія. - Видаляла тих учасників, хто не знав місцевих термінів, назв вулиць чи відомих місцевих людей. Однак згодом зрозуміла, що відфільтрувати всіх учасників дуже важко, тому звернулася до спільноти щоб уникали в групі чутливих тем. Вирішила, що з колаборантами розберуться відповідні служби після Перемоги. Те ж саме і з мародерами, у людей, а тим паче на відстані, немає вагомих доказів. То ж роботу з ними залишили для поліції".
Відчуваю потребу допомагати
Валерія Грінченко народилася в Петропавлівці. Початкову школу закінчила в рідному селі, потім навчалася в першій школі міста Куп’янськ. Закінчила музичну школу. З 2010 року виїхала в Харків, і разом з чоловіком та маленьким сином проживає в обласному центрі. Після повномасштабного вторгнення вирішили з родиною поїхати до рідних в село. Тож окупацію жінка побачила на власні очі. Говорить, що тричі намагалися виїхати і всі спроби були безуспішні. Одного разу їхнє авто навіть потрапило під обстріл. Тож виїжджати довелося по великому колу - росія, Прибалтика, Польща, Харків. Їхали сім днів, та найбільше запам’яталась російська таможня. Там спецслужби почали проводити допит її п’ятирічного сина. Коли чоловік запитав, навіщо ви це робите, їм відповіли: "видели таких, что вывозят детей на органы"
Жінка розповідає, що через місяць після їх виїзду, через Печенізьку дамбу евакуювалася і її мама. А от 87-річна бабуся залишилась в селі. В куп’янській лікарні працює і тітка дівчини, яка на вихідні приїздить в Петропавлівку і відвідує бабусю. У сусідніх Подолах мешкаються інші дідусь і бабуся. Однак виїжджати ніхто з них не хоче. Валерія говорить, що тісна співпраця з волонтерами допомагає тримати зв’язок з рідними, якось їм допомагати. А ще жінка хоче евакуювати свого собаку. Улюбленець Кай втік від обстрілів. Але потім односельці говорили, що бачили схожого алабая. Тож Валерія не втрачає надію, що зможе вивезти ще й свого собаку.
Автор: Ольга Полтавець
Матеріал виготовлено за сприяння громадської організації "Національна асоціація медіа"
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
