Вишитий одяг усе більше входить у повсякдення українців і українок. Однак не завжди люди так трепетно ставилися до нього, а інколи навіть знецінювали працю вишивальниць. Сьогодні вишиванку (вишиту сорочку) вважають витвором мистецтва, символом національної ідентичності, а між тим у кольорах та орнаментах можна відстежити низку стереотипів, які роками насаджувалися в суспільстві.
По-перше, вишиванням, зазвичай, займалися жінки, бо вважалося, що це нескладна робота. По-друге, цій справі навчали дівчаток, а хлопців залучали до випасання худоби та допомоги по господарству. По-третє, виготовляючи одяг для себе, жінки й самі знецінювали себе, а інколи й повідомляли про це у своїх роботах. Знову ж, про добробут родини, продовження роду, велич і міць чоловіка, які були закодовані в символах вишиванки, могла подбати тільки "берегиня" — поширений стереотип, що жінка опікується домашнім господарством, не має своєї позиції, у важливих справах покладається на чоловіка.
Жінки дбали і про збереження культурної спадщини, хоча вважати, що вишивання – суто "жіноча" справа, є стереотипним уявленням суспільства про ролі чоловіків у ньому.
Колекцію вишиваних виробів уже за часів незалежної України вдалося зібрати куп’янчанці Ользі Козир. Філологиня за освітою, вона, крім основного предмету, викладала етнографію в Куп’янському професійному училищі № 34. Ольга Василівна була однією з перших етнографок на Харківщині, бо на початку 90-х цю дисципліну тільки впроваджували, тоді як ухваленої навчальної програми ще не було.
"Я вирішила підійти неформально до викладання, розробила програму, що ґрунтувалася на регіональному компоненті. Згодом мій досвід узагальнили й дозволили користуватися самостійно розробленою програмою", — каже пані Ольга.
Викладачка нової дисципліни була впевнена, що студентам і студенткам вдасться краще засвоїти новий предмет, якщо вони разом відтворять і збережуть експонати матеріальної і духовної спадщини народу.
Слобожанську символіку на вишиваних виробах ми й обговорили з Ольгою Козир. Однак вона зауважила, що перш ніж розпочинати вишивання, жінці треба було підготувати полотно та пошити з нього одяг. З розповідей мами та бабусі, Ольга Василівна запам’ятала, наскільки цей процес був трудомістким.
Ольга Козир (Реуцька- дівоче прізвище) в 10 класіФото: З архіву Ольги Козир
"Багато часу потрібно було для підготовки конопель. Виростивши їх, треба було відібрати найдовші волокна для виробництва тканини. Далі сировину розстеляли в хаті на долівці і наказували дітям бігати по ній, щоб виминалися остюки, — розповідає етнографка. — Таким чином, коноплі перетворювалися на прядиво, яке потім замочували, сушили, тіпали. Далі мотали на веретена і ткали полотно. Воно виходило сіре і грубе, потребувало вибілювання на сонці. Тому в погожі літні дні жінки розстеляли полотно на луках та поливали водою".
Із тонкого білого матеріалу жінки зазвичай шили одяг для всіх членів родини. Для себе ж виготовляли так звані сорочки з підтичками. Це коли для верхньої частини виробу використовували білу тканину, а до низу пришивали (доточували) грубе й необроблене полотно. Таким чином економили якісні матеріали і визнавали, що для домашньої роботи підійде саме такий одяг.
Сорочка з підтичкамиФото: З відкритих джерел
Ольга Козир досліджувала історію слобожанської вишиванки, яка не має такої давньої історії, як у центральних і західних регіонах України. Землі східної частини заселяли в середині XVII століття люди з різних місцевостей, а тому й у вишиванці переплелися орнаменти різних народів.
"Найпоширенішою була вишивка біллю, або білим по білому. Це був колір жалоби, він символізував зв’язок із предками. Таку вишиванку робили мережкою, тобто висмикували поперечні нитки й у такий спосіб робили орнамент. Серед інших кольорів — червоний і чорний. За давніми уявленнями, вони символізували любов (червоний) та зв’язок із землею (чорний)", — каже пані Ольга.
Сорочка з вишивкою білими нитками та мережкоюФото: З відкритих джерел
На рушниках, яким понад 100 років, дослідниця вивчала вишите дерево життя, яке символізувало весь всесвіт і було найпоширенішим орнаментом для більшості виробів слобожанщини. У більш пізніх роботах цей зв’язок поколінь відтворювався у вигляді куща, який розміщений у вазоні.
"На давніх вишивках серед гілок можна було побачити птахів, зазвичай це були пари, які мали дати початок новому життю", — зазначає етнографка.
Таким чином, суспільство нагадувало молодому поколінню про необхідність поповнювати родину дітьми.
Візерунок чоловічої і жіночої сорочки різнився. Спільним орнаментом міг бути виноград, що символізував життя. На чоловічій сорочці переважав рослинний і геометричний орнамент — ромби, листя дуба, жолуді, як символи незламності та мужності. Жіночі сорочки прикрашали в основному калиною. Фахівчиня вважає, що перевагу цій рослині віддавали завдяки слову "коло", тобто сонце, коловрат, колообіг. Ці орнаменти були символами тих, хто дає життя.
Іноді вишивальниці знецінювали свою роботу. За свідченням Ольги Козир, на більш пізніх рушниках зустрічалися вишивані написи "Нетрудна моя работа, угодить было охота".
"Вишивальниці не знали російської мови, бо в словах були помилки. Видно було, що людина просто копіювала літери, бо десь вони були не повністю вишиті. Скоріш за все це свідчить про початок русифікації", — зауважує етнографиня.
Всі ці факти вдалося вивчити завдяки експонатам, зібраним в етнографічному музеї, який згодом з’явився у професійно-технічному закладі. Тут була представлена колекція старовинних рушників, вишитих сорочок, різноманітних предметів побуту, знарядь праці, виробів декоративно-прикладного мистецтва, ікон.
Етнографічний музейФото: З архіву Ольги Козир
"Молоді було цікаво. На той час в групах швачок, малярів, штукатурів здобували освіту тільки дівчата. Професії зварників та кухарів-кондитерів обирали і хлопці, і дівчата, це були змішані групи. За спеціальностями слюсарів-ремонтників та столярів навчалися хлопці. Але, незалежно від статі, переважна більшість студентів і студенток долучалися до спільної діяльності. Вони несли в спеціально обладнану під музей кімнату предмети побуту та вишиванки, які знаходили у родичів або в своїх родинах, - згадує Ольга Козир. - Робили власні етнографічні альбоми, де замальовували орнаменти, вивчали походження своїх імен в прізвищ, зображували родовідне дерево. Ці роботи також зберігалися в нашому музеї".
Наразі доля зібраної колекції етнологині невідома. При проведенні чергової перевірки навчального закладу представники контрольно-ревізійного управління зарахували всі експонати на баланс ПТУ-34. Потім, коли викладачка вже перебувала на пенсії, відбулася ще й реформа професійно-технічної освіти і три куп’янських заклади об’єднали в один.
"Думаю, що експонати вже списали, або лежать нікому не потрібні, в якомусь приміщенні. А тепер ще й через бойові дії доступу в Куп’янськ немає. Колекція може бути втрачена під ворожим вогнем", - розмірковує Ольга Козир.
Та в будь-якому випадку, етнологиня впевнена, ті знання, які вона викладала своїм студентам і студенткам, залишаться в їхній пам’яті та вони усвідомлено передаватимуть їх своїм дітям і онукам.
Ольга ПОЛТАВЕЦЬ
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
