Яким щасливим і безпечним було моє життя в рідному Куп’янську до війни. Маленькою я залюбки ходила в садочок, гралася на дитячому майданчику, смакувала морозиво в кафе біля будинку. Пішла до першого класу в ошатну новеньку школу. Щодня з радістю бігала на уроки, ходила на гуртки, спортивні секції, брала участь у шкільних заходах. Але вранці 24 лютого 2022 року все змінилося. Цей день я не забуду ніколи.
Пригадую останній мирний день у рідному місті 23 лютого 2022 року: надворі сонячно, пташки співають, пахне весною. Я повертаюсь додому після школи, зустрічаю друзів, які давно чекають, коли вже я вийду гуляти. Домовившись про зустріч наступного дня, нічого не підозрюючи, йду займатися своїми справами.
24 лютого 2022 року. Темний ранок. Збираюсь на уроки, ще не знаючи, що більше не ступлю на поріг рідної школи. Подруга пише, що не прийде на навчання, бо почалася війна. Мама збирає документи. Почалось повномасштабне вторгнення. Біль, сльози, втрати, страх, необізнаність, розгубленість. Узяли останні продукти з полиць магазину, простояли нескінченну чергу до банкомату, щоб зняти кошти про всяк випадок, і поїхали готуватися до тривожної ночі. Уся родина (11 людей) провела тиждень в одному підвалі. Винищувачі, гелікоптери, танки, вуличні бої, вибухи — усе це пережила з великим хвилюванням. Вибух на відстані пів кілометра я побачила власними очима. Розгубилась, не знала, що робити, але, на щастя, встигла сховатись. "Мені всього 13 років, — думаю я, — чому це все відбувається, чи виживу…"
Зникло світло, а з ним інтернет і зв’язок. Для мене щастя зловити хоч маленьку риску інтернету, щоб відписати друзям, що жива, і дізнатися, як вони.
Однолітки були зі мною. Ми допомагали одне одному не впадати у відчай та залишатися сильними. Спільні інтереси, мобільні ігри, жарти давали змогу хоч на секунду забути жахіття війни.
27 лютого 2022 року Куп’янськ, моє рідне містечко, окупували російські війська. Уже за декілька днів ми повернулись до квартири. Нескінченні колони техніки ворога кожен день проїжджали повз вікна будинків. Спрямовуючи стволи танків на беззахисні домівки, таким чином залякуючи людей.
Засоби звя’зку стабільно приглушують. Однак моя найкраща подруга жила по-сусідськи, тому ми проводили багато часу разом. Дивились фільми, коли була можливість, знімали відео на згадку, адже не знали, чи побачимось наступного дня. Виходячи на прогулянку з друзями, боялись зустріти ворожу техніку.
Продуктів усе менше, страху все більше. Але одного дня ми вирішуємо виїхати із цього пекла. Я покидала рідну домівку з надією повернутись через місяць, так і не попрощавшись із друзями, не обійнявши й не сказавши, як сильно я їх люблю.
Настав день від’їзду. Блокпости окупантів, перевірка багажу, страх бути розстріляними. Аж ось він — перший український блокпост, наші військові. Це неймовірна радість, але часу на втіху не було, тому що досі знаходились у зоні бойових дій. Зустріли першу колону нашої техніки, усі раділи, сигналили, дякували. Відчули, що вони — наша безпека. Добу ми їхали до більш-менш тихого місця та найочікуванішої зупинки. Я на підконтрольній Україні території, тут усе українське, вільне, навіть повітря чистіше.
Нарешті приїхали до кінцевого місця перебування: до бабусі на Рівненщину. Вона залюбки нас прийняла. Я часто приїжджала до неї в дитинстві, тому було трохи легше пристосуватися. Ходжу на прогулянки з мамою, допомагаю бабці на городі, не навчаюсь, бо все ще сподіваюсь, що незабаром усе скінчиться.
Пройшов місяць, і я розуміла, усе затягується, починаю сумувати за домівкою. Зв’язку з друзями, які залишилися там, немає, потрохи впадаю у відчай. Час тягнувся повільно. Майже не виходячи з дому, я безперервно читала новини про своє місто. Зв’язатися з рідними було неможливо, щастя, коли отримувала довгоочікувані, але короткі дзвінки та повідомлення. Єдине, що підбадьорювало мене — підтримка близьких: як тих, хто був зі мною, так і коротких, але таких важливих повідомлень тих, хто був на відстані. Так я провела ще чотири місяці: в очікуванні, тривозі та надії.
Найбажаніші події нарешті відбулися: деокупація рідного Куп’янська. Сльози радості переповнювали мене, це був найкращий день за останній період. Але повертатись зарано, небезпека досі присутня, усе ж таки лінія фронту.
Прийшов час відновлювати навчання. Відбувалося воно дистанційно, тому познайомилась я тільки з двома дівчатами із класу, які стали моїми хорошими подругами. Уроки допомогли мені переключити увагу від усього, що відбувається.
Реабілітаційний табір для постраждалих від війни — місце, де я дійсно відчула себе живою, могла відволіктися від поганих думок та познайомитися з приємними людьми. Такі заходи дають необхідну підтримку для людей, які пережили окупацію рідних місць та покинули звичне життя.
Одного дня, останній місяць другого семестру, повернули очну форму навчання. Я дуже боялась йти в нову школу, нервувала, як мене приймуть, але вибору не було. Подруга, з якою я познайомилася раніше, провела мене в клас. Однокласники ставились до мене досить добре. У кінці року ми вже чудово спілкувалися. Якби не школа, не знаю, чи знайшла б я друзів взагалі.
Зараз я так само навчаюсь у школі, маю близьких друзів, яким дуже вдячна за допомогу та необхідну підтримку. Проводжу звичайні дні, мрію про майбутнє та намагаюся не втрачати надію.
Думки про рідне місто не покидають мене. Знаю, що багато будинків уже розбито, стоять руїни, які кровоточать і дуже болять. Мрію про те, що я приїду в місто відновлене, красиве, наповнене дитячим щебетом і пахощами квітів. Зустріну своїх однокласників, вчителів, друзів, сусідів. І знову все буде так, як до війни. Ні, не так, а ще краще! Цього я дуже хочу, до цього прагну, цим живу. І відлунює щодня моє містечко: я чекаю тебе, я дуже за тобою сумую.
Вікторія Решетняк
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
