Опікуватися людьми в потребі — це щоденний клопіт, який вимагає терпіння і самопожертви. Саме так можна охарактеризувати працю робітниць Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Великобурлуцької селищної ради. Вони не тільки турбуються про фізичні потреби своїх підопічних, а й підтримують їх морально. Кожен вчинок, навіть найменший, і особливо в час війни є джерелом тепла та надії.
Щоранку, протягом 31 року, Віта Сіренко, поспішає до своїх підопічних. За цей час їх у неї було близько сотні. Усі вони з різними характерами, життєвими історіями, оберемком років, хворобами і здебільшого самотні. Жінка не тільки допомагає їм у господарських справах, а і завжди знаходить для кожного потрібне, заспокійливе слово.
Нині робітниця Територіального центру надає соціальні послуги одинадцяти мешканцям і мешканкам прифронтової громади. Чекають вони на неї з нетерпінням: комусь у будинку слід прибрати, води принести. Хтось потребує допомоги на городі й подвір’ї, холодної пори — у плиті розпалити, дров занести і виконати ще безліч доручень.
"Це і продукти та ліки купити, заплатити комунальні платежі, переоформити субсидію, отримати гуманітарну допомогу й не тільки. Згідно з графіком, щодня відвідую 6–7 підопічних. Кожному маю приділити 45 хвилин", — розповідає Віта Сіренко.
Але соціальна робітниця не обмежується часом. Якщо потрібно, затримається, аби задовольнити прохання людини, а наступного дня повернеться, щоб дізнатися, чи не потрібно чого.
Швидка в роботі, відповідальна, терпляча й уважна. За ці чесноти та добре серце дехто з підопічних називає Віту "донечкою". Вони ж стають для неї рідними людьми. Жінка пам’ятає кожного й кожну. Окремим залишається безмежно вдячна за щиру доброзичливість і пошану до її праці.
За період повномасштабної війни серед тих, про кого турбується Віта Сіренко, є і внутрішньо переміщені особи — люди, які знайшли в громаді захист від несамовитого російського сусіда-агресора, котрий постійно тримає їхні домівки під обстрілом.
"У них свій біль, який хочеться розрадити, бо літні люди мають право на затишок і спокій", — переймаючись долею переселенців, говорить жінка.
Дивлячись на них, вона з болем згадує період окупації, коли повз її будинок йшли нескінченні колони російської техніки, скрізь нишпорили люди зі зброєю, а потім намагалися нав’язати свої порядки. Сковував страх за синів та їхні родини. Допоки "нові господарі" не чіпали соціальну службу, Віта, як і колежанки по роботі, продовжувала виконувати покладені на неї обов’язки. Психологічно було надзвичайно важко та вона витримала, бо мала непохитну позицію щодо свободи й гідного життя у своїй країні.
Після деокупації громади, робота знову увійшла у звичне русло. Турбуючись про колектив соціальних працівниць Терцентру, Великобурлуцька селищна рада минулого року, у рамках проєкту "Програма ЄС Міцні Регіони — Спеціальна програма підтримки України", що співфінансується Європейським союзом та Федеральним міністерством економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) та реалізується GIZ Ukraine, забезпечила всіх електричними триколісними велосипедами "Trike 24".
Фото: Людмила Склярова
"Велосипед став добрим помічником, — задоволено каже жінка. — Маючи навички керування двоколісним, цей в управлінні легкий і до того ж оснащений двома кошиками, що дуже зручно при транспортуванні наборів гуманітарної допомоги та об’ємних і важких товарів на замовлення. Та й час заощаджується, більше уваги можу приділити роботі на обійсті своїх підопічних чи по господарству. Виручає триколісний і взимку, коли невисокий шар снігу. Використовую техніку дбайливо, слідкую за технічним станом".
Фото: Людмила Склярова
Повертаючись із роботи, Віта ставить свого електропомічника до гаража, а акумуляторну батарею на зарядку й поринає в домашні справи. Літньої пори затримується біля квітів, даючи відпочинок собі та нав’язливим тривожним думкам, милується різнобарв’ям. Дбаючи про родину, забувається. Але ненадовго, бо тишу розтинають сигнали повітряної тривоги. Вона з нетерпінням поглядає на телефон, чекаючи на "++" від сина. І знову чергова безсонна ніч…
У колективі однодумців працюється легко й соціальна робітниця Віта Сіренко продовжує дарувати добро тим, хто його потребує. Мріє, як і всі українці, про мир і безпеку, щоб швидше закінчилася війна, живими повернулися захисники до своїх родин, щоб її діти та четверо онучок могли жити вдома, у Великому Бурлуку — селищі, без якого вона себе не уявляє.
Людмила СКЛЯРОВА
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
