Одна з найстаріших шкіл, Куп’янська гімназія №7, зазнала незворотних руйнувань. За 120 років свого існування заклад витримав безліч реформ та дав путівку в життя багатьом куп’янчанам. Серед них люди, які героїчно захищали свою батьківщину і загинули в молоді роки. Навіть перебуваючи під окупацією, більша частина колективу тримала патріотичну лінію виховання та намагалася зберегти майно школи. Зазнавши руйнувань в перші дні повномасштабного вторгнення, приміщення гімназії було повністю зруйноване під час деокупації.
В закладі пам’ятають своїх героїв
Дошки пам’яті Реуцького О.А., Ходака Ю.В. та Українцева В.Л. щодня нагадували учням школи про їх героїчних попередників. Олексій Анатолійович Реуцький, воїн –інтернаціоналіст, який загинув в Афганістані. Він служив в розвідувальній роті мотострілецького полку під Баграмом. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. В роки навчання в Куп’янській середній школі №8 з 1971 по 1981 рік займався в гуртку з кульової стрільби, захищав честь школи на міських змаганнях. Хлопець був активним учасником шкільних КВК та самодіяльності.
З 1970 по 1980 в школі навчався і Ходак Юрій Валентинович, молодший сержант, воїн-інтернаціоналіст. Він трагічно загинув, виконуючи бойове завдання у горах Афганістану. Під час ворожої атаки його бронетранспортер разом із особовим складом перекинувся у прірву. Орденом Червоної Зірки наш земляк нагороджений посмертно.
Серед колишніх учнів закладу і загиблий герой російсько-української війни. Віталій Леонідович Українцев, навчаючись в школі, займався легкою атлетикою та бальними танцями. Любив грати на гітарі. Дитячі роки з братом згадує його молодша сестра, Катерина:
"Я його чекала зі школи. Він годував мене, гуляв зі мною, а я допомагала йому розмальовувати його контурні карти. Він захищав мене, а в 13 років привів на спортивний майданчик і сказав: "Я не завжди буду поруч, маєш навчитися захищатись сама".
Після закінчення 8 класів, Віталій вступив до Харківського хореографічного училища. Та не судилося. Старшиною МВС України, він пішов захищав українську землю на Донбасі. В АТО Віталій Українцев був командиром взводу батальона патрульної служби міліції особливого призначення "Дніпро-1". Захисник загинув 14 вересня 2014 р., коли колона військових, яка разом з підкріпленням прямувала на блок-пости, потрапила у засідку терористів біля с. Первомайське Ясинуватського району Донецької області. Посмертно Віталій Українцев нагороджений орденом "За мужність" 3 ступеня.
В січні цього року Віталію мало б виповнитися 55 років. Його сестра, Катерина, написала у Фейсбуці:
"Ми усі народжуємось для якоїсь місії, у кожного з нас свій шлях. Мій брат народився, щоб виховати ціле покоління дітей мужніми та справедливими, щоб виховати мене, щоб народити двох донечок, щоб перевернути в головах місцевих, які не уявляли своє життя без расєї, ставлення до України і для того, щоб віддати своє життя за Україну. У вересні 2014 я була впевнена, що ціна життя таких, як він, здатна зупинити ворога назавжди… Минуло вісім років: за цей час військову форму на себе вдягнула вже його маленька донька, а ми все ще намагаємось зупинити того ж ворога".
Побратими говорять, що більше всього Віталій хвилювався, щоб росіяни не зайшли в місто Куп’янськ. Однак вже 24 лютого 2022 року від вибухової хвилі повилітали вікна у його рідній школі, а наприкінці березня окупанти шукали "нацистів", заїхавши на подвір’я гімназії двома БТРами.
Школу оточили 20 російських військових, а на мене направили автомати
В інтерв’ю "Новій українській школі" директорка Куп’янської гімназії № 7 Олена Глущенко розповіла про життя і діяльність закладу в окупації та порятунок приміщення.
Директорка Купʼянської гімназії №7 Олена ГлущенкоФото: nus.org.ua
З перших днів вторгнення окупувавши Куп’янськ, "нова" влада зайшла в Куп’янськ-Вузловий наприкінці березня 2022 року - на заваді були розбиті мости через річку. Відразу розпочали зачистку селища від "українських нацистів".
Пані Олена згадує, як заїхавши військовою технікою на подвір’я школи, 20 озброєних окупантів оточили приміщення. Педагогічний колектив тоді якраз намагався врятувати будівлю після прильотів. Вибиті двері та вікна закривали плівкою, бо 15 градусний мороз міг зруйнувати систему опалення. Хоч в селищі ще був український зв’язок та інтернет, та діти не ходили на навчання. Відразу після перших прильотів керівниця відчинила двері підвалу школи, щоб там могли пересидіти обстріли ті, кому сховатися було ніде.
Тож озброєні військові відразу повели директорку до підвального приміщення.
"Двері туди були зачинені, ключів у мене не було. Вони вибили двері й, наставивши на мене автомат, сказали заходити туди. Я сказала, щоб опустили автомати й тоді я зайду. Вони послухали. Потім мене питали, хто тут переховувався. Я відповіла, що то були місцеві, які ховалися від обстрілів. Військові заглянули у всі кімнати підвалу, де були роздягальні для учнів і блоки із мийними засобами. Усі шафи окупанти теж позламували й ретельно обшукали. Мене, на щастя, не чіпали, хоча я вже думала, що будуть катувати. Було дуже страшно", – згадує Олена Глущенко.
Після запропонованої допомоги від "нової" влади, жінка знайшла в собі сили сказати, що вона Українка і співпрацюватиме тільки з українською владою. Говорить, що військових її відповідь здивувала, однак їхнім завданням того дня було виявити озброєних "нацистів" та віднайти зброю.
Не знайшовши нікого й нічого підходящого, обшуки продовжились у кабінетах гімназії. Олена Глущенко розповідає, що окупанти зацікавлено роздивлялися українську символіку в коридорах школи. Зайшли й до музею, де була зібрана експозиція Другої світової війни. Росіяни уважно вдивлялися в портрети учасників АТО.
"Вони мене перепитали, чи я точно директорка школи, бо, мовляв, чому мене немає на цих фотографіях. Вони, мабуть, подумали, що це фотографії вчителів школи", – розповідає працівниця освіти.
Закінчення 2021-2022 навчального року: учнів намагалися більше підбадьорювати
У квітні-травні у селищі стало тихіше, однак всі місцеві були настільки налякані, що мало виходили на вулицю, а тим більше не відпускали дітей до школи. Поки у березні ще були світло і зв’язок, вчителі проводили дистанційне навчання. Коли в квітні відключили інтернет та електроенергію, місцеві колаборанти наказали продовжувати освітній процес в оф-лайні.
"В один день могло прийти 5–6 учнів, в інший 10. Ми старалися викладати всі предмети, а потім діти ділилися інформацією з рештою, що не змогли прийти. Учні були налякані, ми старались їх підбадьорити. Я завжди запевняла, що скоро тут буде Україна і все закінчиться нашою перемогою. Хоча місцеві намагались уникати розмов про Україну – боялися", – розповіла директорка.
Олена Глущенко згадує, що до кінця травня на приміщенні відділу освіти, куди вона їздила на наради, майорів український прапор. Орієнтиром для директорів був і невеликий прапорець та герб України на столі начальника відділу освіти. Завдяки цьому вони з колегами розуміли, що закінчують навчальний рік за програмою України. Так, як гімназія №7 - дев’ятирічка, то випускникам виписали свідоцтва, хоч і отримати їх можна було тільки на підконтрольній Україні території.
В червні у відділі освіти орієнтири зникли, на наради почав приходити представник окупаційної влади, який називав себе "Алєксандром". Почалася підготовка до наступного навчального року і керівникам повідомили, що надалі треба буде працювати за російськими програмами. Четверо директорів куп’янських шкіл не пішли на співпрацю. Написала заяву на звільнення і Олена Глущенко. Директорка гімназії говорить, що її підписали без зайвих запитань, однак попередили що ніякої компенсації і заробітної плати за минулі місяці не буде.
"Пам’ятаю, як вони відповіли: "За ваш патріотизм ваша Україна вам навіть зарплати не платить". І такі спекуляції на оплаті праці були постійно. Загалом вчителі отримали зарплату лише за лютий, далі виплат не було. Можливо й через це деякі з освітян почали переходити на бік окупантів", – припускає директорка.
Колектив гімназії здебільшого підтримав свою очільницю – співпрацювати з окупантами погодилось шість вчителів – три вчительки початкових класів, фізрук, вчителі російської мови та музики. Одна з них навіть встигла зробити кар’єру – стати заступницею так званого міністра освіти звільнених територій.
"Я не пішла на співпрацю з окупантами тому, що просто не уявляла, як буду дивитися в очі своїм учням, яких вчила бути патріотами, любити Україну. Навіть у шкільній програмі в нас була тема "Патріотичне виховання та громадянська освіта" Тому я не могла зрадити учнів та себе. Я не змогла піти на компроміси зі своєю совістю",– розповіла жінка.
Патріотичне виховання у Купʼянській гімназії №7Фото: Facebook/Купʼянська гімназія №7
Олена Глущенко разом з техпрацівницею школи встигли винести зі школи книжки про Голодомор, Другу світову війну та підручники з Історії України. Техпрацівниця заховала їх у себе вдома, бо жила найближче.
Після свого звільнення директорка дізналася, що перед початком нового навчального року, в гімназії познімали всі фотографії випускників-героїв та українську символіку. Натомість повішали там російські триколори. Жінка зізнається, що під час її евакуації росіяни знали, що вона директорка школи. Допитувалися, хто з представників СБУ викладав політінформацію їхньому закладі . Вони ніяк не могли повірити, що в Україні СБУ не втручається в роботу шкіл, і ніякої політінформації учням не викладають.
Школа проіснувала 120 років і пережила безліч реформ
Олена Глущенко прийшла працювати в школу відразу після закінчення педагогічного інституту. 30 років свого життя вона присвятила цьому навчальному закладу. На момент повномасштабного вторгнення школа працювала під назвою Куп’янська гімназія №7 та мала в своєму складі ще й дошкільне виховання. Тут навчалося близько 250 здобувачів освіти. В 2000 роках навчальний заклад перепрофільовувався і мав назву навчально-виховного комплексу.
Історія ж закладу сягає значно глибше. Діти з 1902 року навчалися в школі, яка була заснована коштом Куп’янського земства в селищі Куп’янськ-Сортувальний. Трирічка розмістилася в одній кімнаті залізничної установи і прийняла на навчання до 15 учнів. Згодом школа стала транспортною, а потім фабрично-заводською. Семирічне навчання тут засвоювали вже близько 200 учнів. З 1935 по 1955 заклад був середньою школою №37. На початок другої світової війни тут нараховувалося близько 300 учнів. А на поновлене навчання у вересні 1943 року прийшло вже 400 дітей. Під час окупації Куп’янська німецькими військами, навчальний заклад не працював.
Купʼянська гімназія №7 до повномасштабного вторгненняФото: Facebook/Купʼянська гімназія №7
Нове приміщення приймало учнів з жовтня 1955 року як середня школа №51. А з 1960 року вона стала середньою школою № 8. Будівля закладу мала характерну архітектуру, притаманну навчальним закладам невеликих міст і сіл. Двоповерховий фасад був розбитий на 5 частин, симетричний, оформлений у так званому "цегляному" стилі з використанням ордерної системи. Центральний ризаліт із парадним входом виділені на головному фасаді наріжними пілястрами та акцентований трикутним фронтоном. Бокові частини розмежовували широкі рустовані пілястри, а підвіконні ділянки прикрашені профільованими полицями. Між вікнами поверхів був розташований ряд декоративних прямокутників із символікою навчальних предметів.
І така будівля, це також вже історія, бо під час відходу окупантів гімназія №7 була вщент зруйнована російським снарядом.
Ольга Полтавець
Матеріал підготований за сприяння Національної асоціації медіа
Для опису архітектури будівлі використано матеріали з видання " Звід памʼяток історії та культури України: Харківська область. Місто Купʼянськ і Купʼянський район".
