Відділення соціальної допомоги вдома Територіального центру Великобурлуцької селищної ради налічує 22 робітника. Випадкових людей тут немає. Усіх, хто займається цією справою, об’єднує співчуття і любов, жалісливість і доброта до інших. Словом, їх єднає милосердя. Не зважаючи на погодні умови, пори року, стан здоров’я і домашні проблеми, вони двічі, а то і тричі на тиждень поспішають до своїх підопічних, більшості з яких понад 80 років. Самотні, слабкі, деякі прикуті до ліжка, — усі вони чекають на жінок, які за тривалий час спілкування стали для них рідними. Вони допоможуть у хатніх справах, на городі, принесуть необхідні товари та ліки, сплатять комунальні платежі, за потреби оформлять субсидію.
Кожна із соціальних робітниць обслуговує від 11 до 17 людей поважного віку. У цілому по громаді — близько двохсот. Окрім суттєвої допомоги, обов’язково знаходять для них добре слово. А що для людини, яка не виходить далі рідного порогу чи обійстя, цінніше?
Сила милосердя в жертовності. Під час окупації громади російськими військами соціальні робітниці продовжували навідувати підопічних — служба не припиняла роботу. Пережидаючи ворожу техніку, яка тяглася годинами, під гвинтокрилами, які нависали над головою, під наведеним дулом танків, а інколи і з автоматними чергами за спиною, вони несли їм хліб, за яким стояли темними морозяними ранками в довгих чергах, крупу, олію, картоплю, закрутки з дому, долаючи відстань у 10–12 кілометрів. Соцробітниці мали йти через ворожі блокпости, бо підопічні залишилися без засобів для існування — ні пошта, ні банкомати не працювали. Тож пенсію люди не отримували. Виживали за допомоги соціальної служби. Робітниці, жаліючи стареньких, носили їм окрім продуктів, ще й гарячу їжу з дому.
За словами директорки Територіального центру соціального обслуговування населення Галини Костенко, окупанти їхньою службою не цікавилися аж допоки не почали налагоджувати "нове життя" за своїми законами. З 1 липня соціальні робітники терцентру були виведені Великобурлуцькою селищною радою на простій. Однак люди, якими служба опікувалася, просили соцробітниць, до яких так звикли, про допомогу. І ті не відмовляли.
Із серпня 2022 року окупаційна влада намагалася створити свою псевдосоціальну службу. Проіснувала вона недовго — 11 вересня, завдячуючи Збройним силам України, Великобурлуцьку громаду було звільнено від рашистів. І цього ж дня робітниці відділу соцобслуговування Територіального центру Великобурлуцької селищної ради вже були біля своїх підопічних. Ті зі сльозами на очах зустрічали, обіймали своїх берегинь.
Галина Костенко, розповідаючи про колектив соцробітників, називає Валентину Єфіменко, Віту Сіренко, Людмилу Псюрник, Людмилу Кравченко, Валентину Воловик, Тетяну Кисіль, Ларису Горєлову, Ольгу Чеху, Ольгу Петришену, Світлану Оковиту, Ольгу Бреславську. Їхній стаж роботи налічує не одне десятиліття.
П’ятнадцять років працює в службі й допомагає жіночому колективу відділення Микола Самохін. Якщо необхідно косити біля домоволодінь підопічних, пиляти, рубати дрова, посадити та викопати картоплю, доправити гуманітарну допомогу — це його рук справи.
Понад десять років у відділенні надає безкоштовні перукарські послуги Світлана Чвало, якими користуються малозабезпечені, люди з обмеженими можливостями. За потреби у відділенні соціальної адаптації центру люди поважного віку мають змогу виміряти артеріальний тиск, отримати послуги фізичної реабілітації.
Директорка наголошує, що, нині працюючі соцробітники у важкі часи окупації підтримували не лише своїх підопічних, а й один одного й головне — залишилися вірними Україні.
Людмила Склярова
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
