Українські захисники дуже люблять домашні вареники та пиріжки. Юна жителька Куп’янського району сама готує домашні страви для військових. А ще доглядає за худобою і чергує на посту. Спеціально для Куп’янськ.City дівчина розповіла, як вдається з усім впоратися, адже село, де вона проживає з бабусею, ще й сьогодні обстрілюють росіяни.
Перше знайомство і потреба в допомозі
Дівчинка-підліток з першої зустрічі зрозуміла, що українським захисникам потрібна турбота. Вона не приховує своєї радості від знайомства з військовими, адже вона так довго чекала на ЗСУ, які звільнили її рідне село з під ненависної російської окупації.
"Почувши перші постріли та вибухи, я зраділа: нарешті, звільнення! Як довго ми цього чекали! - говорить юна куп’янчанка.- Ще більш приємно мене вразила перша зустріч з українськими військовослужбовцями, які прийшли першим фронтом у вересні минулого року".
Лесьо згадує, що напередодні звільнення дуже погано себе почувала, перебувала вдома, чула, як затряслись стіни в будинку після підриву моста. Однак у господарчих справах треба було сходити до дідуся. Йшла з велосипедом, дороги були пошкоджені від вибуху, але знайомство з військовими ЗСУ вселило впевненість у перемогу і затьмарило жахіття від побаченого на вулиці.
"Поки ще в селі не було світла, вони нам підключали генератор - з’являлася можливість випрати білизну машиною-автомат, підзарядити телефони та скористатися інтернетом", - згадує перші дні звільнення молода дівчина.
Відновлення електроенергії в селі дуже спростило життя - люди раділи, адже майже весь період окупації населений пункт перебував без світла.
Та дівчина зізнається, що згодом стала помічати неймовірну втому військовослужбовців.
"Дуже хотілось допомогти, але спочатку не знала чим. Згодом зрозуміла, що їм не те що речі випрати, поїсти приготувати ніколи. Тому і запропонувала свою допомогу на кухні та у пранні".
Каша щодня, а от пиріжки чи вареники - раз на три-чотири дні
Ще в одинадцять років Лесьо перейняла секрети кулінарної справи від своєї сестри. Говорить, що якось так сама стала відчувати на дотик, скільки муки потребує тісто, чи яку кількість цукру і дріжджів треба додати до теплого молока, щоб в подальшому отримати пухке тісто.
Коли старша сестра пішла жити зі своїм хлопцем окремо, дівчина сповна почала вдосконалювати свої здібності – сама займалася випічкою та готуваластрави.
"Кухня завжди була в її розпорядженні",- говорить бабуся дівчинки.
При цьому Лесьо зізнається, що й секретів особливих у неї немає, готує все інтуїтивно, орієнтується на смак та додає до страв необхідні інгредієнти.
"Тепер же, коли є кого пригощати, займатися кулінарією вдвічі приємніше, - розповідає дівчинка-підліток. - Каші готую щодня, а от варениками та пиріжками частую військових раз на три-чотири дні. Тісто замішую відразу на 2 – 3 літри молока. Мінімальна порція пиріжків від 30 штук, а от вареників ліплю майже сотню. На все це потребується до трьох годин часу".
Бабуся допомагає з приготуванням начинки.
"Хлопці люблять, щоб в одному пиріжку була і картопля і капуста. Вареники ж ліпимо тільки з картоплею. Вона в минулому році добре вродила - вистачає на всіх. З власного городу маємо буряк і моркву. Пригощали військових і компотами власного приготування. Ще влітку робили закрутки з черешень, абрикосів та винограду. Варили сливове варення".
Інші харчі для приготування страв, як і побутову хімію для прання, постачають самі військові.
"А як їздять у відпустку, так ще й з дому гостинців привозять. Я ж на їхні дні народження намагаюсь порадувати старших товаришів ще й домашнім тортом. Нещодавно одному з хлопців готувала бісквіт,просочений вишневим сиропом і змащений полуничним кремом.Військовим ніби сподобався", - скромно говорить юна кухарочка.
Заготівлею дров для груби займаються тато і дядько дівчини. Деревину для опалення родина отримала і від місцевої військової адміністрації за спеціальною державною програмою. Дрова зайвими не бувають, а тим більше, коли випічка готується в духовці, що вбудована в твердопаливну піч.
"Опалення деревиною допомагає і швидко посушити речі військових після прання. Адже у їхній справі дуже важлива швидкість та оперативність. Інколи приготовані страви треба терміново доставити на позицію, а декілька разів доводилось навіть виїжджати туди, щоб приготувати їжу нашим воїнам. І тоді вже військові, які в цей час перебувають на відпочинку, допомагають з транспортуванням", - ділиться спостереженням Лесьо.
Підопічні Лесьо: Білочка, Тузя, Мопсік, Пурка та Кльопочка
Маленька господиня з радістю доглядає домашніх тварин. Вдома двір охороняють непосидючі дзвіночки Мопсік та Пурка, молода вівчарка Тузя супроводжує дівчину у всіх її справах.
Мріяла, щоб у мене була собачка, яка зможе виконувати команди. Тому Тузю мені привезли з Харкова.
Влітку тренувала хвостату подружку, яка виявилася дуже слухняною ученицею. Вже зараз вона знає 23 команди і допомагає військовим з охороною.
На позиції Лесьо потоваришувала з Білочкою.
БілочкаФото: З особистого архіву Лесьо
"Це єдина вціліла собачка, яку покинули цивільні і вона вижила. Інших собак порозривало від вибухів. Вона чомусь не полюбила мою бабусю, а до мене підійшла відразу. Здається, навіть, зраділа – схвально завиляла хвостом та почала лащитися".
Наразі дівчина дуже переживає за свою підопічну. Розпочався сезон кліщів, і скоріш за все, постраждала від укусу паразитів й Білочка. На позиції є військовий лікар, який і призначив собачці антибіотики. Зараз їй роблять ін’єкції. Однак з власного досвіду дівчина знає, що собаки дуже важко переносять укуси кліщів, тому на лікування тваринку вивезли у більш безпечне місце.
На позиції живе й домашня птиця - кури та качки, яких позалишали місцеві жителі. Військові їх годують зерном, яким діляться й зі своєю добровільною помічницею.
"Ми перемелюємо зерно на крупорушці та готуємо харчі для худоби. Собаки в нас гурмани - кашу їсти не хочуть, чекають, коли приїдуть військові та пригостять консервованою ковбасою. А от Кльопочка ласує кашкою залюбки. Ця свинка живе у нас з жовтня минулого року. Її ще зовсім маленькою подарували військові, що йшли другим фронтом".
КльопочкаФото: З особистого архіву Лесьо
Дівчина потоваришувала з військовими: отримала форму і позивний
Згадуючи життя в окупації, дівчина-підліток зазначає наскільки злими й непривітними були російські військові.
"Добре, що в них не було бажання спілкуватися з місцевими та й жителі села уникали їх. Вони роздавали дітям прапорці росії, однак були відлюдькуватими, і навіть, не намагалися допомогти літнім людям чи хворим".
Нове слово окупація стривожило юну куп’янчанку. Згадує, що від важких думок відволікало домашнє господарство: доглядали город, переробляли овочі та фрукти з власної присадибної ділянки. Вона намагалася розважити себе грою на гітарі, малюванням, дресируванням собаки. Годувала покинутих тварин.
"Спочатку не вірилось що ми в окупації, було страшно, особливо коли над хатами кружляли російські літаки".
Зараз же Лесьо вже навчилася розрізняти політ дронів. Хоч небо на селом і контролюють українські військові, та росіяни не покидають спроб запускати свої безпілотники.
"Мені не страшно, бо поряд наші відважні захисники. Вони змучені і втомлені, але впевнені в Перемозі. А ще, в хвилини відпочинку, вони багато розказують про свої родини і вірять, що незабаром зможуть повернутися до мирного життя".
Дружба з військовими стала наскільки тісною, що чоловіки подарували своїй помічниці військову форму. Позивний особливо й не підбирали. Спочатку був варіант "Ліса", тобто лисиця та зупинилися на рідному "Лесьо", бо так юну господиню кличе бабуся.
Форма подарована військовимиФото: З особистого архіву Лесьо
Зараз дівчина повернулася до навчання у рідному ліцеї, бо в громаді з’явилася можливість відновити освітній процес дистанційно.
"Дуже подобається професія військової, була б не проти вступити до ВУЗу та обрати її для свого подальшого життя. Однак я впевнена, що поки мені виповниться вісімнадцять, вона вже стане не такою актуальною. Вірю, що зовсім скоро наші мужні захисники нарешті звільнять рідну землю від окупантів, а своєю відвагою доведуть всім, що не варто надалі посягати на територію України!"
Про евакуацію в родині навіть не розмовляють
В зв’язку з важкою безпековою ситуацією в громаді, до якої входить село,оголошена евакуація. Та Лесьо і її бабуся не хочуть навіть розмовляти про виїзд. Обидві говорять, що звикли і впевнені, що найстрашніше вже пережили. А ще дивляться на настрій військових і вбачають в ньому оптимізм.
"Скоро городи! Господарство як покинути? Та й допомога військовим потрібна, адже ми віримо в них, - говорить місцева жителька. - Багато людей дійсно повиїжджали. В селі залишилась тільки одна родина, в якій є діти. Однак вони не виходять на вулицю, сидять вдома,- долучається до розмови Лесьо".
Спілкування з однолітками дівчині не вистачає, однак вона залюбки займається дорослими справами та допомагає військовим.
" Вони по месенджеру "Телеграм" бачать, що вночі я дуже довго сиджу в он-лайні. Мені не хочеться спати, а військові приїжджають з позиції дуже стомлені. Говорять, може ти й на рації замість нас почергуєш, а я думаю, що впоралася б і з цим. Адже дуже хочеться, щоб скоріше настало мирне життя і до села повернулися люди".
Хоч і дуже повільно, але життя в невеликому селі Куп’янського району, яке розташоване зовсім поряд з лінією зіткнення, продовжується. З’явилося світло, зв’язок, відновив роботу місцевий ліцей, де діти навчаються дистанційно. Відкрився магазин і люди вже мають змогу придбати необхідні продукти харчування.
Ольга Полтавець
Матеріал підготовано сприяння за Національної асоціації медіа
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
