Невропатолог Ольга Гуня не покидала свою роботу під час окупації. Крім 125 підопічних Куп’янського психоневрологічного інтернату, їй довелося взяти під опіку ще й людей з аналогічного закладу в Ізюмському районі. Для більш ніж для 150 пацієнтів лікарка разом з медперсоналом стали універсалами, які надавали ще й хірургічну, стоматологічну та гінекологічну допомогу. Як в умовах окупації трималися самі та як утримували заклад, лікарка розповіла редакції Евакуація.City.
Тривожний дзвінок від подруги: Оля, нас бомблять
Дзвінок від подруги з Харкова розпочав день 24 лютого. Однак Ольга й гадки не мала, у який жах перетвориться життя упродовж наступних 6 місяців. В інтернаті був хороший запас ліків та харчування, тож персонал над цим навіть не замислювався. Та з першими вибухами, колектив разом з пацієнтами вивчав алгоритм дій – ховатися в коридор або під металеві ліжка. В підвали люди не спускалися, боячись загинути під завалами.
"Вже 25 лютого почали бомбити мости. Ми не відразу знали, що це ЗСУ перешкоджають росіянам зайти у місто. Це був день першої істерики співробітників і підопічних – і мені треба було все це гасити, заспокоюючи разом з тим власні нерви. Хто сказав, що керівникам нестрашно? Жахливо страшно. Я забігла в туалет, і дивилась на себе дзеркало, кричала сама на себе – зберись, вони чекають від тебе допомоги!"
Після того, як краплі валер’янки отримали всі пацієнти і персонал, Ольга накапала заспокійливого й собі, зібралась, заспокоїлась.
Для контролю ситуації, прийняли рішення поселити персонал і всіх підопічних в один корпус.
Купʼянський психоневрологічний інтернатФото: evacuation.city
"Обіймала кожного зі своїх хворих. Пригорталися навіть ті пацієнти, які завжди уникали тілесних контактів", - розповідає Ольга Гуня
І поки підопічні будували навколо себе психологічні "захисні куполи", як вчила Ольга, лікарці довелося витримати ще й атаки від родини.
"Коли почалися обстріли, чоловік дзвонив на роботу і сварився: "Швидко збирай речі і поїхали". Як? У мене 120 людей. Наймолодшому з них 20 років. Частину людей я приймала відразу після дитячого інтернату. Я ж 22-й рік працюю тут. Не зможу їх залишити, я ж єдина лікарка. Як з цим потім жити, якщо їх покинути? Тому покричав-покричав – заспокоївся", – згадує жінка. Чоловік Ольги також залишився в місті – допомагав по господарству і купував продукти. Адже жінці доводилось багато часу проводити в психоневрологічному інтернаті.
"Асвабадили" від чого? В окупації найважче було відчути "своїх людей"
З 27 лютого лікарка не могла зрозуміти, від чого "асвабадили" її рідне місто. В мирному житті вона з задоволенням працювала, навчалася на декількох курсах: вчилась кінезіології (вплив м’язової пам’яті на психічний стан людини), була інструкторкою по флай-йозі.
"Ми з чоловіком могли собі дозволити класно відпочити двічі на рік. А тут вони ніби поклали нас у гріб, заколотили кришку, але забули вбити", – згадує Ольга.
В окупації ж енергійна та оптимістична жінка вставала вранці, і ненавиділа ранок, за те, що прокинулася. Однак знаходила в собі сили посміхатися дітям, коли виходила на зв’язок – старанно приховувала свій стан, щоб не створювати враження що ніби вже зневірилася. На неокуповану Україну Ольга робила посил: "Ми живі, ми тримаємось, ми чекаємо ЗСУ!".
Рідне місто для Ольги стало враз чужим. Мер міста здав Куп’янськ. Біля міськвиконкому з’явився плакат "Мы с россией один народ". Поліцейські, прокурори та працівники суду покинули місто. Куп’янщину загидили російські прапори, а жовтий колір на улюбленому жовто-синьому спортивному майданчику колаборанти перефарбували на червоний.
"Я не розуміла нічого. Що далі? Далі ми росія? Добре, хоч мої діти поїхали на захід України. Я раніше не розуміла, що таке незалежність. Від чого незалежність? А тепер зрозуміла. В окупації гімн вивчила. Йшла попри все те кодло на роботу, і подумки собі його співала", – згадує жінка.
Важко було зустрічатися з містянами. У Ольги було відчуття нерозуміння, хто залишився з вірою у ЗСУ, а хто став колаборантом.
"Якось зустрілись очима на вулиці зі знайомою – і зрозуміли одна одну миттєво. Поговорили, наревілись – поплакатись і побалакати з кимось своїм, рідним, стало життєвою необхідністю", – розповідає Ольга.
Нерви куп’янчанки не витримували. Зустрівши одного разу колону російської техніки, Ольга зупинилась і показала окупантам середній палець.
"Стою потім, думаю. Оля, ти дура. Скільки тобі років? Що ти собі думала?" А тоді мені здавалося, що я можу схопити той танк за дуло, скрутити його і запустити кудись подалі. Чудом, дивом, але мене пронесло", – згадує жінка.
Складні часи настали і для інтернату
Невдовзі в закладі скінчилися продукти харчування. Поки була змога, харчами підопічних підтримували місцеві підприємства – Куп’янський молочноконсервний комбінат, рибна компанія, м’ясокомбінат.
За ліками доводилось звертатися до росіян. Окупаційна влада до закладу не навідувалася.
"Ми писали списки потрібних продуктів – по них толком нічого не давали. Давали гречку в пакетах поштучно. Ліки були окремою проблемою. Просимо 300 одиниць чогось потрібного, нам дають 10. Чогось непотрібного привозили ящиками. Це було жахливо",- розповідає лікарка
Ситуація ускладнилася, коли до Куп’янська привезли хворих з розбомбленого закладу в Ізюмі. Інтернат, розрахований на 110 людей максимум, мусив вмістити 150. Персонал розміщував підопічних у всіх можливих приміщеннях. Дехто жив у спортзалі, кімнати на 4 жильців вміщували по 6.
"Всі ізюмські були худі, кажуть, по ложці в день їли каші, не було їжі – а у людей з психічними розладами нема відчуття насиченості, їм треба навпаки більше їжі, ніж іншим. Деякі з них приїхали з жахливими переломами, зі зміщеннями. Але вони все одно підіймались. Звичайна людина не змогла би. А у нас вставали навіть вікові, за 70, з переламами шийки стегна. На ходунках, але переміщались. Тут діагноз скоріше допомагав – інколи люди з психічними відхиленнями мають високий больовий поріг", - згадує Ольга Гуня.
Нарешті! На вулицях міста розмовляють українською!
Так, для Ольги почалася деокупація. На початку вересня жінка поверталася додому і замість автівок з z-cвастикою помітила техніку з хрестами. Потім з з чоловіком вийшли на балкон і він сказав: "Дивись. Слухай. Українською розмовляють".
Ольга Гуня з родиноюФото: evacuation.city
"У мене мурашки виступають, як згадую той момент – біжу до військових, обіймаю їх, плачу і прошу – тільки ж ви не йдіть, не кидайте нас", – згадує жінка.
"Практично відразу рашисти вдарили по енергії, і по газу, і по зв'язку. Все кругом бахає, бухає, росіяни нас бомблять – а я щаслива. Бо ЗСУ зайшли", – каже Ольга.
Від російських обстрілів постраждав і інтернат. Одного разу шарахнули так, що пробили дах в їдальні. Вилетіло 8 вікон. Повністю ж розбомбили дерев’яний туалет на вулиці.
У вересні до закладу мали змогу доїхати волонтери. Саме вони відзняли відео про те, що підопічні Куп’янського психоневрологічного інтернату потребують харчування і ліків, адже за словами лікарки, в закладі дійсно залишалось по жменьці їжі на день, максимум на два тижні. Гуманітарка з Харкова почала надходити ящиками не менш ніж по 14 кг кожен. Допомога була настільки щедрою, що частину їжі персонал передавав на потреби містян. В інтернаті з’явився генератор, польова кухня, рятувальники підвозили воду. Однак російські обстріли продовжуються, і подальше функціонування інтернату в Куп’янську ускладнювалося.
"На плитці можна готувати їжу, а як загріти стільки води, щоб вимити 150 людей? З них 50 – лежачі. В хід пішли підмивання, а за ними – короста. Просиш хворих не чесати, а це без пуття. І всі під постійним бомбардуванням з боку росії. А нас всього-на-всього – 3 медсестри, кілька санітарок і я, лікарка", – розповідає Ольга.
Відсутність світла, газу і проточної води прискорило евакуацію. Ми повернемось!
В жовтні підопічних Куп’янського психоневрологічного інтернату евакуювали. Організаційні питання були під керівництвом Департаменту соціального захисту населення Харківської ОВА. Супроводжувала свої пацієнтів Ольга Гуня.
"Евакуювали в три етапи – спершу лежачих, в Богодухівський дитячий інтернат. Другу частину пацієнтів, дівчат – в Хотинський інтернат. Хлопці – в Череський, а останню партію забрала Жмеринський і Брацлавський заклади. Коли автобусами виїжджали в бік Харкова, росіяни бомбили – а ми все одно їхали", – згадує лікарка.
Підопічні просили після війни повернути їх до Куп’янська. Адже інтернат для більшості з них, це не тільки лікарня. Вони живуть в ньому роками і потребують друзів. Таким другом для них, навіть в евакуації залишається Ольга Гуня. І хоча лікарка зараз працює в Києві, вона завжди відповідає на дзвінки своїх пацієнтів з Куп’янська.
Їх тісний зв’язок складався роками. З 125 пацієнтів лише до двадцяти чоловіків, інші жінки від 18 років. Тому часто доводилось "розрулювати" ситуацію, якщо хтось когось образив.
"Сідали разом - проговорювали поведінку сторін. Доводилося й утішити, й насварити, й обійняти. Адже не в усіх ситуаціях допомагають ліки. З людьми з психічними розладами важливо дотримуватись балансу. Необхідно показувати їм, що вони її потребують, знайти спільну мову, але не вестись на маніпуляції чи залякування",- ділиться досвідом лікарка.
22 роки жінка працює в Куп’янському неврологічному інтернаті. В листопаді 2019 вона отримала почесне звання "Заслужений лікар України".
Куп’янський психоневрологічний інтернат – заклад відкритого типу. Належна увага тут завжди приділялася творчості, художній самодіяльності. Святкові заходи з нагоди державних свят - невід’ємний атрибут життя підопічних. Пацієнти, яким дозволяв стан здоров’я, могли виходити на прогулянку містом чи насолоджуватися краєвидами Оскола.
Тому вони вірять, що повернуться в Куп’янськ. Та, на жаль, не всі. 22 пацієнти Куп’янського психоневрологічного інтернату померли за 2022 рік.
"Я думаю, що це стрес. Їм дуже довго було страшно. Всім нам", – впевнена лікарка Ольга Гуня.
Матеріал створено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
