Зазвичай героями шкільних публікацій у травні стають випускники, а у вересні –першокласники. Вчителів, як правило, згадують у День вчителя, а між тим вони поряд із дітьми впродовж 11 років навчання і їх імена мають бути вписані в історію кожного учня і учениці. Сергій Здор залишається другом для своїх учнів ще й на довгі роки після випускного балу, а тому щемлива традиція зустрічі шкільних друзів щороку в серпні відбувалася в його дворі, який був через дорогу від школи…
Сергій Вікторович Здор йде шляхом, яким не планував, але якому присвятив уже понад 40 років свого життя. Його перші враження про шкільне середовище були далекими від ідеалу, й учительську професію він не вважав своїм покликанням. Проте доля розпорядилась інакше: після закінчення природничого факультету Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди, Сергій Здор отримав направлення на Волинь.
Саме там, у маленькій сільській школі, відбулася його зустріч із першим учнівським класом, що змінила все. У дитячих очах юнак побачив довіру, бажання творити й пізнавати світ — це стало тим моментом істини, з якого почалася історія вчителя — Сергія Вікторовича Здора.
Сергій Вікторович ЗдорФото: Купʼянськ.City
Згодом, через сімейні обставини, Сергій Здор повернувся на рідну Харківщину, де почав працювати в малокомплектній Піщанській школі Куп’янського району вчителем біології та хімії. Через деякий час став директором і залишався там понад три десятиліття. Він не просто викладав — він перетворював навчальний заклад, вибудовуючи справжню "Школу радості", де не тільки навчаються, а й живуть щасливо.
Сергій Здор впроваджував передові на той час освітні методики: від лекційно-практичної системи до модульного навчання з кредитно-рейтинговою системою оцінювання. Учні мали змогу виправляти помилки, самостійно обирати форму заліку й доводити власні знання. Поняття "двійка" в його кабінеті фактично зникло, а слово "хімія" перестало лякати. Статті з досвідом педагога неодноразово публікувалися в науково-методичних журналах, для нього ж головним було здолати в дітей зневіру в себе, навчити їх вірити у свої сили й можливості.
Тому, особливою гордістю для нього стали численні досягнення його вихованців: перемоги на олімпіадах, конкурсах МАН, форумах, дослідницьких змаганнях. Понад тридцять його учнів обрали шлях учителя, і близько десяти — викладання хімії та біології. Сам педагог переконаний: не існує не здібних дітей — є лише ті, кому вчасно не допомогли розкрити свій потенціал.
Його учні щиро конкурували за право працювати з ним. У позаурочний час вчитель організовував наукові гуртки, екологічні проєкти, літні школи. Хімією діти мали змогу займатися в спеціально обладнаному кабінеті. У сільських умовах було нелегко підвести до робочих столів воду, каналізацію та електричний струм, однак і це вдалося, разом зі встановленням КЕХу і витяжних шаф. Придбали стенди, хімічний посуд, халати й реактиви.
Малокомплектна школа стала центром життя і виховання. Майже половина учнівського колективу входила до банку обдарованих дітей. Цінності тут будувалися на довірі, виборі й повазі. Кабінети не зачинялися, конфлікти вирішувалися без принижень, навіть зниклі речі поверталися без тиску. Школярі не прогулювали уроки, а йшли до школи із задоволенням.
Сергій Здор має досвід роботи з проєктними технологіями викладання, завдяки чому з 2017 року на базі школи функціонувала літня екологічна школа, де займалися дослідницькою діяльністю бажаючі учні 8–10 класів з усіх закладів освіти району.
Педагог неодноразово був відзначений грамотами всіх рівнів: від району до міністерства. Він — лауреат престижних премій, півфіналіст Global Teacher Prize Ukraine-2021, володар державних відзнак. Його педагогічне кредо — приклад без компромісів. Він живе так, як навчає: щиро, чесно, відкрито. Його дім був навпроти школи, а межу між роботою і особистим життям він давно не став помічати.
Вона зникла зовсім, коли вчитель, як і більшість земляків став вимушеним переселенцем. У вогні окупантів згоріли школа, дім і всі його відзнаки. Здавалося нема сенсу продовжувати педагогічний шлях, однак перебуваючи в окупації пообіцяв очільниці Петропавлівської громади Ользі Козирєвій допомогати відновлювати освіту, якщо виживуть.
І своє слово дотримав. Після деокупації громади очолив Відділ освіти, культури, молоді та спорту не заради кар’єри, а з бажанням вдихнути нове життя в освіту дітей, які пережили страшні потрясіння.
У прифронтових і деокупованих громадах освіта залишилася без шкіл, без документів, без мережі, без світла й без зарплати. Не була винятком і Петропавлівська громада. Але з грудня 2022 року освітяни почали вручну відбудовувати найскладнішу систему — людські стосунки. Вони шукали один одного, віддзвонювали, писали, створювали спільноти в соціальних мережах. У січні 2023 року — ліцеї, що втратили все, одними з перших на Куп’янщині відкрилися в дистанційному форматі. Без гарантованого фінансування, без техніки, без обладнання, однак із мережею близько 480 учнів і учениць.
Нагородження Сергія ВікторовичаФото: Купʼянськ.City
Сергій Вікторович згадує, як усе доводилося починати буквально з нуля — спочатку пошук вчителів, а потім уже разом із колегами знаходили кожного учня і ученицю, встановлюючи контакти з односельцями. Складною була невизначеність із фінансуванням, і перші 5 місяців освітянам довелося працювали без зарплати. Субвенцію не виділили на Петропавлівську громаду через те, що станом на 5 вересня 2022 року, коли збирали статистику, її територія була ще окупована, а школа офіційно не мала жодного учня. Розпочавши освітній процес у січні 2023 року, першу заробітну плату освітяни отримали тільки в травні, наприкінці 2022–2023 навчального року.
Попри бюджетні виклики, начальника відділу освіти турбують посттравматичні наслідки в учнів і вчителів. Діти пережили обстріли, окупацію, втрати. Вчителі, які залишилися поруч, стали для них ще і психологами. Вони підтримували учнів і учениць, попри власні психологічні травми. Тому організація роботи закладів із професійними психологами — є пунктом номер один у робочому записнику керівника.
Відразу після деокупації в ефірі дистанційного навчання були звуки вибухів та обстрілів. На той час ще дехто з дітей та вчителів залишалися вдома, на території можливих бойових дій. Багато учнів виконували завдання асинхронно: коли був інтернет і хоч якийся спокій. Є в Петропавлівських ліцеях і діти, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. Із часом усе менше з них наважується виходити на уроки, навіть асинхронно. Діти бояться бути виявленими, бо участь в українському навчанні — це ризик для всієї родини.
Начальник відділу освіти розмірковує і про українських дітей, які змушені вибирати: або навчання за кордоном, або — дистанційно в Україні, але без відпочинку й дитинства. Часто це закінчується емоційним вигоранням і повною відмовою від українського компонента.
А тому, на переконання Сергія Здора, у складні часи фронт кожного працівника освіти має бути боротьбою за кожну дитину. Попри офіційне дистанційне навчання, педагоги Петропавлівської громади не цураються інших форм роботи з учнями — створення тематичних чат-груп, надсилання завданнь, індивідуальні консультації телефоном — аби не втратити дитину для освіти. У прифронтових громадах освітній процес тримається не на установах, а на особистостях. Кожен клас, кожен учень — це результат роботи конкретного вчителя, який не зламався. Навіть без стін школи.
Сергій Вікторович Здор вважає, що в навчанні, як і в будь-якій іншій діяльності має бути мотивація — як моральна, так і матеріальна. Тому розробка Програми "Обдаровані діти" є в пріоритетах громади. Та, на жаль, освіта на деокупованих територіях і досі залишається в зоні невизначеності, де скорочується мережа навчальних закладів, втрачаються контакти з родинами й багато дітей залишається поза межами української освітньої системи.
Нагородження школярівФото: Купʼянськ.City
Але є і надія — поки діти повертаються, беруть участь у конкурсах, перемагають і дякують своїм учителям — ця освіта жива. І вона варта підтримки держави, громади й кожного з нас. Освіту можна відновити там, де є віра, праця і серце, наповнене любов’ю до дітей.
Втративши все матеріальне, Сергій Вікторович Здор не втратив віри в українську дитину й силу школи. Історія, яку він розповів, — це не тільки спогади. Це виклик, який щодня приймає українська освіта на передовій життя.
Ольга ПОЛТАВЕЦЬ
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
