Коли милосердя має крила
Вони переступають поріг Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба ще нічого не знаючи про доросле життя, але з твердою впевненістю у виборі професії, з любов’ю в серці до українського неба й нестримним бажанням літати. Фельдшер лазарету, старший сержант Лариса Черська в становленні вихованців на міцне крило завжди поруч, – коли болить і коли неспокій. Вона навчилася перетворювати свій особистий біль на силу й щодня надавати допомогу не лише медикаментозно, а серцем і мудрістю.
23 лютого 2022 року Лариса Черська мала вихідний. Час, проведений із родиною, завжди приносив радість і задоволення. Тишу зимового, затишного вечора розітнув телефонний дзвінок: «Бойова тривога. Терміново прибути на місце дислокації!».
Вона мріяла про армію. За взірець мала старшого брата – професійного військового й хотіла бути корисною тим, хто в пікселі. У лютому 2010 року випускниця Першогнилицької середньої школи закінчила Куп’янський медичний коледж імені Марії Шкарлєтової за спеціальністю «лікувальна справа». А вже у квітні підписала контракт на військову службу серед 27 відібраних з усієї країни кандидатів. Базову військову підготовку пройшла на базі клінічного шпиталю.
– Медичні, фізичні заняття, польові виходи й полігони – усе було новим, цікавим і водночас страшним, але давалося легко, – згадує.
Лариса приступила до виконання обов’язків медичної сестри в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. У лазареті на 40 ліжок, схожому на звичайний стаціонар, вона забезпечувала медичний супровід авіації, пілотів, штурманів, вертольотчиків і курсантів. Працювала на полігонах, у наметовому містечку на аеродромі.
У 2011 році Лара стала мамою, а родина і служба для неї – рівнозначними частинами життя. Чоловік Юрій завжди підтримував її вибір…
Тепер у ліжку мирно спав їхній одинадцятирічний син. Чоловік пожежний-рятувальник заступив на зміну, а їй треба було їхати. Дорогою він зателефонував і сказав, що додому вона повернеться нескоро – завтра почнеться війна. Лара не повірила, але підступний неспокій не дав заснути до ранку. Коли пролунали перші вибухи в Харкові, прийшло усвідомлення – «Війна!». Швидко набрала номер чоловіка, щоб дізнатися, що відбувається вдома, у Великому Бурлуку
«Поки тихо, тільки весь горизонт червоний. Усе летить до вас – на Харків», – видихнув.
– Я навіть описати не можу, що я тоді відчула! Серце скував незнаний до цього страх. Ми отримали зброю, набої, підготували місце для прийому поранених. Офіцери нашого закладу та 17-річні діти-курсанти, взявши до рук зброю, стали на охорону та оборону міста Харків, університетських військових містечок, військового шпиталю, Північної Салтівки. Проявити слабкість чи плакати перед ними було неприпустимо, адже вихованці чекали від нас підтримки і якогось захисту. Тож зібрано, спокійно й оперативно надавали необхідну допомогу, – розповідає фельдшер Лариса Черська.
Тоді, на початку повномасштабної війни, вона, маючи власну дитину, могла звільнитися зі служби. Своїм виваженим рішенням Лара поділилася із чоловіком: «Вдома наш син із тобою, а тут діти без батьків», – аргументувала й залишилися, вірною присязі та своєму обов’язку перед Збройними Силами України, як і решта медпрацівників вишу.
Перших поранених курсантів медики університету Повітряних Сил прийняли на третій день війни. Майбутні військовослужбовці в центральній частині міста брали в полон ворожі ДРГ та приймали свій перший бій. Їх доставляли до пункту збору, коли вщухали обстріли, стабілізували і відправляли у військовий шпиталь. Ті події назавжди залишились у пам’яті фельдшера.
– Згодом вихованців перевели в більш спокійні регіони країни для продовження навчання. Я ж просила, щоб мене залишили в Харкові, бо син із чоловіком залишалися в окупації. Коли втратила зв’язок із рідними, взагалі не знаходила спокою. Намагалася із чуток дізнатися, що відбувається вдома. Наприкінці весни Юра дав про себе знати. Раз у два-три дні виїжджав у бік Гнилиці, де пробивався сигнал мобільного зв’язку, – ділиться болючими спогадами Лариса.
Свою родину, яка в липні вийшла через Печенізьку дамбу, вона зустрічала на вільній території. Сплеск емоцій, сльози радості, міцні обійми і вражаюча розповідь сина. На останньому блокпосту загарбники наставили на них автомати і стали вирішувати – вбити обох чи тільки батька, а його відправити до росії. Хлопчина тоді дуже злякався. Минулося. Вони знову разом.
– Із 2023-го я побувала на всіх локаціях, де базувався наш навчальний заклад. Це нагадувало повернення до звичайного життя: приходять курсанти, ти їх лікуєш, тільки робота 24/7 і на невизначений термін, – продовжує розповідь фельдшер медичної служби.
Щоб не втрачати дорогоцінний час із сином восьмикласником, Лара бере його із собою в довготривале відрядження, де він продовжує навчання онлайн у одному з Харківських ліцеїв. Мама помічає, як йому хочеться живого спілкування з однолітками, але він проявляє витримку. Поряд із нею хлопцю спокійніше. В окупації постійно тривожився, коли на Харків летіли ракети та літаки. Намагався знайти хоч якийсь зв’язок, щоб попередити рідну про небезпеку. Особливий неспокій пережив 1 березня, дізнавшись, що ворог вдарив КАБами по одній із територій університету. Непокоївся: де вона? Хвилюється син і зараз, коли мама на виїзді чи тренуваннях із мобільно-вогневими групами.
Якщо Лара в пункті постійної дислокації, бачиться з рідними частіше. Для неї велике щастя обійняти обох – чоловіка й сина. Готувати для них улюблені страви – вареники, млинці, пиріжки, відпочивати разом під час відпустки.
За роки служби їй довелося чимало пережити. Першим серйозним випробуванням стала невимовна втрата, свідком якої вона була особисто. 25 вересня 2020 року під час тренувального польоту поблизу аеродрому в Чугуєві навчальний літак АН-26 втратив керування і впав за кілька кілометрів від бази. Із семи членів екіпажу та двадцяти вихованців університету вижив лише один курсант. Старший сержант Лариса Черська була на місці катастрофи однією з перших медичних працівників.
Назавжди в пам’яті курсанти, які загинули в перші дні повномасштабної війни. Втрати зробили її більш стриманою та врівноваженою. До юних авіаторів, серед яких, до речі, чимало дівчат, ставиться з материнським трепетом. У душі – гордість за підростаюче покоління українців, яке в умовах воєнного стану обирає шлях захисників держави.
Курсанти називають фельдшера медичної служби Ларису Черську «наша Фея». Навіть після закінчення вишу деякі телефонують, запитують, як вона й чи не потрібна їй допомога.
Як би не було важко, старший сержант Лариса Черська завжди зберігає внутрішню рівновагу, впевненість і готовність підтримати. Про її професійні та особисті якості переконливо свідчать державні відзнаки.
Наказом Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного від 18 липня 2022 року фельдшер лазарету відзначена почесним нагрудним знаком «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеня. 5 серпня того ж року Лариса отримала відзнаку Президента України «За оборону України». Має нагороди університету, серед яких «Хрест Орла», та численні подяки.
Шістнадцять років служби для неї – це шлях відповідальності, витримки й безмежної відданості людям у формі. Вона щодня тримає своє невидиме крило над тими, хто піднімається в небо.
Сила її – у милосерді, зброя – турбота, а покликання – служити. І поки поруч такі жінки, українське небо має надійний захист.
Людмила СКЛЯРОВА
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
